Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.
Іван Огієнко, український вчений, єпископ, митрополит УАПЦ, предстоятель УГПЦК, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог

Путівник по картонному пеклу

26 січня, 2006 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ

Перший і поки що єдиний кадр, яким запам’ятався американський режисер Сем Мендес масовій авдиторії — це оголене дівча, що ніжиться у ванні серед червоних трояндових пелюсток. Фільм «Американська красуня» тоді здобув кілька «Оскарів», а кадр з пелюстками буквально розтягли на цитати рекламісти, кліпмейкери і телевізійники — ці відомі паразити, що живляться знахідками великого екрану.

Зробити це було легко, бо знаменитий епізод при всій його ефектності, виконаний у кічовій, шоу-бізнесовій естетиці — Мендес відверто схильний до неї. Саме ця риса і допомогла йому здобути широке визнання — бо на часі якраз і була подібна гостро гламурна візуальність.

І ось саме такий режисер узявся за воєнне кіно, котре переважно пов’язане із зовсім іншою стилістикою — екранізував мемуари ветерана першої війни у Перській затоці, учасника бойових дій зі звільнення Кувейту (операція «Щит у пустелі») у 1990 році.

Картина носить назву «Морпіхи» (оригінальна назва «Jarhead» — буквально «горщикоголові» — так на армійському жаргоні називають морську піхоту США за їх стрижку). «Морпіхи» чи то як певний військовий стан, чи як стан душевний, буттєвий — судячи з розлогих закадрових монологів головного героя, Ентоні Суоффорда (це справжнє ім’я автора автобіографічної книги), фільм приблизно про це.

Окрім цього — і це досить важливий момент — «Морпіхи» є одним із перших у хвилі фільмів про конфлікт у Затоці, — ця целулоїдна навала, вочевидь, невпинно насувається на Голівуд. Потім будуть ще стрічки, успішні або не дуже, зняті режисерами як визнаними, так і молодими, зовсім невідомими, але, як би там не було, саме Мендес випередив багатьох інших. Щось схоже, хоча більше за масштабами, було і під час війни у В’єтнамі, яка вплинула на американське кіно кардинально, породивши дві такі видатні роботи, як «Апокаліпсіс сьогодні» і «Мисливець на оленів». До речі, обидві картини напряму цитуються у «Морпіхах» — з першої взята знаменита сцена з вертольотами, яку з захопленістю переглядають новобранці, друга представлена титром-назвою на відео.

Алюзії з В’єтнамом режисер впроваджує постійно і настійливо — то у героя батько виявиться ветераном тої війни, то інший напівбожевільний «в’єтнамець» вскочить у автобус з молодими вояками, то прозвучить музика бунтарів тої епохи «Дорз»… Причому ці паралелі подаються цілком серйозно, практично без іронії — тобто, Мендес підкреслює спорідненість цих двох битв, що пов’язали анархічні 1960-ті з конформістськими 1990-ми. Проте ці, в цілому зрозумілі, намагання спрацьовують врешті-решт проти самого режисера.

Бо сам історичний матеріал в таких випадках диктує власну логіку. В’єтнамська війна була справжьною трагедією двох народів по різні боки Тихого океану, яка змусила могутню Америку багато чого переоцінити у самій собі. Операція ж у Кувейті — і Суоффорд цього не приховує, — стала таким собі казарменим фарсом, дивним двобоєм з галасливими сержантами і брудними сортирами, з якого всі вийшли цілком живими і здоровими, за окремими дурними винятками, коли ракета зі свого ж літака потрапляла куди не слід. Про таку війну і знімати треба було б щось інше — злу ущипливу комедію, можливо, навіть політичний трилер. Проте Мендес замахується на екзистенційну драму у річищі тих же «Апокаліпсіса» та «Мисливця» — і програє. Не допомагають ані палаючі свердловини серед нічної пустелі, ані очманілий кінь під нафтовим дощем, ані обвуглений автобан, забитий рештками автомобілів та людей. До того ж і знято все це по-мендесівськи — мов картинка з туристичного тижневика, вирахувана і причесана до останнього міліметра. Тому і надто сильних, — емоційних у першу чергу, — вражень не лишає.

Слід таки зазначити й інше — як не дивно, але Мендес, до всього цього, все ж намагається бути чесним — як щодо війни, так і щодо людей на ній. Можливо, був би він трохи іншим, — можливо менш благополучним і самовпевненим — йому б вдалося витягти з історії снайпера Суоффорда дещицю справді обпікаючої істини, але — зробив що зміг. З огляду на майбутню навалу пафосних фальшифок, що незабаром вихлюпнеться на екрани згідно з соціальним «іракським» замовленням, — це ще не найгірший результат.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ