Мова росте елементарно, разом з душею народу
Іван Франко, видатний український письменник, поет, публіцист

«Мені не соромно визнати помилку»

Розмова з Романом Балаяном у 20 фрагментах
15 лютого, 2019 - 10:32

Востаннє ми розмовляли десять років тому: інакший час, інакше кіно, інакша країна.

Слухати Балаяна завжди цікаво.

Тим паче, зараз. І приводів для цього шукати не треба. Хоча ні, привід є: у квітні Роман Гургенович розпочинає зйомки нового фільму — вперше за десятиліття. «Ангел» — це чорно-біла драма, перший варіант сценарію для якої був написаний ще в Парижі 1990 року.

Ми говорили про кіно, театр, політику, життя, але почали, втім, з анекдоту.

АНЕКДОТ

— У божевільні лікарка заходить у палату. І бачить, що на підвіконні біля відчиненого вікна стоїть пацієнт, збирається стрибнути. «Я ж вам казала, що вам не можна цього робити». — «Бог сказав, що мені сьогодні можна». З п’ятого ліжка голос: «Я йому цього не казав».

ПЕРШИЙ СЦЕНАРІЙ

— У 1960-х приїхала якась жінка із Єревана, помітила мою мармизу й запросила на проби в Єреван, до Степана Кеворкова — голови республіканської Спілки кінематографістів. На головну роль я не пройшов. Натомість запропонували роль комсорга, але дядько, головний адміністратор театру в Степанакерті, мене відмовив. Проте Кеворкову я сподобався. Я дав йому сценарій — тільки не смійся — «Ленін, море і Алі». Це в Егіше Чаренца, такого собі вірменського Маяковського, був вірш «Ленін і Алі» — про те, як у Трапезунді вантажник Алі мріє про Країну Рад і комунізм, оця утопія. Я й придумав цілий сценарій про це. Показав Кеворкову, він сказав: «Забавно, щось є. Але треба допрацювати». Не затвердили.

КИЇВ

— Вперше до Києва я приїхав у лютому 1962 року з товаришем, бо нам сказали, що в Києві гарні дівчата. Приїздимо, зима, ми без шапок, у готелі нас не беруть. Батьки, на щастя, дали добрих грошей. Шкарпетки ми міняли так: приходили до якогось магазину, купували нові, ті викидали. Паничі такі. Пішли в готель «Театральний», але нас туди теж не пустили, дарма що самі з театрального інституту. І тут голос збоку: «Хлопчики, можна вас?» Бабуся така: «На хату не хочете?» Ціна підійшла. Комуналка на вулиці Золотоворітській, 2. Хазяйка в якійсь конурі, а нам здала велику кімнату. Валентина Тимофіївна, досі пам’ятаю. Лише одна умова: крім оплати, щовечора — пляшка горілки. Сказано — зроблено.

Зайшли ми тоді й на студію Довженка. Я ж хотів бути кіноартистом. І мене бачить на третьому поверсі режисер Віктор Івченко, який планував знімати фільм про спорт. Він зупинив мене й запитав: «Ви не гімнаст?» А я в 16 років спорт кинув. Поїхали ми тоді ні з чим.

ПОХОРОН ТА СНІЖКИ

— 1968 року, уже під час навчання в Інституті імені Карпенка-Карого, я придумав короткометражку: як людина на власному похороні підслуховує, лежачи в труні, хто що про неї говорить. Мій педагог, Тимофій Левчук, навіть запитав, чи не зібрався я помирати. «Ні, але кожен про це думає». — «Я про це не думаю».

Потім у мене був чудовий сценарій «Червоні краватки». Параджанов кричав, що це геніально. Потім ще один, герої в якому — акторка-невдаха й чорношкірий хлопець. Вона виходить узимку на вулицю, і раптом хтось кидає в неї сніжком. Потім знову — виявляється, це чорношкірий хлопець так залицяється до неї. Вони знайомляться, я придумав, як вони разом у Лаврі ліплять снігову бабу. Навіть Юрію Іллєнку, який ревнував мене, що я весь час ходжу до Параджанова, сподобалося. Ми почали знімати. Але декан Смородін побачив матеріал і заборонив.

ШУХЕР

— Я придумав, як зняти фільм за один день. Ми з оператором Аркадієм Першиним викупили — а по суті, викрали — камеру у вихідний, стали на бульварі і з довгофокусною оптикою знімали вхід до Володимирського собору, якраз на Яблучний Спас. А Аркадій Мікульський там усередині записував звук на магнітофон, за який я теж заплатив окремо. Раптом Мікульський виходить, а за ним міліціонер. Олексій хапає камеру, і ми мчимо, наче олені, — бо камеру у вихідний день узяли, начальника цеху заарештують. Мікульського залишили, але обійшлося. За день не вийшло.

ДОПОМОГА

— Раніше будь-який студент-дипломник мав право зробити диплом коштом студії Довженка. Я ось поїхав у Карпати в експедицію на місяць. Я всюди зараз просуваю цю ідею: дуже багато людей закінчили інститут. Вони мають право на дебют. На мистецьку помилку державним коштом. Талановито знімуть чи ні — не так важливо. Мій перший фільм «Ефект Ромашкіна» — бездарний. До чого тут це? Може, в інших рамках він був би інакшим. В інституті ти контрольований зовні, педагогами, а диплом — це вже не твій учитель вирішує, це вже ти. Я зрозумів, що я нарешті в професії, саме коли завершив дипломну роботу.


ФОТО НАДАНО РОМАНОМ БАЛАЯНОМ

ЛІТАТИ

— У «Польотах уві сні та наяву» є сцена, де герой проїздить на червоних «Жигулях» — це, до речі, насправді «Жигулі» Олега Янковського, — а біля тротуару стоять сім гойдалок, на яких гойдаються діти. Пам’ятаю, мене на перегляді хтось запитав: «Це в якому місті дурні поставили гойдалки прямо біля машин?» Але ж у мене герой увесь час каже, що людина може літати. Тому я попросив директора принести й поставити гойдалки. Герой проїхав, а чи зрозуміє глядач, чому я так зробив? Я просто пластично продовжую оцю тему польотів. Це все отак буває.

ТЕАТР

— Чому я театр люблю більше, ніж кіно? Тому, що в ньому роздягаються. Театр починається з вішалки   — це ж геніальне визначення. Ми роздягаємося, це храм. Є, звісно, цікаві спектаклі, які починаються з уже відкритою завісою, але чому? Там, за завісою, вони, а тут ми, це ж прекрасно! Вони лицедії. Ми їх бачимо, вони інші, і це чудово.

СВОЄ МІСЦЕ

— У театрі я міг би бути, можливо, й успішнішим, але кіно — це просто популярний вид мистецтва. Пам’ятаю, коли став більш-менш відомим, до мене багато молодих, знайомих моїх знайомих, просилися, аби я влаштував їх у ВДІК. Бо я знаю Соловйова, Хуциєва. Я погоджувався, але чесно попереджав: є талант — допоможу, якщо ні — кроку не ступлю. І ось пам’ятаю, якось прийшла одна дівчина. Не абищо, але може бути. Красива. Запитую: «Чому ви хочете в кіно?» — «Це цікаво». — «Ні. Давайте будемо чесними. Я віддав перевагу кіну, бо це популярний жанр. Значить, ви хочете бути відомою? Щоб вас упізнавали на вулиці?» — «Взагалі-то так». — «Ну, тоді давайте я вас влаштую на курсі телеведучих. Вони ще відоміші». Думаєш про славу — значить, відданий не мистецтву, а лише собі. Тебе хвилює лише питання слави. Як мене хвилювало, коли я думав, що я кіноартист. Теж мені, велике цабе.

Ті, хто в мистецтві, — на виду. Ось тебе мало видно, ти пишеш, ми тебе знаємо лише по письму. Зараз розумно пишеш, у старості можеш писати дурниці. Але це проходить не так страшно для тебе. Пише — хай пише. Але ж я знімаю кіно, я на виду.

ТВЕРЕЗІСТЬ

— Мене важко примусити думати так, як мені не властиво. От показують «Райських птахів» — мою картину, яку я не люблю, в Єревані на фестивалі. Раптом президент фестивалю каже мені у фойє: «Рома, з тобою хоче познайомитися Вім Вендерс. Йому дуже сподобалася картина». Підійшов і через перекладача розповідає: «Після вашого фільму мені теж захотілося літати. Я почувався, як цей герой, мої думки такі самі». Я заперечую: «Всі кажуть, що фільм старомодний і консервативний». — «Прийміть це як комплімент». Але коли ми відійшли, я запитав президента: «Він, мабуть, уже погані фільм знімає?» — «Ну, останні такі собі». Анджей Вайда теж хвалив... Здавалось би, ось, такі люди похвалили. А я залишаюся при своїй думці. Бо вважаю, що це невдале кіно. Фільм є, кіна нема. Це різні речі. Хотів краще — не вийшло.

НАТХНЕННЯ

— Мене колись звинувачували, що фінал «Польотів» — це «Попіл і діамант» Вайди. Ну так. Але я не думав, коли знімав. Яка різниця — бачив я це в кіні чи в житті? Або ось людина у мене стрибає у воду, і Калягін стрибає у воду в «Механічному піаніно». Так. Але інакше все, правда?

НЕРОБИ

— Всі нероби студії Довженка мріють потрапити до мене в групу, бо знають, що я нікого не виганяю. Скільки разів директори фільмів казали мені вигнати того чи того, бо з ним неможливо! Інші давно би прогнали. Микола Мащенко (1929 — 2013, колишній директор студії Довженка.   — Д. Д.) взагалі б убив. Ось приклад: треба мені в кадрі лампу з зеленим абажуром. Художник приніс червоний. Але я не можу образити ні художника, ні реквізитора. Даю останньому завдання: знайти зелену попільничку. Знайшов. І я придумав інакше цю сцену, не пов’язану з абажуром.

ЗБЛИЖЕННЯ

— Нині інтелігенція зрівнялася по бідності з народом. Раніше вона думала не стільки про гроші, скільки про цензуру, про те, що особиста свобода неможлива, що доводиться бути гайкою в тій країні. А народ думав — як вижити. А зараз інтелігенція живе навіть гірше за народ. Тепер вони однаково критикують, однаково ненавидять, проклинають одне й те саме.

МАЗОХІСТ

— Я його так назвав — ніхто не розуміє. Путіна всі обзивають покидьком, але насправді він мазохіст. Він знає, що весь світ ненавидить його — і саме цим живиться. Це і є мазохізм.

НАРОДНІ Й НАРОДНІ

— Мені соромно за наші містечкові провінційні прикметники: «видатний», «народний», «заслужений». Скажи: «людина не без здібностей», «відомий режисер» — і мені досить. Ну от, як ти можеш назвати мене «видатним», якщо ти бачив фільми Фелліні? Як ти можеш бути народним артистом, якщо Висоцький офіційно не був народним артистом? Але і є ним насправді. Рома Биков, Леонід Биков. Ось вони — народні.

ПОМИЛКИ

— Коли я вперше побачив «Колір граната», то сказав Параджанову у вічі: «Це ваша творча невдача». Я завжди вважав, що він у житті — абсолютний геній, більший, ніж на екрані. Тим паче, його колажі. Одного разу, багато років по тому, о 23.00 я зайшов додому. Вмикаю телевізор — а там якийсь француз говорить про Параджанова. А потім починається «Колір граната». І я не можу відірватися. Зранку подзвонив Світлані Щербатюк, його дружині: «Пам’ятаєш, я тобі казав, що він у житті геніальніший, аніж на екрані. Так-от, тепер можу сказати, що в житті він лайно, а на екрані таки геній». — «Я давно так вважаю». Мені не соромно визнати помилку. Я спочатку на «Пропалу грамоту» сказав, що це гівно, а Параджанов сказав: «Це ти гівно». Через 18 років, лежачи в ліжку, я подивився її по ТБ — яка картина! І зробив усе, аби вона поїхала в Баку на фестиваль. Те ж саме я зробив з чудовим фільмом Володимира Денисенка «Совість», його свого часу не пустили в прокат — допоміг відреставрувати і послав на фестиваль у Канаду.

ОБУРЕННЯ

— Мене так принижувало, коли мені робили зауваження на худраді. Я ж горець. Інші мовчки лютували, зціпивши зуби, а я просто не міг, хотів щось крикнути, когось ударити. Як так можна? «Приберіть цей кадр!» Таким тоном?! Я до 1983 року дикуном був, скажімо так.

ДЛЯ СЕБЕ

— У мене є два фільми, які я знімав для себе, знаючи, що глядач навряд чи витримає: «Поцілунок» і «Перше кохання». Я не думаю про глядача в них. Мало кому вони подобаються, а мені так.

БУТИ ВІРМЕНИНОМ

— Щороку буваю у Вірменії на фестивалі «Золотий абрикос», тому що безкоштовно туди їжджу. А потім — на Карабах. Але я збоку бачу більше недоліків, ніж переваг. Тому, коли я там виступаю, мені кажуть: «Ви як турок прямо». Ні. Я просто глибоко переживаю, бо люблю. Вони зсередини дивляться, а я крізь «бінокль». Занадто крупно виходить, саме тому що далеко. Колись я міг розпочати кар’єру саме у Вірменії з екранізації «Буйволиці», прекрасної повісті Гранта Матевосяна, але там тоді не схотіли. Став би геть інакшим режисером. А тепер уже по горах не можу скакати. Підтримую там таланти, кажу кому треба, щоб звернули увагу.

Головне, що я роблю для Вірменії — поводжуся так, щоб якомога більше людей вважали, що всі вірмени такі хороші, як Рома Балаян.

ХОБІ

— Немає. Побалакати люблю. У мене є товариш, скульптор Микола Рапай. Буваю в нього майже щодня. Йому 90 років, але пам’ять яка! Запитую: «Коля, у мене в цьому фільмі один колись знімався в епізоді, ось не пригадаю імені...» Називає одразу. Я заходжу до нього, і ми валяємо дурника. Жодної розумної теми. То співаємо, змінюючи, утрируючи слова чи мотив, то наче підтанцьовуємо. Кажу йому: «Коля, уявляєш собі, якщо хтось установить відеоспостереження, то про нас точно скажуть: «От двоє дурнів!»

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments