Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Мрія про дорослу публіку

Прикрий інцидент трапився минулого тижня в Миколаївському університеті імені Сухомлинського під час показу документального фільму "Люди, які прийшли до влади"
30 листопада, 2016 - 10:39
ФОТО З САЙТА YOUTUBE.COM

Більше половини студентів, не додивившись фільм, покинули авдиторію. Пізніше вони звернулися до СБУ з заявою, що картина  Олексія Радинського та Томаша Рафи є пропагандою "русского міра".

Ще більше плутанини внесла служба новин одного з провідних телеканалів, назвавши  організаторами показу депутатів від "Опозиційного блоку" та сумнозвісного "Українського вибору" Віктора Медведчука, які були серед глядачів і нібито виступили на захист фільму. Єдиним правдивим моментом тут є лише те, що вищеназвані діячі дійсно відвідали сеанс. А от показ організували місцеві партнери Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA (де "Люди, які прийшли до влади", отримали навесні цього року головний приз у національному конкурсі) в рамках проекту «Мандрівний Docudays UA». З боку організаторів забороняти комусь приходити на безкоштовний відкритий показ було би, м’яко кажучи, дивно.

Що ж до власне стрічки, то треба мати надзвичайно багату уяву, аби вважати «Людей…», сепаратистською пропагандою.

Якщо хтось хоче, аби все було розжовано і вказано, де чорне, а де – біле, то для цього існують політична публіцистика і телебачення. Мистецтво, в тому числі мистецтво документального кінематографа, існує за інакшими законами. Автори фільму, уникаючи повчань і моралізаторства, з протокольною точністю передають той жах, у який поступово занурюється Донеччина. Все починається з майже карикатурних сепаратистських  «блокпостів» на узбіччях автотрас. Деякий час коментатором подій виступає проросійський активіст, який прямим текстом називає майбутніх «ополченців» бандформуваннями і зізнається, що рівень   ненависті до України його лякає. Хвиля параної росте. Хтось уже несе маячню про концтабори, які будують «турки під Полтавою». БТР з прапорами «ополчення» стоїть під написом «Иллюзия», плакат на барикадах оголошує, що «народ против вывоза боевого оружия», промовець на траурному мітингу каже, що одного з «ополченців» вбито не кулею, а ножем – і його тут же затикають криками про те, що то стріляв снайпер - такі моменти, розсипані по фільму, позначають абсурд подій краще за будь-який прямий репортаж.  А розв’язка, коли ридаючу літню жінку, в якої щойно вбили племінника, «народний мер» Слов’янська зі своїми поплічниками тягне до катівні, - пробирає до кісток.

Враховуючи вищесказане, а також смертельну небезпеку, на яку наражався оператор картини, збираючи матеріал для неї, вважаю всі звинувачення на адресу Олексія Радинського і Томаша Рафи несправедливими і незаслуженими.

На жаль, це не одиничний випадок – варто згадати, наприклад, реакції на той таки «Майдан» Сергія Лозниці. Так, ми відвоювали свою свободу, але все ще не позбавилися радянської звички вказувати митцям, що і як їм треба робити. У театрі побутує внутрішня жартівлива максима  «публіка – дурепа». Українська публіка – не дурна. Просто їй треба трохи подорослішати.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments