Пристрасть до перемоги палає в кожному з нас. Воля до перемоги — питання тренування. Спосіб перемоги — питання честі.
Маргарет Тетчер, прем'єр-міністр Великої Британії (від Консервативної партії) у 1979–1990 роках

Трагічно й захопливо

В український і світовий прокат вийшов фільм Крістофера Нолана «Дюнкерк»
3 серпня, 2017 - 11:16
ФОТО З САЙТА DUNKIRKMOVIE.COM

Фільми про Другу світову почали знімати відразу після її закінчення. Втім, вартісні художні роботи з’явилися, коли виросло покоління режисерів, що не просто застали війну, а й мали достатній часовий відступ для її належного образного осмислення.

Швидко сформувалися два підходи. Перший передбачав максимальну видовищність. У цьому субжанрі, який в Америці напівжартома називають war porn («військове порно», підкреслюючи саме акцент на чисту дію), передусім важать сцени боїв, багатотисячні масовки у формі, напружені наради полководців, приклади доблесті тощо.

Наприклад, у «Битві за Британію» (режисер Гай Хемілтон, Великобританія, 1969) реконструйовані повітряні бої над Британськими островами, а у «Тора! Тора! Тора!» (Річард Флайшер, Кіндзі Фукасаку, Тосіо Масуда, Японія — США, 1970) й «Перл-Харборі» (Майкл Бей, США, 2001) відтворений напад японців на Перл-Харбор. Найбільш захоплива частина «Врятувати рядового Райана» (Стівен Спілберг США, 1998) — перші 20 хвилин, що показують початок висадки союзних військ в Нормандії в 1944-му; далі верх беруть сентименти. Фільм приніс славу Метту Деймону.

У другій категорії, навпаки, основна тема — переживання індивіда в пеклі війни. Тут одна з кращих — «Тонка червона лінія» (Терренс Малік, США, 1998) —  драма про криваву битву за Гуадалканал. В одній сюжетній площині панує те саме «військове порно», а в другій звучать внутрішні монологи воюючих, причому не тільки про війну, а й про любов, про пам’ять, навіть про таємниці світобудови. Схожий прийом — відображення подій через внутрішні монологи героїв — застосував і Клін Іствуд у «Листах з Іводзіми» (США — Японія, 2006). Фільм показує бої за стратегічно важливий японський острів Іводзіма в 1944-му, складаючи таким чином дилогію з «Прапорами наших батьків» того ж режисера. Особисті мотиви є фундаментом для сюжету драми «З міркувань совісті» (Мел Гібсон, США, 2016), присвяченій капралу Десмонду Доссу, який через релігійні переконання відмовився брати зброю, але пішов добровольцем у санітари й урятував десятки життів.

«Дюнкерк» (США — Великобританія — Франція) — про евакуацію морем тисяч англійських, бельгійських і французьких військових, заблокованих німцями на північному узбережжі Франції в 1940 році.

Сюжетні лінії позначені титрами-координатами: «Пірс. Тиждень», «Море. День» і «Повітря. Година». Відповідно,  діється на пляжі, забитому деморалізованим військом, на морі, по якому під німецькими бомбами кораблі союзників евакуюють людей; й у повітрі, де британські винищувачі намагаються протидіяти Люфтваффе. Самих німців режисер не показує, перетворюючи їх на анонімну, і від того ще страшнішу, загрозу.

Така структура дозволяє без шкоди для цілісності насичувати сюжет масою сцен-флешбеків, і, головне — підтримувати шалену динаміку. Нолан одразу бере надзвичайно високий темп, прямо з перших кадрів втечі молодого британського солдата від ворожих куль вулицями спорожнілого містечка.  Загалом, у фільмі все гаразд з вищезгаданим war porn. Всі морські й повітряні бої, всі катастрофи намальовані або зняті  бездоганно (оператор — Хойте ван Хойтема), але якість виконання є і в інших подібних постановках. Сильний бік «Дюнкерка» — саме захоплива  щільність подій, створювати яку допомагає композитор Ханс Циммер (працював з Ноланом також у «Темному рицарі» й «Початку»). Його мінімалістична музика звучить з наполегливістю безжального метронома і доводить напруженість до межі можливого. Коли приходить час, Циммер пускає дещо патетичні, але доречні протяжні синтезаторні гармонії — як у «Початку», тільки цього разу замість парадоксів (під)свідомості в кадр запливає флотилія цивільних суден, що прийшли на порятунок оточеним; контраст невідпорний, сльози навертаються самі собою.

Нолан сильний у маніпулюванні емоціями залу, і цього разу перевершив себе. Так, у «Дюнкерку» немає психологічної витонченості «Червоної лінії»  — герої першого плану хоча й зіграні точними й талановитими акторами, все ж лишаються у рамках стандартних образів людей війни та типових реакцій хоробрості, страху, розпачу, — проте завдання було інше, і виконане воно цілком успішно.

«Дюнкерк» не став проривом у військовій драмі. Але, безумовно, Нолану, Циммеру і ван Хойтемі вдалося взяти нову висоту в жанровому кіні як такому.

Патетично кажучи, вони відвоювали своє місце в історії.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: