Як реалізувати себе в різних іпостасях і сферах?

Анна Духовична, художник-сценограф Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (майстерня Д. Лідера). Працювала головним художником Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського. Активно працює в галузі живопису.
   «МАГІЯ, ПЕРЕТВОРЕННЯ»
    — Аню, ви займалися різними речами у сфері культури, чому театр переміг?
    — Театр дає можливість магії, перетворення. Це синтез мистецтв. Це одночасна можливість реалізуватися в різних сферах. Згенерувати ідею, зробити макет, креслення, створити ескізи костюмів, обрати тканину, спілкуватися з виконавцями, розробити рекламу. Це дійсно захоплює — можливість реалізувати себе в різних іпостасях і сферах. Насправді мало кому з людей видається така можливість, а тут є поєднання різних сфер, форматів, напрямів діяльності. Можливо, хтось і лякається такого різноманіття, а художники — дивні люди, ми насправді обожнюємо такі життєві та творчі виклики. Це нас надихає. Я дуже люблю такі речі.

До речі, шлях до театру в мене був досить тернистий — спочатку було навчання у Даниїла Лідера, потім через живопис, телебачення я знову повернулася до театру. У 2002 році, коли я закінчила Академію (НАОМА), зрозуміла, що світ водночас відкритий і дає різні можливості, утім, з іншого боку, — ніхто тебе особливо не чекає. І я вхопилася за перший-ліпший шанс, почала працювати як живописець-монументаліст, багато всього було — і вітражі, і розписи, і картини на замовлення, в якийсь момент намагалася працювати у сфері мозаїки, але для процесу розколювання смальти в мене руки заслабкі. Довгий час працювала в архітектурній майстерні мого батька — відомого архітектора Георгія Духовичного, а саме робила візуалізації реконструкцій фасадів, так звані паспорти фасадів, у співпраці з архітекторами.

У театр потрапила, коли запропонували зробити сценографію до вистави «Мама сказала «Ні»» в Національному театрі ім. І. Франка (драматург Ден Гуменний, режисер Андрій Май). В цей же час займалася в Театрі на Липках дизайном реклами, розробила їм фірмовий стиль, який протримався близько чотирьох сезонів.

Після цього працювала на телебаченні. І дуже рада саме такому організаційному досвіду, який структурував всі моменти розхитаності або сумнівів. Там на це все просто немає часу, всі рішення приймаються у максимально короткий термін і виконуються також швидко і якнайефективніше.

Потім мене запросили як головного художника у Вінницький музично-драматичний театр ім. М. Садовського. Один рік відпрацювала за контрактом, і досі співпрацюю з ними, але вже як запрошений художник. Стосовно Вінниці, мені прикро, що єдиний драматичний театр міста потерпає від нестачі фінансування. Хоча це стосується більшості регіональних театрів, на жаль. Просто є можливість порівняти з Національним театром ім. І. Франка, в якому я працюю як художник-сценограф з 2018 року. Якщо описати це порівняння, то Театр Франка — це Небо, а Вінницький театр, на жаль, Земля. В столичному театрі на кожному щаблі працюють професіонали, віддані своїй справі на 100 %, з якими комфортно не просто працювати — творити. У Вінниці досвід складний, там художник має вивернутися надзвичайним способом, від художника очікують, що він змахне чарівною паличкою, і костюми і декорації просто з’являться з повітря, з нічого. Але ж так не буває. Від цього страждає якість продукту-видовища. А має бути магія. І її треба досягати, і це звісно потребує зусиль. А ще я думаю, що Вінницькому театру не вистачає мотивації, здорової конкуренції, адже це фактично єдиний драматичний театр у місті.

— Утім, саме ті вистави, над якими ви працювали у Вінниці, вирізняються професійним підходом, стилем. Усе-таки вдається переконати театр?

— Це пов’язано з тим, що багато вдається реалізувати на особистих домовленостях. Наприклад, про виробництво металевого станка для вистави «Біла Ворона» (автори Ю. Рибчинський, Г. Татарченко, режисер Тарас Мазур) я домовлялася з людиною, яка займається у Вінниці виробництвом трамваїв і тролейбусів, бо в самому театрі такої можливості не було. В результаті — театр отримав станок, а виробник навіть не покрив собівартість матеріалів, з ним до кінця не розрахувалися.

«КУЛЬТУРА ФОРМУЄ НАЦІЮ»

— А що, на вашу думку, бракує нашій державі сьогодні?

— Бракує лідерства, особистостей, які б зібрали націю в єдине ціле. Мені здається, зараз таких людей немає. Формується гібридна еліта, яка насправді елітою не є, натомість просто живе для себе. Деколи всі ці люди звертаються до народу, заграють із народом, але це все лише для реалізації своїх планів. Немає мети, немає людей, які були б захоплені розвитком принаймні у межах етики. Просто вдягнути вишиванку недостатньо. І взагалі, культура формує націю. А наша держава з шаленою швидкістю втрачає культурні обрії, перспективи, вектори. Відсутність фінансування виникає з відсутності мотивації, з відсутності ідеї.  Мені дійсно прикро, що ми не можемо зрушити з побутового рівня. Я, наприклад, не дуже розумію людей, які кажуть приміром таку фразу: «Як можна цікавитися мистецтвом, коли в країні ситуація війни чи пандемії?»...

— Розкажіть трохи про останні роботи в театрі й найближчі перспективи.

— Остання робота — це сценографія до вистави «Комедія на руїнах» за п’єсою «На руїнах» Марка Кропивницького з режисером Петром Ільченко. Вистава йде на Камерній сцені Національного театру ім. І. Франка. Взявши цей матеріал, написаний у 1900 році, нам довелося його дещо обжити. На сьогодні ця п’єса виглядає досить схематично. Звісно, світ дуже змінився, став швидкісним, жвавим. Утім, ми дійшли висновку, що твір піднімає абсолютно сучасні питання — зміна еліт і пов’язані з цим пертурбації. Для нас, для постановочної групи, було справжнім відкриттям — цей текст, такий архетипічний. До речі, публіка дуже добре сприйняла виставу.

ЕСКІЗ ДО ВИСТАВИ «БІЛА ВОРОНА»  ВІННИЦЬКОГО МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ ІМ. М. САДОВСЬКОГО / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АННИ ДУХОВИЧНОЇ

Щодо планів, то готуємо з режисером Тарасом Мазуром мюзикл «Ромео і Джульєтта» у Вінниці, прем’єра запланована на жовтень. Далі — «Кар’єра Некодима Дизми» Т. Доленга-Мостовича з режисером Дмитром Чирипюком, сценографію створює головний художник театру Андрій Александрович, а я займаюся костюмами. Вихід вистави заплановано на березень 2022 року.

«В УКРАЇНІ СЬОГОДНІ ПАРАЛЕЛЬНО ІСНУЄ «ШКОЛА ЛІДЕРА»

— Наскільки ви сьогодні корелюєтесь установками на професію і навіть на життя, яким навчав Даниїл Лідер?

— Лідер — особистість-філософ, естет. При всьому у спілкуванні він був надзвичайно простою людиною. Він міг спілкуватися абсолютно з кожним — із доктором філософії і навіть сперечатися з ним, а вже за хвилину переключитися на легкий гумор побутової розмови з випадковим знайомим. Він одночасно випромінював глибину думки і при тому оптимізм. Коли він ішов від своїх студентів, він ніколи нам не казав звичне «До побачення», натомість казав: «Живіть весело!» і це надзвичайно надихало. У юності я сприймала його як фантастичну особистість, фактично небожителя, я просто не могла осягнути всього того, що він випромінював. Це все відкладалося на підсвідомому рівні, й лише десь після тридцяти це все почало до мене повертатися. Було навіть так, що я займалася побутовими деталями, доглядала за своїм тоді маленьким сином, і раптом згадувалися ті чи інші настанови чи лекції Даниїла. І в принципі його теорія конфлікту, чи як ще можна назвати — співвідношення великого і малого, протистояння, контраст, все це актуально і зараз. Бо це основи самої будови життя. Хоча можу також визнати, що наразі у мистецтва сценографії інше в тренді — сценічний дизайн. Постмодернізм у дизайнерському втіленні. В Україні сьогодні паралельно існує «школа Лідера», де його учні користуються його вченням, втілюють те курбасівське «Перетворення» з великої літери, яке Лідер практикував, а є прихильники сценічного дизайну. І ця різновекторність прекрасна. Публіка також різна і має можливість вибору.

Головне, щоб це було мистецтво, а не підробка. Ознака справжнього мистецтва — це відбір. У справжньому мистецтві не може бути все й одразу, одночасно і вітер, і дощ, і спека, і сніг. Інколи дивишся голлівудський фільм, а там забагато всього, і ти просто вимикаєшся від сприйняття. В результаті — цей хаос не торкає. Це магія, вона або є, або немає. Трапляється і так, що не пророщують мистецтво з себе, зі свого світобачення, не прожили, щось побачили в інтернеті й повторили, перенесли у свою площину, а воно не спрацьовує. Відчувається поверховість, власне мистецької магії не сталося, не народилося.

— А у вас буває таке відчуття, що щось не сталося? Ви відчуваєте поразку? Що тоді з цим робити?

— У мене буває таке в більшості з живописом. Якщо я бачу, що з твором не все склалося, я даю йому певний час пожити, а потім дороблюю його або зовсім змінюю. Зізнатися собі, що щось не вдалося, наприклад, не вдалося закласти саме те почуття, якого прагнула. Витримую довгий діалог із собою, ніби дивлюся в дзеркало і бачу не себе. Треба, щоб віддзеркалення твоє у мистецтві було справжнім, твоїм.

— Паралельно з театром ви прекрасно реалізуєтесь як живописець. Розкажіть про свої виставки?

— Моя крайня виставка живопису «Сумніви — Роздуми» була в Одесі. На Великдень відвідала Одесу, і громадський діяч, колекціонер Євген Голубовський запропонував мені зробити виставку в Галереї на території Всесвітнього клубу одеситів. Там були роботи останнього періоду — постмодерністичного сюрреалізму, як би я його назвала. Звісно, планую наступні виставки.

«БІЛЬШІСТЬ СЦЕНОГРАФІВ У НАШІЙ ДЕРЖАВІ ПРАЦЮЮТЬ ЗА ІДЕЮ»

— Розкажіть про плани Lider Triennial of Scenography 2022, до організації якого ви активно долучилися?

— Активно працюємо. Зараз дуже рада, що така приватна ініціатива, як Музей Корсаків у Луцьку, підтримує і запрошує до себе Lider Triennial of Scenography, але наша головна задача провести захід у 2022 році в Києві, і провести його гідно, презентувати роботи сценографів останніх трьох років.

Вважаю, що зараз дуже несправедливо принижується робота художників-сценографів: відсутність фінансування, відсутність гідного представлення цієї професії в Україні. У світі є Празьке квадрієнале сценографії, на якому я була у 2019 році й бачила, як ця міжнародна подія збирала туристів з усього світу. Ми дуже хочемо залучити державні організації до фінансування Lider Triennial of Scenography 2022. Проведений на високому рівні такий захід в Україні збільшить можливість нашої участі в міжнародних подіях і збільшить статус професії як такої. Бо більшість сценографів у нашій державі працюють за ідею, але це ненормально — працювати без грошей! Будь-яка робота має оплачуватися. Оскільки, працюючи на п’яти роботах одночасно, людина втрачає натхнення.

— Щоб ви зі свого досвіду побажали молодим сценографам?

— Енергії, натхнення, витримки і дипломатичних здібностей. Для творчої роботи в театрі, яка є колективною командною роботою, такі здібності дуже важливі. Вміти спілкуватися, розумітися, творити в кожному моменті співпраці. Й успіх обов’язково прийде. І правда, щоб працювати в театрі, треба ним хворіти. Хворійте!