Скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель
Микола Костомаров — видатний український історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч та етнопсихолог

Український Паганіні

Василь Ватаманюк грає на одному з найстаровинніших музичних інструментів — цимбалах
8 вересня, 2004 - 00:00
ТВОРЧА БІОГРАФІЯ ВАСИЛЯ ВАТАМАНЮКА ПОЧАЛАСЯ З ТРОЇСТИХ МУЗИК / ФОТО ОЛЕКСАНДРА БУРКОВСЬКОГО

Василь Іванович грає натхненно, артистично та віртуозно. Зарубіжна преса не раз називала цимбаліста Ватаманюка «українським Паганіні» й не шкодувала слів захоплення цим незвичайним музичним інструментом. Ще з XVII століття відомі цимбали. З давніх часів на українських весіллях, святах і ярмарках грали троїсті музики — народний інструментальний ансамбль, у складі якого були в західних областях України скрипка, цимбали й бубон. Iз троїстих музик у Косові почалася творча дорога й Василя Ватаманюка — заслуженого артиста України, соліста оркестру Національного хору ім. Верьовки.

— Цимбалами я захопився ще з дитинства, — розказує музикант. — Грав на весіллях в народному ансамблі разом iз дорослими дядьками. Наша сім’я тоді бідно жила: мама килими ткала, батько був їздовим. Я ж заробляв по 10—15 карбованців за весілля, ще й годували. Інколи по три весілля в день відіграємо — 50 крб. батькам принесу. А які в нас були сільські музики! Деякі професіонали так не зіграють, як грали наші скрипалі. Я в них вчився. Нот не знав, грав на слух. Коли вступив до Львівського музичного училища, було важко, бо на цимбалах існує багато різних строїв: гуцульський, угорський, український, циганський. Справжній цимбаліст повинен їх всі освоїти...

Наприклад, на відкритті минулої сесії у Верховній Раді нам запропонували зіграти гімн. Мені треба було знайти малі цимбали. Щоб можна їх носити на плечах, вони важать всього 12 кілограмів, а великі — 90. Я по всьому Києву їх шукав, ледь знайшов. Але на малих — гуцульський стрій. Тому довелося згадати, як колись на весіллях грав.

— Якщо цимбали дефіцит, то й цимбалістів, мабуть, не так багато?

— Коли я починав, то було небагато. А нинi їх готують музичні училища Чернівців, Києва, Львова. Але професіоналів — все одно одиниці. Це Георгій Агротіно — народний артист з Оркестру народних інструментів, Дмитро Попічук з Капели бандуристів. Ми троє можемо самі зробити інструменти. Прикро, що в основному зараз такі музиканти, які навіть цимбали не вміють настроїти. Вони можуть тільки сісти вже за підготовлений інструмент і грати.

— Ви кажете, що можете зробити цимбали. А хіба їх не випускають фабрики музичних інструментів?

— Колись робили в Чернігові. Але тепер через нерентабельність фабрика закрилася. Втім, ніхто, крім музикантів, для себе інструмент краще не зробить.

Наприклад, мій дід був дуже гарний майстер. Я в нього багато чого навчився. Складні роботи, правда, даю токарю виточити, а середину роблю сам. У оркестрі я граю на дуже гарних цимбалах, але їм вже 30 років — час робити нові.

— Якщо вашим цимбалам три десятиліття, то скільки ви працюєте в оркестрі Хору ім. Г. Верьовки?

— Я два рази приходив у хор. Спочатку в 70-му році за конкурсом, що був оголошений на всю Україну. Приїхали ми до Києва разом з Василем Попадюком із Кіровограда, де працювали в ансамблі «Ятрань». Конкурс ми витримали, й Анатолій Тимофійович Авдієвський допоміг отримати для нас квартиру в столиці. Але ні Попадюку, ні мені так і не дали дозвіл на прописку. Потім нам пояснили, що це сталося через те, що ми із Західної України. До того ж, із Кіровограда прийшла на нас анонімка, що ми з Попадюком націоналісти. От що робить заздрість. У мене як раз син народився в 1972 році. І я змушений був повернутися назад у Кіровоград. З оркестром ми відразу поїхали на фестиваль в Угорщину, потім в Італію, були в Америці. Але все одно хотілося більш професійної роботи.

Друге моє пришестя до столиці відбулося у 1978 році. З того часу я затримався в Хорі ім. Верьовки.

— Паралельно з оркестром хору ви ще працювали у складі ансамблю «Троїсті музики», який організував ваш друг Василь Попадюк і який користувався шаленою популярністю серед слухачів. Розкажіть, будь ласка, про цей період.

— Коли ми прийшли з Попадюком до хору, то в його оркестрі працювали ще старі музиканти. Деякі з них навіть музичної грамоти не знали. Їх ще Григорій Гурійович Верьовка на роботу брав. Був такий Євченко Кас’ян Дмитрович з Попельні, який сам робив багато цікавих інструментів. І нам прийшла в голову ідея грати на тих інструментах. Зібралося шестеро музикантів, а лідером і душею колективу став Попадюк. Грали в ансамблі на басолі, що заміняла віолончель і барабан одночасно, на скрипці й цимбалах. А ще були у нас козабас, бухало, коза (волинка по-гуцульські), бугай (сам як бочка, треба смикати за хвоста, щоб грав), гук — оригінальний барабан, який «вигукував» всього два звуки.

— Кажуть, що «Троїстих музик» запрошували на всі урядові концерти.

— Нас запрошували як оригінальний номер. Бо ми не просто грали, а розігрували комічні сценки. Це був своєрідний музичний театр. Справдi, ми на всіх концертах партійних з’їздів виступали. А потім нас запрошували на банкети, де ми теж грали. Навіть на останньому брежнєвському з’їзді були. Пригадую, сидів генсек з байдужим виглядом, а поруч — все політбюро. Перевіряли всіх на кожному кроці, за сцену нікого не пускали. Охорона проводжала на виступ і зустрічала з виступу. І от коли ми готувалися до свого виходу, у Попадюка, який був обвішаний, як новорічна ялинка, інструментами, з рук випала сопілка, формою схожа на гранату-лімонку. Що тут почалося! Але нам зірвати концерт навіть охорона не наважилась. Хоча у відомого скрипаля з Молдови Сергія Лункевича почали перевіряти скрипку. А в нього вона була особлива, старовинна, роботи відомого майстра Страдиварі. І ось коли кагебіст почав її трясти, Лункевич розсердився, забрав скрипку та пішов геть...

На жаль, «Троїсті музики» не довго проіснували. Василь Попадюк пішов від нас у ансамбль «Калина», захотів створити окремий колектив та невдовзі помер. Не стало серця колективу — не стало й самого ансамблю. Василь був як той двигун, від обертів якого працювали «Троїсті музики». Без нього продовжити цю цікаву справу нікому вже не вдалося.

— Василю Івановичу, в застійні часи ви багато гастролювали. Вас ніколи не запрошували залишитися за кордоном?

— Коли вперше у 1977 році ми приїхали до Америки, то ставлення до нас діаспори було таким, що насторожувало. Це зараз надоїли їм вже різні українці. А тоді був дефіцит спілкування. А ми ще з Попадюком майже єдині з оркестру розмовляли українською мовою. Всі інші з Кіровоградщини, російськомовні. Неформальним меценатом наших гастролей став мільйонер Коструб’яко. У нього була жінка іспанка, її батьки мали ферму й на тій землі знайшли нафту. Батьки вже повмирали, а гроші від нафти ще йшли та шли. Ми кілька разів спілкувалися після концертів. Як він вмовляв мене залишитися! Казав: «Займатимешся бізнесом». А я собі думаю, що то за бізнес такий? На той час для нас навіть слово таке було незрозумілим. Вдома на мене чекали дружина, син. І залишитися в Америці навіть у думках не було, тому що тоді треба було залишити все своє минуле. Така жертва була не для мене. А тепер, якщо і є можливість залишитись з сім’єю, то ким там працювати? На будівницві? Вік вже не той.

— Кажуть, що після останніх гастролей Хору ім. Верьовки в Америці колектив не дорахувався семи музикантів. Як вони там влаштувалися?

— Хто як. Керівник оркестру Станіслав Савчук у готелі перевозить білизну. Баяніст Самойленко працює на меблевiй фабриці. А танцюристи на будівництво влаштувалися. До речі, після Америки ми на кілька днів заїхали до Канади, так на одному з концертів у Торонто на сцену вийшли всі наші колишні музиканти, співаки й танцюристи, які в різні часи емігрували до Канади. Знаєте, ми жартували, що в Торонто можна другий склад Хору ім. Верьовки створювати. Чоловік 40 наших там живе. І тільки поодинокі працюють за фахом — музикантами. Наприклад, син Попадюка — Василь. Він дуже сильний музикант, чудовий скрипаль. Всі інші, якщо треба, — раз на рік станцювали, заспівали — і розійшлися паркет стелити та на машинах працювати.

— Не сумують вони за сценою, за хором?

— Молодь зовсім по-іншому все сприймає. Вони свої сім’ї позабирали й більше ні про що не думають.

— Василю Івановичу, ви на батьківщині часто буваєте?

— Часто. Від нашої хати до Черемошу близько, Карпати з вікна видно. Така краса, якої я в жодній країні не бачив.

— А на весіллях у Косові, як і колись, грають троїсті музики?

— Ні. Тепер вже в юнаків електрогітари популярні. Молодь без цього не уявляє собі весілля. На цимбалах тепер хіба що на сцені грають у концертах. У Донецькій, Луганській області 10—15 чоловік приходить на концерт послухати народну музику. А раніше ми там з Попадюком повні зали збирали. Наша публіка — це люди середнього та старшого віку. Але їм тепер нема за що йти на концерти.

— А за кордоном?

— Навпаки, там цікавляться тільки народним мистецтвом. І до цимбалів там інтерес не зникає.

Світлана БОЖКО, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: