Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Катерина Білокур творила поезію в своїх роботах

До 120-річчя знаної художниці мистецтвознавець Олеся Авраменко підготувала монографію, яка стане основою креативної виставки, де «оживуть» майже два десятки картин
14 серпня, 2020 - 11:46
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Видання «БІЛОКУР. BILOKUR» є одним із  кроків у підготовці до ювілейної виставки «Катерина Білокур. Життя в обіймах квітів». Видавничий проєкт «БІЛОКУР» здійснюється Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва  за підтримки Українського культурного фонду (вже відомо, що  вісім музеїв України: Києва, Яготина, Полтави та Львова також представлять свої експонати). Книжка має 17 репродукцій картин Катерини  Василівни з так званою доповненою реальністю, створеною командою Simo AR. Монографію представлять у серпні, а виставку планують відкрити в листопаді. Проєкт розповість не лише про долю  художниці-самоуки з Богданівки, що підкорила світ, а й про тих особистостей, які зіграли особливу роль у її житті, зокрема  Оксану Петрусенко, Павла Тичину, Василя Нагая, творчість  Тараса Шевченка та ін. Крім того, за допомогою авдіогіда гості музею зможуть самостійно ознайомитись із цікавими подробицями про створення 10 робіт Білокур, її епістолярною спадщиною, почути коментарі сучасників Катерини Василівни.

Про цікаві й маловідомі факти з життя мисткині, які ввійшли до нової книжки «Білокур. Bilokur» розповіла «Дню»  авторка дослідження, арткритикиня Олеся АВРАМЕНКО:

— Ця книжка — мистецтвознавче і філософське осмислення такого явища, як постать Катерини Білокур, та спроба осягнути її творчий доробок. Проаналізовано більшість її живописних полотен у ореолі життєвого шляху. Власне, за її картинами іноді можна прочитати про неї більше, ніж мисткиня сама про себе написала в листуванні з колегами та друзями ... Несподівано для мене ця монографія стала дуже непростим викликом й справою моєї професійної честі й навіть смислом певного періоду життя. 

МИСТКИНЯ, ЯКА НАРОДИЛАСЯ НА МЕЖІ СТОЛІТЬ

— Пані Олесю, а що стало основою для вашої книжки?

—  Крім листів К.Білокур, картини і малюнки художниці та архівні матеріали з Національного музею українського народного декоративного мистецтва в Києві, Яготинського державного історичного музею... Роздумуючи над непростим життям мисткині, аналізуючи її твори, крім оригіналів та архівів, я спиралася передусім на видання її листів і спогадів колег Миколи Кагарлицького. 


«КОЛГОСПНИЦЯ». 1949. ПАПІР, ОЛІВЕЦЬ. 59,5X77. НМУНДМ

Стилістику та хід викладення матеріалу мені продиктував епістолярний спадок художниці. В оповіді я синтезую «голос» Катерини Білокур, принагідно цитуючи уривки з її листів та спогадів її адресатів, причетних до її творчої реалізації та визнання в останній третині життя, й подаю власний аналіз картин і роздуми щодо її життя.

Вона мала парадоксальну долю народитися на межі століть серед селян: отримала потужний талант там, де реалізувати його було практично неможливо, була хрещеною «на Катерину» й не усвідомлено напророчила собі таке ж непросте, й по-своєму подвижницьке життя.  Документів про життя Білокур до 1940 року залишилося вкрай мало, достовірну й задокументовану інформацію маємо лише щодо останньої третини її життя — з 1940-го року. Все решта — здебільшого з листів, усних переказів, із кількох рисунків, із загальної історичної ситуації, експонатів краєзнавчих музеїв тощо.

— Цікаво, а  хто зацікавив  Катерину Василівну малюванням?

— Батьки не те що зацікавлювали її малюванням, а навіть нещадно карали за це! Білокур згадувала: «В будні мені малювати заборонялось, а лише в неділю, після обіду, як уже все впораю, тоді мов хоч іди до дівчат гуляти, хоч читай, хоч головою своєю неспокійною об пень бийся, — аби щоб на вечір поратись прийшла. А одного разу, ще і в будень, як підкотило мені до серця, щоб що небіть намалювати, це ще тоді не було у мене олівця! Сажа і полотнина чиста була. Я намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здались! Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась як божевільна! От мене на цьому вчинку і піймали батько та мати. Малюнок мій зірвали, скрутили і кинули в піч, а мене трохи поляскали, а здорово і не били чогото. І кажуть: Що ти, скаженюка, робиш? Та не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж ніякий біс і сватати не буде!». «А про справжнє малярство я в своїй сім’ї не чула і не знала, що воно на світі є», — писала Катерина Василівна.

— Мистецтвознавці називали картини мисткині «вишивкою» олійними фарбами на полотні»...

— Малювання змінювало стан її душі, підносило. Техніку живопису Білокур опановувала самотужки, осягала секрети композиції на власних помилках. Лікувала малюванням свою душу, повсякчас травмовану нерозумінням і збиткуванням, навіть приниженням, близьких людей. Сам процес живопису, творення картини вводив її в особливий медитативний стан, що відновлював сили. Життя окремої людини в традиційному, жорстко регламентованому суспільстві — пронизане правилами, забобонами й заборонами, а також традиціями. Одна з непохитних народних — дівчина має одружитися, хазяйнувати в обійсті чоловіка, народжувати дітей. Звісно, це пов’язане й з періодом романтичним — закоханістю, любов’ю. Правду кажучи, до пори до часу не знаючи прикладів іншої реалізації жінки в її селі чи й довкола (поки книжок не начиталася), Катерина загалом і не противилася. Подумувала про можливе сімейне життя. Закохувалася, зустрічалася з хлопцями, мріяла про родинне щастя. Єдина умова, яку висувала своєму ймовірному чоловіку — не боронити їй малювати. І все! Однак це виявлялося неприйнятним не лише для батьків, а й для женихів, навіть тих, хто справді палко кохав Катерину. Вочевидь, щирості сердечної не вистачило нікому з них сприйняти дівчину такою ось дивною для села і найближчого оточення, як вона є. Драма та й годі. Навіть трагедія для обдарованої талантом душі, яка прийшла в цей світ зі своєї синенької квіточки в полоні її кольору?


«СНІДАННЯ». 1950. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 52X55,5. НМУНДМ

Але своїй планиді вона не зрадила і навіть, з відчаю пішла... топитися, коли батьки вже зовсім дошкулили їй своїми заборонами. Мати зупинила Катерину і дозволила малювати будь-коли. В Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається унікальний експонат — картина «Квіти за тином» (1935 р.) — з неї почалася справжня К.В.Білокур, якою ми тепер її знаємо. Ця картина прикрашає обкладинку книжки.

Для кожної картини мисткиня мала окремий пензлик. Найкращою палітрою для художниці все життя були шматки скла. А взимку, бувало, додатково могла використати лівий рукав ватника, що слугував їй робочим одягом, коли писала свої полотна. Кожна картина ставала для Катерини часткою твореного власного світу... Здебільшого вона малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. Так, шість жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні. Крім квітів, Катерина Білокур малювала пейзажі та портрети. Кожна квіточка, гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені, обведені світлим обідком...

Твори Катерини Василівни з 1940 року почали експонувати на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін. Вона отримувала високі звання, мистецькі нагороди й державні ордени, які давали тільки знаним професіоналам, була висунута на здобуття Сталінської премії...  І при цьому вирватися з холодної хати з середньорічним побутом радянської селянки не могла! Дуже від того страждала і фізично, і душевно...


«ЩАСТЯ» (ЧОРНОГУЗИ ДИТИНУ ПРИНЕСЛИ). 1950. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 98Х138. ЯІМ

До речі, вісім її картин було включено до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці  в Парижі (1954 р.).

— І як відомо, саме там, у столиці Франції їх побачив  Пабло Пікассо і на весь світ облітають його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ»!

—  Так, а після того дві картини — «Цар Колос» і «Берізка» не повернулися в Україну — їх просто вкрали...

«ТВОРЧІСТЬ БІЛОКУР — ПАРАДОКСАЛЬНА»

— Дорога в мистецтво для художниці не була встелена пелюстками троянд...

— Так склалося, що певні знакові події розділили життя Катерини Білокур приблизно на три частини по 20 років. Остання третина її життя — від сорока літ — найвідоміша й творчо найбільш реалізована. Останні двадцять на позір врівноважили мінуси попередніх літ. Ніби повернули сторицею покладене на депозит.

Особливий талант мисткині полягає в тому, що ретельна розробка, прописування деталей не заважають цілісності ані структурної композиції, ані колористичної. Природа в полотнах Катерини Білокур завжди вшанована й обожена. Її твори демонструють надзвичайну екологічність світосприйняття та мислення авторки.

Творчість Білокур — парадоксальна. Художниця весь час тягнулася до класичних канонів, але швидко їх таки й ламала.  Вона так захоплюється тим, що змальовує, що підіймає його на щабель вище, й крізь оптику художниці глядач вже сприймає звичні польові або прихатні квіти як піднесені та екзотичні — вони дарують нові емоції. Творила поезію, концентруючи в живописі всі інші свої таланти — пісенність, артистизм, хист до літературного слова, вміння мислити філософічно. А ще — її творчість стала класичним зразком такого явища, як «мистецтво заради мистецтва».

Наприкінці 1950-х, певно, коли стало менше енергії та фізичних сил створювати картини, Катерина Білокур звернулася до ідеї літературної творчості та написала оповідання «В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі», а до того вже була «Казка», і ще створила п’єсу на основі драми власного життя, де описала взаємини з рідними та близькими людьми, — там дійовими особами були Батько, Мати, Дочка... Рукопис п’єси не зберігся.

Те, що Катерина Білокур написала п’єсу, свідчить про філософське осмислення власного життя, про ставлення до себе й своєї долі як до явища незвичайного. Вона прагла донести світові власну інтерпретацію свого життя. В цьому прозирає наївна щирість укупі з самоповагою та усвідомленням власної місії. Водночас Катерина Білокур настільки була розчарована тим, що текст не виявився бездоганним і його невисоко оцінили, що в розпачі знищила його...


«ЦАР КОЛОС». 1947. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 65Х52. НМУНДМ

Напевне, це вже був той період, коли нерви мисткині не витримували напруження від душевних і тілесних страждань. У неї не лише боліли ноги, зникали сили, а й усе сильніше болів шлунок, бо розвивалася вже не перша стадія раку — хвороби, про яку ніхто не відав. На живописі це позначається хіба що педальованим оптимізмом і неминущим захватом щедрістю й повнотою земних плодів, пишних квітів у останніх натюрмортах та букетах мисткині: «Натюрморт» (1960), «Букет квітів» (1960), «Все йде, все минає» (кін. 1950-х).

У листопаді 1960 року Катерині Білокур влаштували святкування ювілею. Свято в Богданівці відбулося грандіозне. Дивилася вона на гостей і саме свято з сумом і трохи здивовано... Катерина Василівна  загасла 10 червня 1961 року, пропалена-підточена пекельним холодом, у якому жила все життя й не мала жодної надії зігрітися. Її місія несподівано завершилась. Найпотужніші роботи залишилися між 1935-м і 1950-м.

— У чому, на вашу думку, був феномен творчості Білокур?

— Їй були властиві вроджений, а за тим — самовихований смак, чуття міри, гармонії, сила самообмеження і самодисципліни.

Творчість Білокур уповні не належить ані до професійного, ані до народного мистецтва, ані до образотворчого фольклору, ані до наївного мистецтва. В цьому — така дражлива своєрідність та привабливість її творів. Вони, не схожі на жодні інші, водночас живлені найрізноманітнішими знахідками світового мистецтва.  Ця підключеність до всесвітнього і всечасного інформаційного поля, налаштованість не лише на прийом інформації, а й на творче її перетворення, сила й чистота духу авторки генерували світові шедеври.

Живописний реалізм своїх творів Катерина Білокур доводила до гіперреалістичної точності: зображення кожної рослини — дослідницьке, варте ботанічного, —  і водночас сповнене емоційності, символізму та магії.

Довколишню темряву та свої страждання Катерина Білокур переплавляла в гармонійну красу, знаходячи їй джерело, поштовх у найближчому, природному — на городі, в садочку, лісі, лузі, полі... Її така тонка й делікатна натура могутньо і послідовно обертала муки, сумніви та образи не на стражденні полотна, а на острівці з порталами до гармонії. І провідником Катерини Білокур була та маленька синенька ранньовесняна квіточка з її малоліття. Немов зірочка, іскорка, вогник свічечки...

Тетяна ПОЛІЩУК, «День». Ілюстрації з книжки «Білокур.Bilokur»
Газета: 
Рубрика: