Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

У «Русі»

До ювілею андеграундної виставки, яка стала історією
5 грудня, 2007 - 00:00
ОЛЕНA ГОЛУБ. «ПОРОЖНЯ ТАРІЛКА» (1977 р.) / ФОТО З АРХІВУ ЯСКРАВИЙ ПРЕДСТАВНИК УКРАЇНСЬКОГО АВАНГАРДУ МИКОЛА ТРЕГУБ

Це подія 30-річної давнини. Спогад про виставку на той час нікому невідомих художників, яку варто визначити як знаменний ювілей. У листопаді 1977 р. у тому місці, де нині розташований Центр сучасного мистецтва і театр «Дах», молоді неформальні художники Києва демонстрували свої роботи. Вони згуртувались у андеграундному об'єднанні «Рух», назвавшись так через те, що понад усе відчували тягар обтяження застоєм і тому протиставили йому рух у мистецтві (назва ніякого зв'язку з однойменною політичною партією не має).

Треба сказати, що я теж була учасником цієї виставки. Пригадую цю подію, ніби гул у величезному вулику: піднесені емоції, зойки від захоплення й обурення, тиша остраху, високовольтна напруга протистояння офіційному партійному мистецтву.

«ТИХИЙ ОПІР»

Тема андеграундного мистецтва ще не до кінця вивчена у мистецтвознавстві. Чимало зроблено на цій ниві такими українськими вченими, як Г. Вишеславський, Г. Скляренко, Т. Басанець, Е. Димшиць, і зарубіжними дослідниками культури тоталітаризму І. Голомштоком, Б. Гройсом, Х. Арендт та іншими. Вони допомагають знаходити загальні тенденції тих процесів, що відбувалися як у світовій, так і в нашій культурі.

Якщо бунт шестидесятників, тобто виразний опір офіційній радянській культурі, мав характер дисидентства й суворо карався державними органами влади, то у 70—80-х цей опір став вже не таким виразним. Послабилися і владні позиції. Змінився світогляд вільних митців, які почали шукати у більш «дозволених» місцях, що дедалі більше згладжувало краї протистояння офіційного й андеграундного мистецтва. Неформальну художню ситуацію 70—80-х в Україні можна назвати «тихим опором». Саме про такий писав І. Голомшток, аналізуючи опозицію італійського авангарду 20—30-х у зовсім іншій, але теж тоталітарній системі: «Вірність культурі була вже автоматично антифашизмом. Писати натюрморти з пляшками чи герметичні вірші самo по собі було вже протестом, — згадував дні своєї молодості Ренато Гутту. — Ніхто не заважав італійським художникам писати натюрморти з пляшками, трактуючи їх у найрізноманітніших манерах і стилях... Інша річ, що виконання державних замовлень виводило художників за межі вузькопрофесійної діяльності у сферу ідеології, й це давало гроші, титули, нагороди і становище в новій фашистській еліті».

Так само і в Україні згаданого періоду, яка була тоді складовою тоталітарного СРСР, помітний був розподіл між титулованими й заможними художниками, які були при владі, і бідним прошарком вільної богеми, яка не бажала з нею мати справ. При цьому — ніякого демонстративного обурення, знаків політичної боротьби, натомість — лише вірність культурі, типова реакція тодішнього «тихого» українця.

«ДРУГА ХВИЛЯ АВАНГАРДУ»

Можливо, комусь видається дивним, що ситуація в Італії 20—30-х може бодай хоч чимось перегукуватись із ситуацією в Україні 70—80-х. Чи не ближче нам ситуація в Росії? По-перше, мається на увазі не цілковита тотожність, а лише деякі схожі аспекти. Та і з російським андеграундом є спільні риси, де це явище також отримало назву «другої хвилі авангарду». По-друге, на мою думку, розвиток України у минулому мав деякі геополітичні особливості, притаманні невеликим країнам, а не таким «імперіям», як Росія або Америка. Адже у нас зв'язок із «центром», хоча й мав жахливі прояви, не був чітко детермінованим і припускав значну своєрідність. Наведу уривок спогадів одного з «рухівців», який нині є членом правління Спілки письменників Ізраїлю — Мар'яна Бєлєнького:

«Київ моєї молодості — 70-х років — був жахливою провінційною дірою, де заборонялося все... Ніяких клубів і взагалі місць, де можна було офіційно збиратися і про щось говорити, тоді в місті не було. І ось одного разу мені хтось сказав, що десь хтось організував якусь виставку... Однією з перших акцій для приваблення людей до клубу була виставка Фоменка (1976)... Згодом клуб організував виставку неформальних київських художників (1977). Щоб не сталося того, що в Москві, Сергій (голова клубу «Рух» С.Федорінчик) ухитрився завчасно обзавестися позитивними відгуками працівників інституту естетики, привести на виставку когось із райкому партії і вицідити: «Ми не заперечуємо». В Києві такого не було, певно, з 20-х років...

Виявилося, що в нашому болоті водяться птахи невидані... У клуб «Рух» приходили дивовижні люди, котрі стали моїми друзями на довгі роки».

Чудова талановита молодь, і справді, ніби небачені птахи, розлетілися по різних світах, хтось спалахнув вогнем короткого життя, а дехто продовжує торувати обраний у молодості творчий шлях. Майже всі ініціатори організації клубу були задіяні в науково-технічній сфері. Випускником Московського фізико-технічного інституту був голова клубу Сергій Федорінчик. Ще у студентські роки він виявив організаторські здібності та творчі уподобання до всього непересічного, влаштовував зустрічі з письменниками братами Стругацькими та гуртом Макаревича «Машина времени». Нині він теж працює як громадський діяч і керівник Інформаційного центру УЕА «Зелений світ».

Серед організаторів об'єднання «Рух» слід відзначити фотографа Юрія Косіна, автора чудових фотоальбомів про Україну, добре відомого по виставках у багатьох країнах світу. До речі, саме після згаданої виставки 1977 року в нього зміцніла думка про те, щоб присвятити себе мистецтву. Тоді він був ученим-кібернетиком, своїх фотографій ще не виставляв, але палко відгукувався на будь-яку можливість бути причетним до прекрасного: чи то виготовити слайди творів напівлегального у «совку» Сальвадора Далі, чи домовитись про надання залу для друзів-неформалів.

Кібернетик Микола Недзєльський робив перші відеошоу, синтезувавши музику, графіку й світлові ефекти — «світлограми». Він також присвятив своє життя мистецтву і продовжує експерименти на нових технічних носіях, пише цікаві тексти. Як викладач фотомистецтва виховав нове покоління митців сучасного напрямку.

Атмосфера тодішньої Академії мистецтв, рутинна й офіціозна, не сприяла народженню авангарду, а святе місце порожнім не буває. Проте новаторська художня стихія охоплювала і деяких вихованців художніх закладів. Серед учасників згаданої виставки був Олександр Костецький, син відомого академіка, художника соцреалістичного напрямку, автора зворушливого полотна «Повернення з фронту». Його син, набувши необхідної образотворчої майстерності, поринув із фарбами у вигаданий мрійливо-фантастичний світ (подалі від обридлої застійної реальності).

Професійну освіту мав і Микола Залевський, який експонував у 77-му картину «Якось уночі», де оголена жінка гралася з якимось карликом на дитячій гойдалці всередині брудно-зеленого парадного сталінського будинку. Його сюрреалістична композиція стала одним із перших полотен глибоко філософського змісту, над якими він продовжує працювати, переїхавши у 1991 році до Америки. Він відвідує кожний рік рідне місто і присвячує йому свої роботи. Торік відбулася ретроспективна експозиція творів Залевського в Києві, яка показала, якого високого рівня сягнула його творчість і наскільки міцно в ній тримається дух сучасної України.

Твори Михайла Жукова також привертали увагу високим рівнем майстерності. Незвичним було поєднання у його картинах площинного й об'ємного малювання, вражала його тематика, де відбилися пацифістські настрої хіпі, карколомні інтелектуальні лабіринти. Подальша робота в обраному живописному напрямку зробила його художником, знаним у світі, а в Києві його твори постійно експонує галерея «Неф».

Плідно працює як живописець, і тоді, і зараз, Володимир Богуславський, що нині мешкає у Львові. Серед численних комерційних робіт, які траплялися на «Ярмарку-2007» в Українському домі, картини В.Богуславського вирізнялися особливим станом душі. Його полотна випромінюють потужну творчу енергію.

«САМОУКИ»

Цілковите несприйняття офіційної ідеології з його заангажованим мистецтвом притаманне усім художникам «Руху», хоча різні художники мали різний ступінь компромісності щодо цього. Найбільш радикальну позицію займали ті, хто принципово не мав бажання підходити до навчання в тодішній Академії мистецтв. Тогочасне мистецтвознавство презирливо називало їх «самоуками», відводячи місце у самодіяльній непрофесійній творчості, не розуміючи, що тут йдеться про справжній андеграунд. Такі яскраві представники андеграунду, як Микола Трегуб і Вудон Баклицький глибоко переживали конфлікт із Батьківщиною, яка не визнавала їхнє новаторське мистецтво. Зрештою Трегуб наклав на себе руки у 1984 му, а1992 року не стало Баклицького. А тоді, у 1977 му, брати по андеграундуМикола і Вудон разом ходили на замальовки по Києву, виставили чималу частину своїх робіт, позначених експресією кольору й надзвичайною деформацією форм. Виправдовуючи своє офіційне невизнання, вони наводили у приклад подвижницьке життя славнозвісного Ван Гога. Тепер частина їхнього доробку знайшла місце у Національному художньому музеї України, «Зіммерлі-арт-музеум» у Нью- Джерсі (США) та інших... У 2006 р. не стало Олександра Єременка, світлої й надзвичайної особистості, яка надихнула Бєлєнького стати письменником. Можливо, це не повний перелік тих, хто брав участь у художній виставці 30 років тому: Вудон Баклицький, Володимир Богуславський, Олена Голуб, Володимир Данченко, Олександр Єременко, Михайло Жуков, Микола Залєвський, Олександр Костецький, Володимир Легастов, Микола Недзєльський, Олександр Поліщук (скульптор), Микола Трегуб.

На тій виставці траплялися й роботи випадкові, художників, що надалі перестали займатися творчістю. Так, В. Легастов зайнявся психологією, а В. Данченко став автором статей про психорегуляцію, йогу як дисципліну, специфіку завдань мистецтва в контексті різних рівнів свідомості. Головне ж те, що демократичність організації, яка без цензури(!) дозволяла виставляти що завгодно, створювала особливу атмосферу свободи. Надалі всі, хто був причетний до акції 1977 року, несли у собі це світло і мали неабиякий харизматичний вплив на події у країні і навіть у світі.

Діяльність об'єднання «Рух», яка розпочалася спонтанно, вщухла через величезну купу чинників. Остання виставка була значно меншою, ніж попередня, проходила в одній кімнаті у Будинку вчених 1978 року. За декілька років існування під егідою «Руху» не тільки проводилися виставки, а й збиралися диспути, своєрідні семінари з різних галузей культури, щоб обговорити новинки прочитаного, побаченого тощо. Згодом відокремився кіноклуб, художники «перегрупувалися» або інтровертно занурилися в свою роботу. До того ж, організаторам стало важко працювати після публікацій московської журналістки Боссарт, яка розгромила їх у центральній пресі. На той час це мало значення. У країні, де всі повинні були без вагань іти до однієї заданої мети, все інше таврувалося як не гідне існування. Тоді у кожній газеті відводилося місце, щоб висміяти «безідейність митців». У 1978 р. ця журналістка винесла вирок: «Игра в «Движение» в Киеве не воспитывает ничего, кроме инертности, потому что движения нет»! Але, як бачимо, історична очевидність довела якраз протилежне...

Олена ГОЛУБ, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: