Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Лінгвістична шизофренія»

«Тарапунькізація» українського телеефіру сприяє суржикізації культури
8 червня, 2012 - 00:00
КОЛИ ОДИН ДИКТОР ВЕДЕ ПРОГРАМУ УКРАЇНСЬКОЮ, А ДРУГИЙ, ПОРУЧ З НИМ, — РОСІЙСЬКОЮ, ГЛЯДАЧ ПОЗБАВЛЯЄТЬСЯ МОЖЛИВОСТІ ЗАЛИШИТИСЯ ОДИН НА ОДИН ІЗ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ, — ЦЕ СПРИЯЄ ШТУЧНОМУ ЗМІШУВАННЮ РІЗНИХ МОВ. НА ФОТО — КИЇВ, 5 ЧЕРВНЯ 2012 р. / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Канал ТВі представив уже декілька програм нового проекту, який називається «Політклуб Віталія Портникова». Проект вигідно відрізняється від деякої заданості інших ток-шоу, демонструючи спонтанну дискусійність. Журналісти, політики, громадські діячі обговорюють животрепетні проблеми країни й роблять це вільно, без ангажованої й партійної тенденційності. Втім, часто дискусія переходить у щось хаотичне, що є побічним наслідком свободи... «Політклуб» ще потребує, так би мовити, доопрацювання, отримання жанрової визначеності, але в цілому йдеться про вельми перспективне починання в нашому телепросторі. Віталій Портников заклав добру традицію запрошувати до ефіру високих професіоналів і лідерів громадської думки, замість «партійних папуг» з їхньою нескінченною політичною рекламою, від якої ми так втомилися у С.Шустера, Є.Кисельова та А.Куликова.

Було цікаво почути вагомі міркування колишнього голови Національного банку пана Савченка про нинішні «реформи» в Україні, зокрема у сфері житлово-комунального господарства. Експерт навів приклад Англії, де після кардинальних змін у системі ЖКГ ціни на комунальні послуги знизилися на 20—30%, і з гіркотою відзначив, що в Україні подібне неможливе. Причина? Тотальна корумпованість держави. На думку банкіра Савченка, всі реформи при тотальній корупції носять деструктивний характер.

Головний редактор «Дня» Лариса Івшина поставила учасникам дискусії пряме запитання: «Чому така багата країна має колосальні борги й ніколи не має грошей?» Але настільки ж прямої відповіді не отримала. Проте деякі міркування з цього приводу існують, хоча члени «Політклубу» вважали за краще «з’їхати» на інші теми. В основі національних бід — та соціально-політична система, яка сформувалася в Україні, починаючи з правління Леоніда Кучми. Внаслідок її зміцнення держава стала власністю купки надбагатих людей, замість того, щоб бути надбанням усього українського народу. Але якщо держава — приватна власність кількох десятків родин, то вони й можуть поводитися з нею, як зі своїм майном. Тобто можуть ним торгувати, можуть його продавати, міняти на якісь преференції, створювати законодавчу базу виключно в своїх особистих інтересах. У результаті — ми сьогодні живемо, перефразовуючи Тараса Шевченка, у «нашій не своїй державі». Весь величезний потенціал України (наша країна, займаючи менше 1% земної суші, володіє 5% всіх світових запасів корисних копалин) працює на вузьке коло обраних (їх обрав, звичайно, не народ, а вони самі). Ось чому в нас сьогодні вже близько десяти доларових мільярдерів і мільйони жебраків. У сусідній Польщі, де набагато успішніша економіка, ніж у нас, лише один мільярдер, та зате набагато менше бідних. Є істотні відмінності у формуванні олігархату в Україні та Росії. В росіян іде пограбування національних природних ресурсів: нафти, газу, золота, деревини, біоресурсів морів тощо. У певному сенсі це й пограбування майбутніх поколінь росіян, і Росія сьогодні виступає як держава, що пожирає своє майбутнє. Ось звідки в путінській РФ з’явилося 200 мільярдерів. В Україні таких величезних природних ресурсів немає, в нас можна грабувати лише своїх співгромадян. Це здійснюється за рахунок маніпуляцій курсом гривні (штучна інфляція, невпинна робота друкарського верстата, який «карбує» гроші), за рахунок монопольно високих цін і відсутності конкуренції (ціни в Україні при убогості населення часто-густо вищі, ніж на багатому Заході), за рахунок завищення тарифів на ЖКГ (порядок ціноутворення в цій сфері досі залишається однією з небагатьох державних таємниць, що ще збереглися в Україні) і діяльності «комунальної мафії», за рахунок непрозорої податкової політики, жебрацької заробітної плати, розкрадання державного бюджету, незаконних пільг і системи злодійських державних закупівель. Плюс — збагачення іноземних держав за рахунок України в результаті капітулянтської політики «нашої» верхівки, що не має жодного уявлення про феномен національних інтересів. Плюс — беззаконня, безкарність високопосадових злодіїв, всевладдя мафіозних структур. Можна ще згадати й деградацію правоохоронної та судової систем. Дивно, як за цих умов вітчизняне господарство ще якось існує.

Банкір Савченко, мабуть, у стані крайнього відчаю, вигукнув, що реформи будуть успішними, якщо їх проводитимуть... філософи. Будучи дипломованим філософом, дозволю собі виступити з рішучим протестом проти такої пропозиції. Її реалізація призвела б навіть до гірших наслідків, ніж якби державою керувала куховарка, яка хоча б має побутовий здоровий глузд. Філософи ж живуть у світі високих ідей, практичне здійснення яких загрожує виникненням ідеократичного суспільства, в одному такому ми вже жили. Не потрібно покладати на філософів невластиві їм обов’язки, обтяжувати їх тим, що Григорій Сковорода називав «несродна праця». Соціальна місія філософів не в тому, щоб підміняти собою політиків і урядовців, економістів і правознавців, а в тому, щоб формувати в суспільстві інтелектуальний і моральний клімат, у якому народжуються ті або інші ціннісні системи.

Інша річ, що для реконструкції держави потрібні справжні патріоти України, спроможні, як говорили за старих часів, «положить живот свой за други своя». Лише вони зможуть уникнути, опинившись біля влади, спокуси чергового розкрадання країни та відновлення корупційних схем. Але як розпізнати їх серед легіонів демагогів, пройдисвітів і брехунів в українській політиці?

Лариса Івшина справедливо відзначила, що не можна проводити реформи у рік виборів, оскільки це неминуче призведе до популістських деформацій, а податки на багатих, про які сьогодні так багато говорять, скоріше за все обернуться ще одним пограбуванням середнього класу. Зате дійсно багаті, які живуть, головним чином, за межами України, цих податків просто не відчують.

Не менш цікавою була зустріч Миколи Княжицького в його авторській програмі з відомим соціолінгвістом і культурологом, який нині живе на Заході, Юрієм Шевчуком. Пан Шевчук проголосив декілька, на мій погляд, абсолютно правильних і очевидних формул, наприклад: «Українська мова — це одна з найважливіших основ української державності, й будь-яка атака на українську мову — це атака на українську державність». Зрозуміло, подібний поворот у діалозі був навіяний антиукраїнським законопроектом про мови, нині прийнятим у Верховній Раді в першому читанні. Юрій Шевчук торкнувся і мовної політики на українському телебаченні, де, на його думку (і на мою — також), процвітає «лінгвістична шизофренія», коли один диктор веде програму українською, а другий, поряд із ним, російською. Глядач позбавляється можливості залишитися наодинці з українською мовою. Здається, нині до небачених масштабів доведене тиражування сумного з лінгвістичного погляду досвіду естрадного дуету радянських часів, коли один його учасник (Тарапунька) говорив суржиком, а другий (Штепсель) — російською. Ця «тарапунькізація» українського телеефіру сприяє суржикізації культури, штучному змішуванню різних мов, деструктивному втручанню у внутрішню структуру української мови. Пан Шевчук на підставі власних спостережень стверджував, що такого змішування немає більше ніде у світі, бо всюди програми на телебаченні йдуть або однією мовою, або іншою. Фінальним продуктом такого роздвоєння є відчуження українців від української мови, ментальності та культури.

Автор цих рядків абсолютно згоден із думкою Юрія Шевчука про те, що «більшість телеканалів України відверто ворожі Україні». Звичайно ж, така ситуація виникла не 2010 року, а набагато раніше. І сумно, що, нібито національна, влада «помаранчевих» нічого кардинально в ній не змінила, обмежившись псевдопатріотичною демагогією при повній відсутності послідовної патріотичної політики у вигляді системи конкретних кроків. Найбільш радісним є те, що сьогодні сталося на ТВі — це початок курсу телевізійних лекцій «Лекції та події», про потребу якого на сторінках «Дня» неодноразово писав ваш покірний слуга. Вже відбулося кілька цікавих виступів, а я сподіваюся дочекатися лекцій Оксани Пахльовської, Олександра Палія, Вадима Скуратівського, Юрія Макарова, Михайла Кирсенка — та, слава Богу, в нас є кого послухати...

Але була й «ложка дьогтю в бочці з медом». У програмі «P.S.» такий собі журналіст, пан Потімков, ударився в імпровізований історичний екскурс, повторюючи на всі лади, що нібито слово «Україна» походить від «окраїни» (інші версії Потімкову не відомі). Навіщо знадобилося на ТВі реанімувати застарілі догми імперської історіографії — залишається загадкою. Так, це улюблена теза всіх українофобів від історії, а в нормативному підручнику для царських гімназій професора Іловайського це подавалося як незаперечна істина. Хоча ця ідейка не витримує критики — як лінгвістичної, так й історичної. Не слід українські слова тлумачити, виходячи з логіки виключно сучасної російської мови. Слова «край», «країна» існують у цілій низці південнослов’янських мов: сербській, хорватській, словенській, болгарській. Та й як Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Переяслав — історичне ядро України-Русі, могли бути «окраїною»? «Окраїною» чого і щодо чого? Окраїною угро-фінського світу центральної Росії того часу? Як взагалі центр країни може бути «окраїною»? Тоді й Москва — окраїна Росії, якщо подивитися на неї з Владивостока. А тут пан Потімков явно подивився з фінських боліт мещери, муроми, чуді, мері, весі... Розповівши про те, що історики нещодавно виявили ставку хана Золотої Орди на території Луганської області, журналіст ударився в історіософські фантазії, навіщось приплів до Золотої Орди... Рената Ахметова... Мабуть, для пана Потімкова є одкровенням той факт, що татарська громада Донбасу сформувалася, головним чином, за радянських часів — у період форсованої індустріалізації регіону, коли вихідці з Татарстану та інших автономних республік і областей Поволжя їхали на шахти, заводи, новобудови Донбасу.

Адже Татарстан має лише те відношення до Золотої Орди, що свого часу був нею завойований, як і Русь. А казанські татари ведуть свою етнічну історію від стародавнього Булгарського царства, що виникло задовго до заснування Москви. І в середовищі татарської інтелігенції не вщухають дискусії про можливість зміни етноніма з «татар» на «булгар».

Подібна карикатурна «історія» не робить честі каналу ТВі. А панові Потімкову персонально не завадило б спочатку вивчити питання, а вже потім публічно виступати з історичними одкровеннями...

Савік Шустер провів передачу, присвячену Євро-2012, і почав її начебто гострополемічно з питання: «БЮТ стверджує, що при підготовці чемпіонату Європи вкрали 30 мільярдів гривень». Мовляв, що ви з цього приводу думаєте? Але думати могла лише влада, оскільки ні представника БЮТ, ні представників «Фронту змін», ВО «Свобода», «Удару» в студії не було. Всю опозицію представляли лояльно-флегматичний Микола Катеринчук та сяюча голлівудською посмішкою Наталя Королевська. Назвати цю пані опозиціонеркою особисто в мене язик не повертається. Харківський городничий Геннадій Кернес почав управляти мізки «критиканові» журналістові Віталієві Портникову, повчально розповідаючи йому про титанічну працю щодо Євро-2012 віце-прем’єра Бориса Колесникова і самого Віктора Федоровича, від любові й відданості до якого харківський Геннадій просто таки знемагав. Здавалося, ще трохи, й ми почуємо до болю знайоме: «І особисто дорогий Леонід Ілліч...» Усі запитання про крадіжку, про відкати, про наживу на Євро-2012 представники влади блокували закликами... любити Україну. Як тут не пригадати Салтикова-Щедріна: «Щось занадто напирають на патріотизм, мабуть, знову прокрадуться». Але в цілому в студії йшла гра в одні ворота, все перетворилося на бенефіс влади. А Савік Шустер сів у калюжу зі всією «об’єктивністю», «неупередженістю» й «стандартами незалежної журналістики», продемонструвавши, як добре й комфортно владі без опозиції з її критичними нападками. «Патріотичне» ж словоблуддя у вустах людей, які знищують українську мову й розколюють Україну, було рівнозначне лекції про цнотливість, яку прочитала представниця прадавньої професії...

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments