Коли сторінки... заговорили

20 серпня мине 19 років, як реформатор театру пішов у Всесвіт. До 100-літнього ювілею Національного театру ім. І. Франка провідні актори головної сцени нашої країни записали стрічку, яку виклали в Інтернет. У цій роботі згадали легендарну особистість — Сергія Володимировича Данченка (1937—2001 рр.).

В основу картини покладені сторінки монографії «Бесіди про театр» театрознавиці Олени Коваленко — це роздуми митця, які він лишив нам на спадок, висловлені у різні роки: про  те, як, він, геолог, за першою освітою, змінив свої життя на 180 градусів, і став займатися мистецтвом, про магію сцени, театральну режисуру, перші творчі кроки у Львові, а також про те, як він керував франківською трупою, про роботу з акторами, про творчі задуми, які втілював і готувався здійснити...

Проникливі голоси Олексія Богдановича, Анатолія Гнатюка, Павла Піскуна і Віталія Ажнова  немов оживили сторчки книжки-одкровення митця.

Нагадаємо, Сергій Володимирович був не тільки знаним театральним діячем, режисером широкого творчого діапазону, а й чудовим педагогом, Вчителем з великої літери. Він здійснив постановки понад 60 вистав в Україні та за кордоном! У 1979-2001 рр. працював художнім керівником Театру Франка (цей час театрознавці назвали «Ерою Данченка»). Серед вистав на кону франківців: «Украдене щастя» І.Франка (1979), «Дядя Ваня» А.Чехова (1980), «Візит старої дами» Ф.Дюрреманта (1983), «Енеїда» І.Котляревського (1986), «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (1989), «Санаторійна зона» за М.Хвильовим (1990), «Патетична соната» М.Куліша (1993), «Крихітка Цахес» Е.Гофмана (1995), «Приборкання норовливої» та «Король Лір» У.Шекспіра (1996—1997), «За двома зайцями» М.Старицького...

Данченко побудував  театр європейського ґатунку і вивів колектив   у лідери. Цю високу планку франківці не знижують й досі!

«РЕЖИСЕРОВІ ПОТРІБНО ТРИ РЕЧІ: ІНТУЇЦІЯ, ЗДАТНІСТЬ ПІДПОРЯДКОВУВАТИ ВЛАСНІ АМБІЦІЇ ІНТЕРЕСАМ ТЕАТРУ Й ЧЕСНІСТЬ»

«Художній керівник театру або головний режисер, як називали його раніше, це теж — професія. Хоча я вважаю головним для себе ставити спектаклі, але не меншого вміння вимагає об’єднати колектив, переборювати конфліктні ситуації ... тут треба переконувати, шукати ... шляхи для злагоди ... скільки людей, стільки й підходів. ... Вміння керувати художнім колективом або є, або його нема. І тут нічого не вдієш, — казав С. ДАНЧЕНКО. — Мені доводилося керувати театрами у різні часи (від кінця 1960-х), фактично безперервно. Починаючи з «відлиги», протягом «застою», перебудови та в період становлення незалежної України. Але я ніколи не докладав зусиль, аби утриматись на посадах.

Митець не повинен забувати: те, що вчора було відкриттям, звичне сьогодні й архаїчне завтра. Зупинити мить у мистецтві так само, як і в житті, означає загинути!

Для керування трупою режисерові, щонайменше, потрібно три речі: інтуїція, здатність підпорядковувати власні амбіції інтересам театру і, врешті-решт, відвертість, чесність. Якщо дружина головного режисера грає в усіх виставах, то — я напевно знаю — це викличе у колективі негативну реакцію. Режисер може на якийсь час «притиснути» трупу, але щирих стосунків там уже не буде... Необхідно залишатися нормальною людиною і ставитися до тих, хто тебе оточує, якомога чесніше, бо ж будь-яке лукавство обов’язково викличе напруженість, а відтак недовіру...

«КОЖЕН АКТОР, ЯК ВІДОМО НАПОЛЕОН. ЦЕ В НЬОГО У КРОВІ»

В трупі завше формується акторське ядро, але, звісно, залишаються ображені, які певні, що ними безпричинно нехтують. Кожен актор, як відомо Наполеон. Це в нього у крові. І одним Наполеоном керувати майже неможливо, а що робити, коли їх сімдесят чи сто... Ніхто ж не визнає себе за нездару, і мало хто годен терпіти тихенько, без скандалів, та й у тих вряди-годи амбіції беруть гору. Інакше, що то були б за актори.  Чехов називав театр «шпиталем хворобливих самолюбств», та, на і жаль, у цьому шпиталі не лікують... Єдиний засіб — спромогтися бути чесним і тоді режисер з трупою, може, й порозуміються.

Існує одна серйозна проблема — акторські штампи. Від вдалих знахідок дуже важко відмовитись. Таке трапляється навіть iз майстрами. Легко керувати, коли в колективі тільки два Наполеони, а якщо їх сімдесят? Кожен актор — оригінальна особистість. З такими буває важко, зате цікаво... Я, в принципі, не розумію природу конфлікту головного режисера з акторами: у нас же різні вагові категорії, нерівні умови — я керую театром, а актор грає на кону. Вважаю, що коли виникає питання, кому належить провідна роль у театрі — актору чи режисерові, то це говорить про неблагополуччя в колективі.

Я з сумом дивлюсь, як молоді актори тепер не живуть театром, а працюють по інерції. Іноді здається, що вони не дуже хочуть грати. Мій батько був справжнім актором. Навіть тяжко хворим, він, підтриманий знеболюючими препаратами, все-таки виходив на сцену. Зараз таких відданих справі людей майже немає.

...У мистецтві, й у мистецтві театральному передусім, кожен починає з нуля. Нема загальної для всіх точки відліку. Її й не може бути. Створюючи виставу, відштовхуватися можна від чого завгодно, від наївного мистецтва, від петриківки... Головне, аби художній результат свідчив, що митцю вдалося осягнути свій час, збагнути у сьогоденні щось принципово важливе.

Я взагалі вважаю, що театр другої половини ХХ століття не приніс нових театральних ідей, а синтезував відкриті раніше системи Тепер же відбувається «дифузія», взаємопроникнення різних ідей. Те, що кільканадцять років тому вважалося несумісним, суперечливим, еклектичним, сьогодні узаконено. Різні системи співіснують навіть в одній виставі, і це нікого не бентежить... Важливо, щоб синтез цих ідей у виставі був «хімічним», тобто органічним, не порушував цілісності.

Я не вірю в те, що модерне мистецтво у чистому вигляді може спрямувати духовний світ людини. Душа людини за будь-яких обставин має лишатися цнотливою. Справжнє Мистецтво — це молитовність, це покладання себе на вівтар... Крім землі, є ще небо й космос...

 «Я СТОЯВ І ПРОСТО СЛУХАВ ТИШУ...»

Я думаю, що абсолютне щастя, якщо воно взагалі можливе, це лише коротка мить, миттєвість. Людина може бути щасливою в роботі, яку любить і в якій знаходить глибоку насолоду, адже професійна реалізація — це справді один із найважливіших чинників щастя, але ним не обмежується. Родина, здоров’я, стосунки з близькими... Ідеально, коли все це виявляється таким, яким його хочеш бачити. Але ідеального не буває...

Як колишній геолог, я вмію орієнтуватися у просторі відповідно до кута падіння сонячного променя. Той, хто цього не знає, блукатиме незнайомими стежками довго, подеколи раз у раз повертаючись на те ж саме місце. Якось на Полтавщині, під час полювання на вепра, я вийшов з лісу, — осінній ліс — таке диво ... і став на пагорбі. Десь далеко у чагарнику блимає вогник — полюють на лисиць. І раптом я відчув, не подумав, а саме відчув — це ж центр Європи! Не географічний, географічний, як відомо, — у Карпатах, а саме енергетичний. Оце він і є: ліси навколо, тиша... Чагарник, у якому кабан засів, здіймається стіною, метрів із чотири у висоту де його там знайдеш?! Я стояв і просто слухав тишу...

«ВИСТАВА ЗНЯТА З РЕПЕРТУАРУ — ЩО ЗАЛИШИТЬСЯ ПІСЛЯ НЕЇ?»

У мистецтві, як зазвичай і у житті, найкоротший шлях від бажання до виповнення не завше лежить навпростець. Подеколи, ускладнивши процес, швидше досягнеш результату, ніж коли протовпом йдеш до кінцевої мети, на позір цілком ясної...

Взагалі я переконаний, що головний шлях театру — в дослідженні глибинних проблем життя, першопричин явищ, а не констатуванні тих чи інших подій. Тут випередити такі мобільні мистецтва як телебачення, документальне кіно неможливо, та й змагання недоцільне. У театру свої можливості осягнення життя, людини...

Я завжди заздрив художникам, письменникам — вони залишать твори, що житимуть і після них, в яких залишаться їхня душа, серце, думка. Театр же — віддзеркалення моменту. Вистава знята з репертуару — що залишиться після неї?

Проживши в театрі довге життя, на власному режисерському досвіді я впевнився, що п’єс, які б хотілося поставити, не так вже багато. Мене, приміром, не приваблювала якісна драматургія Івана Карпенка-Карого, за винятком кількох його п’єс. Не відчуваю необхідності ставити Олександра Островського. Це не мій театр. Ніколи не берусь за автора, твори якого змушений буду калічити, перекручувати, розбирати на частини і потім складати з них мозаїку. Вважаю, що класичні твори часто допомагають краще зрозуміти сьогодення.

На франківській сцені Генріха Ібсена востаннє ставили у 1928 році. Я звернувся до творчості цього письменника в середині 1990-х. Взявся за «Росмерсгольм», бо Ібсен мене цікавив як передчеховський драматург. Сама ідея, закладена у п’єсі, близька багатьом: шукання змісту та сенсу життя. Мене цікавили, передусім, колізії жіночого та чоловічого світосприйняття. Признаюся, що мене більше приваблював інший твір Ібсена — «Пер Гюнт», я детально розробив його концепцію. Тільки через об’єктивні обставини ми тоді не могли собі дозволити багатофігурну постановку, але свою мрію я здійсню...»

Цей задум Сергій Володимирович не встиг втілити на сцені. Лишилися його чернетки, зроблений макет...

І от гарна новина, виставу про яку мріяли Сергій Данченко і Богдан Ступка, нарешті з’явиться в афіші франківців. «Пер Гюнта» поставить молодий, талановитий режисер Іван Уривський, а на прем’єру, якщо не завадить пандемія коронавірусу, глядачів запросять у наступному році. 

P.S. 27 і 28 серпня відбудеться  ювілейні вечори з нагоди 100-ліття Національного театру ім.І. Франка, де згадають засновників, корифеїв, легенд і зірок різного періоду, які своїм мистецтвом прославили колектив головної української сцени.