Парадокс: попит — є, а кіно — не рентабельне

Українська історія настільки багата, що на її матеріалі можна знімати десятки, якщо не сотні цікавих для усього світу й — головне — комерційно привабливих повнометражних ігрових фільмів. Період Київської Русі, Запорізька Січ, події ХХ століття, за оцінками кінокритиків, можуть бути успішним сюжетним грунтом для будь-якого жанру історичного кіно: від мелодраматичних романів до сучасних блокбастерів.

Чи готові фільми на власному історичному матеріалі дивитися самі українці? За словами ведучого програми «Кінопростір» на радіо «Промінь» Дмитра Іванова, за даними опитування 2001 року, своє історичне кіно підтримують 46% наших співвітчизників. На жаль, пізніші опитування не проводилися, але кінокритики переконані, що кількість бажаючих точно не зменшилася. Тобто попит є, а самих фільмів немає.

Яку історію потрібно екранізувати передовсім? Що взагалі можна вважати історичним фільмом? Чи може в українських реаліях історичний фільм дати продюсерові прибуток? Та чи доцільно відсутність хороших сценаріїв замінити історичними романами, що упродовж останніх кількох років нашуміли в Україні та за кордоном? На ці запитання наприкінці минулого тижня намагалися знайти відповідь українські режисери, письменники, кінокритики та журналісти під час круглого столу «Українська історія: від роману до фільму», який з ініціативи сценариста та письменника Андрія Кокотюхи у Будинку кіно провела Національна спілка кінематографістів України.

Треба сказати, що таких відкритих дискусійних майданчиків щодо розвитку українського кіно, на яких експерти та кінематографісти відверто ділилися б своїми думками, в Україні бракує. Кінокритики зазначають, що останні альтернативні дискусії щодо перспектив екранізації українських історичних романів, ініційовані не Державною агенцією з питань кіно, а громадськістю, відбувалися понад десять років тому.

«НА ІСТОРИЧНОМУ МАТЕРІАЛІ НЕОБХІДНО РОБИТИ ФІЛЬМИ, ЦІКАВІ ДЛЯ ВСІХ»

Упродовж кількох останніх років в Україні відчутний сплеск суспільного інтересу до історичної теми. Зайвим підтвердженням цьому слугує широкий резонанс і чималі (в українських видавничих реаліях) наклади книжок на історичну тематику. Зростає зацікавленість суспільства не лише до художньої літератури, зокрема історичних романів, а й до книжок на науково-популярну тематику.

— Тертій рік поспіль відчутний чималий попит на книжки історичної тематики. Наприклад, «Чорний ворон» Василя Шкляра й досі має підвищений попит та суспільний резонанс. Скажу більше: історична література в Україні сьогодні — своєрідний видавничий тренд. Навіть у складних українських реаліях на якісних історичних книжках видавці навчилися заробляти. Звісно, книжку написати й видати легше, ніж створити кіно. Але з чогось починати потрібно. І якщо є попит на такий мистецький продукт — його потрібно українському глядачеві запропонувати, — зауважив на зустрічі Андрій КОКОТЮХА.

Цікаво, що, на його думку, кіновиробникам не варто скиглити з приводу браку фінансування чи розглядати державну підтримку як панацею для кінематографа. Роль держави повинна, передовсім, звестися до відновлення ринку кіноіндустрії. Для початку необхідно реанімувати кінотеатри в райцентрах і невеликих містах.

— Щойно почнуть працювати майданчики для трансляції — кіно з’явиться. Я працюю з комерційними продакшн-студіями як сценарист, тому знаю, що сьогодні цілком реально знімати кіно в Україні. Але у 90% воно позбавлено суто українського контексту. Тобто від українських стрічок вимагають космополітичності, — продовжує Кокотюха. — Ті, хто готовий вкласти гроші в кіно, цікавляться світовими тенденціями, а не українською складовою. Утім, я вболіваю за український контекст у кіно. Цього контексту можна досягнути історичним матеріалом.

За словами присутнього на круглому столі голови Національної спілки кінематографістів України Сергія Тримбача, екранізація історичних романів — перспективна справа. Але сюжети екранізованих книг повинні не роз’єднувати, а об’єднувати українське суспільство.

— Основна кінопрокатна аудиторія гіпотетичного історичного фільму в Україні — до 25 років. За умови прокатного успіху віковий поріг глядачів трохи вищий. Це — загальносвітова тенденція. Наразі навіть Голлівуд, знімаючи історичні стрічки, передовсім, розраховує на підліткову аудиторію. Але в наших реаліях потрібно враховувати те, що українські підлітки практично не знають історії, — розповів Сергій ТРИМБАЧ. — Вони повірять у ту історію, яку їм покажуть у кіно. Тому до екранізації історичних романів з наявною долею вимислу потрібно підходити обережно. У новітні часи була спроба створити велику історичну картину          — фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. Юрій Герасимович очікував на вселенський успіх. Здається, тоді він розраховував на потенційну вартість світового прокату у 200 млн доларів. У результаті стрічка принесла близько 40 тисяч гривень. Прокату практично не було організовано. Словом, блокбаскеру на вийшло. Хоча Мазепа — ідеальний персонаж для українського кіно. І у нас, і в Західній Європі це романтизований персонаж. Але заміть того, щоб витворити універсальний образ, який зацікавив би українців, росіян, французів та американців, режисер намагався стрічкою повчати деякі народи. Гадаю, в історію не потрібно гратися у такий спосіб. На історичному матеріалі необхідно робити фільми, цікаві для всіх. У історії вистачає персонажів, які б подобалися жінкам, були романтичними, показували моральний урок. Історичні травми українців потрібно лікувати, зокрема за допомогою історичного кіно.

За словами Сергія Тримбача, найцікавішим для екранізації періодом новітньої історії України є 1970 — 1990-ті роки. Утім, наразі жодної картини про цей період не було знято. Хоча, наприклад, нова хвиля румунської школи кінематографа вибудувала на цьому матеріалі своє національне кіно. Зразковим, за оцінкою Тримбача, історичним фільмом можна назвати радянську стрічку Ігоря Савченка «Богдан Хмельницький». Для молодих режисерів, що планують братися за історичне кіно, «Богдан Хмельницький» має бути хрестоматійною картиною.

«ГОЛОВНЕ — НЕ МІФОЛОГІЗУВАТИ»

— Якщо говорити про шотландців, до для їхньої самосвідомості значно більше зробив фільм Мела Гібсона «Хоробре серце», ніж десятки наукових історичних книжок, написаних про Середньовіччя. Для поляків підйом національної самосвідомості великою мірою був пов’язаний із фільмом Єжи Гофмана «Вогнем і мечем». Українці на таку історичну стрічку поки що чекають. Хоча, безумовно, в нашій історії є безліч сюжетів для хорошого кіно,           — зазначив присутній на зустрічі історик Володимир В’ЯТРОВИЧ. — Я б порадив режисерам брати цікаві теми, що збурюватимуть суспільство, спонукають думати. Не потрібно боятися, що кіно в результаті вийде неполіткоректним. Але водночас важливо не міфологізувати, а правдиво показати український контекст. Художнє кіно дає унікальний інструментарій для того, щоб вилікувати болючі історичні рани.

Такої ж думки дотримується й відомий письменник Василь Шкляр. За його словами, в історії України потрібно шукати радикальні сюжети, що спонукали б українців пишатися своєю країною.

— Романи можна й потрібно екранізувати. Головне, щоб там була хороша і правдива людська історія, добре виписані характери героїв та інтригуючий сюжет, — сказав Шкляр. — На жаль, я не бачу серед українських режисерів «загорільців», для яких екранізація хорошого історичного роману вважалася б справою життя. Таких можна знайти в Голлівуді. Але їм потрібні чималі гроші. Спочатку роман необхідно перекласти англійською мовою. Потім — написати синопсис, що коштує близько 50 тисяч доларів. Якщо серйозні режисери його затвердять, пишеться сценарій. Після цього продюсери розглядають комерційну перспективу стрічки. Тільки коли вони її побачать, фільм знімається.

«ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА НЕ РЯТУЄ СИТУАЦІЮ»

Присутній на дискусії режисер Олесь Янчук переконаний, що говорити про перспективи українського кіно потрібно приземлено, виходячи з існуючих реалій. Ніхто завтра не візьметься знімати повнометражний художній фільм, бо на це потрібно чимало грошей. А людей, готових вкладати гроші в українське кіно, з кожним роком все менше, бо це — комерційно не вигідна справа. Тут виникає закономірне питання: чому? Якщо українці хочуть, як свідчать статистичні дані, дивитися власні історичні фільми, то чому ж процес їхнього виробництва залишається комерційно невигідним?

— Я не можу назвати жодного українського фільму, знятого після 1991 року, який би виявився комерційно успішним проектом. Більше того, — хоча б покрив витрачені на нього кошти. На сьогодні в нас немає нормальних умов для розвитку кіно. Державна підтримка, де вам, як правило, пропонують 50% фінансування, не рятує ситуацію. Хто буде вкладати гроші, якщо він їх назад не поверне, — говорить Олесь ЯНЧУК. — Кожного року знімати в Україні стає дорожче. Ще не так давно можна було зняти хороший фільм за 100 тисяч доларів. Зараз та сама ж картина обійдеться в кілька мільйонів. У кращому випадку держава дасть вам 50% бюджету стрічки.

Завершуючи зустріч, організатор Андрій Кокотюха зауважив, що розмову не закінчено, й він особисто та спілка кінематографістів до розмови про перспективи українського кіно, зокрема історичного, ще повернеться. Якщо аудиторія чекає на художню візуалізацію своєї історії, кіномитці це зобов’язані зробити. Відповіді на питання, де взяти гроші, вочевидь, шукатимуть під час наступних відкритих дискусій.

КОМЕНТАР

Ігор ГРАБОВИЧ, кінокритик:

— Такі дискусії, безумовно, потрібні. І хоча до головної теми — екранізації           — ми так і не дійшли, розмову необхідно продовжувати. Для того, щоб був створений фільм, його творці повинні чітко знати, що вони збираються фільмувати. Розуміння того, яким має бути історичне кіно в різних людей, дотичних до кінематографа, — різне. Власне, тема історичного кіно для України наразі дуже гостра, заполітизована. По суті, тривалий час нашу історію замінювали історичними романами. Із професійної точки зору історичного, а не міфологічного, кіно в нас практично не було. Хотілося, щоб такі дискусії були більш предметними, фаховими. Потрібно обговорювати значно концептуальніші речі. Ця дискусія зайвий раз засвідчила, що українське кіно перебуває в стані міфологізації. Чи матиме дискусія практичний результат         — сказати важко. Певно, це й не було метою зустрічі. Щоб робити сьогодні українське кіно, потрібно мати доволі своєрідну мотивацію, бо універсальна мотивація на кшталт любові до розповідання історії чи заробітку грошей у прокаті в українських реаліях не підійде.