Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Своя гра. Проти всіх?

У пошуках ТБ-героя
28 грудня, 00:00
Визначити головну телевізійну подію року, що минає, нескладно. Це, безумовно, американська трагедія 11 вересня. «Відксерокопійоване» багато разів телевізійними каналами зображення руйнування веж Всесвітнього торгового центру стало не меншим надбанням віртуального світу, ніж реального. Як, проте, і події, що відбулися за небаченим досі терактом, — визначення противника, військові дії в Афганістані і т.д. Жан Бодрійяр у своїй книзі «Америка» (1986) щодо війни у В’єтнамі писав: «Американці воюють двома найважливішими видами зброї: авіацією та інформацією. Іншими словами: це реальне бомбардування ворога та електронне — усього іншого світу...» У справедливості цих слів міг пересвідчитися будь-який телеглядач. І перемогу «в електронному ментальному просторі» Америка отримала задовго до початку реального бомбардування. Проте у світлі недавніх повідомлень про проект створення глобального ісламського багатомовного телеканалу, не виключено, що у майбутньому ситуація на інформаційному фронті стане дещо більш збалансованою. Щодо явищ суто телевізійних, то однією з найбільш значущих (і знакових) подій року, мабуть, стала поява у пострадянському телевізійному просторі шоу в режимі «реального телебачення»: російського «За склом» (який викликав певний резонанс і в Україні, де його майже ніхто не бачив) і спільного україно-російського проекту «Останній герой». У вітчизняному телеефірі постатей, якщо не героїчних, то, принаймні, видатних явно не вистачає. А попит на героїв, які багато у чому визначають суспільні цінності та переваги, є завжди. І якщо немає справжніх, пропонують телевізійних. Інша річ, що запропоновані «реальні» телегерої багато кому здалися досить непривабливими, а самі «правила гри» — аморальними. Але і аргументи захисників того ж «Останнього героя» досить переконливі: мовляв, у дзеркало дивіться... І хоч любителi «екстріму» дещо розчарувалися, глядачі, які віддають перевагу психологічним битвам, не були розчарованi. Проект, як кажуть, «вистрілив». У зв’язку з цим «День» звернувся до експертів з наступними запитаннями: «Як вам здається, чи є переможці (учасники) телепрограм у режимі «реального ТБ» справжніми героями року? І хто, на вашу думку, є головним телевізійним героєм року?»

Іван МАЩЕНКО , незалежний експерт з питань телебачення і радіомовлення:

— По-перше, я не вважаю, що «Останній герой» чи московська програма «За склом» — це нові за формою програми. У котрий раз наші телевізійники копіюють прийоми, вироблені у світі. Я не хочу сказати, що це хороші чи погані програми. Але, чесно кажучи, іноді стає прикро, адже ТБ, навіть і радянське, все-таки розробило деякі власні форми і працювало з ними (наприклад, міжнародні телемости — винахід радянського ТБ, який потім розповсюдився по всьому світу). Якщо вже і брати чужі форми, то слід їх трансформувати — так, як це, наприклад, зробив той же Володимир Ворошилов у «Що? Де? Коли?».

Я не чув — якщо не брати до уваги деяких газетних публікацій — якихось надзвичайно схвальних відгуків про шоу «реального ТБ». Значить, відверто кажучи, щось не «зачіпає». Я сам дивився деякі випуски «Останнього героя»: принципи відсіву учасників, голосування, мотивація для масового глядача, мені здається, не зрозумілі. Що ж стосується російської програми «За склом», то, можливо, і є люди, яким цікаво підглядати в оцю замкову щілину. А я не вважаю, що це, так би мовити, — вершина телевізійної естетики. Відповідно, на запитання, чи є учасники цих програм героями телевізійного року, можу відповісти — ні, жодною мірою.

Я думаю, головним телевізійним героєм року у нас є не вигаданий герой, а реальний. Я б, наприклад, назвав Андрія Цаплієнка, який побував в Афганістані і не з висотного готелю давав репортажі, а проникав у «глибинку», на ту територію, де вже, на жаль, не один його колега загинув. Оце — мужність. Так, звичайно, можна сказати, що для зарубіжних кореспондентів, зокрема, стрингерів, здобувати такі гарячі «картинки» — це їхня професія. Але що стосується нашого українського телепростору, то це вперше (вперше!), коли наш кореспондент вів активну дослідницько-зйомочну роботу в гарячій точці. І тому треба і каналу, який його послав туди, а, головне, мужності самого кореспондента віддати належне.

Володимир ВОЙТЕНКО , професор, доктор медичних наук:

— На мою думку, в цьогорічному телевізійному сезоні маємо двох героїв. Одного — в межах своєї держави — України, а іншого — за її межами. Перший — то майор Мельниченко, а другий — то Осама бен Ладен. Не сказав би, що вони обидва мені однаково симпатичні, чи взагалі симпатичні, але мені видається, що найбільшу увагу до себе привернули саме вони.

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ , професор кафедри телережисури факультету кіно і телебачення Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого:

— На мій погляд, всі — без винятку — ці передачі, всі ці сюжети (кожний по- своєму) — рекорд ідіотизму. У системі цього самого ідіотизму я переможців не бачу. Але саме ідіотизм переміг — і телебачення, і здоровий глузд.

Не може бути героя у просторі, що зветься «зеро», нульовий простір. Немає ніякого переконливого змісту у всьому сучасному телебаченні — і західному, і пострадянському. Це я вам кажу, перепрошую, як викладач кафедри телережисури Київського театрального інституту.

Наталія ЗОЗУЛЯ , головний режисер ТРК «ЕРА»:

— Справжніми героями року, що минає, стали антигерої. Найперший з них — найбільш документальний, найбільш реальний і шокуюче щирий — Осама бен Ладен.

Інші герої, які шокують не менше, — неіснуючі. Це «підсадні качки» з жалісливими сповідями у «Великому пранні», «Моїй сім’ї» і т.д. Саме вони перекреслюють саму природу телебачення, з надзвичайною легкістю перетворюючи золото правди у мідяки брехні.

Ну, і треті — герої «реального телебачення» — «ящірки» і «черепахи», кожен з яких рветься стати останнім героєм (інших потрібно просто з’їсти!)

Тривожна тенденція у телебаченні — тотальне полювання на антигероя, пошук звірячого у людині, нелюдського.

Данило ЯНЕВСЬКИЙ , «1+1», ведучий «Першого мільйона»:

— У мене складне ставлення до телевізійних форматів так званого «реального ТБ». Мені здається, вони переступили через деяке табу, якісь загальнолюдські моральні цінності. У світі є дві безкінечні речі — милосердя Боже та людська дурість. Усе інше — не вічне. І йдеться тут не про телевізійну індустрію як таку. Йдеться про втрату людської інтимності. Адже можна публічно і сексом займатися перед телекамерами. Порнографія — це нелегальний, але мільярдний бізнес. Але людина, яка до себе ставиться з повагою, ніколи цього робити не буде. Тому що це переходить людсько-поведінкове табу. Це означає, що знімається те, що Фрейд називає супер-его. Педаль гальма «провалюється». Я говорю про своє особисте ставлення, але я б не став брати участь у проектах, подібних до шоу «За склом». Ніколи.

Є у людини якась частина душі, яку потрібно ховати від сторонніх, часто безпардонних поглядів. Я не засуджую. Я просто не приймаю. Це не моя гра. Людська гідність не продається за трикімнатну квартиру, навіть у Москві. Ну, не продається.

Моя гра — це «Перший мільйон» на каналі «1+1». А головні телевізійні герої року для мене — це команда нашого шоу.

Наталя ЛІГАЧОВА , головний редактор Iнтернет-видання «Телекритика»:

— Я не є прихильницею реального шоу тому, що вони, напевно, і справді показують нам т.зв. «правду життя». Тобто, мотивацію і способи досягнення цілей, які, цілком можливо, характерні для переважної більшості представників гомо сапієнс. Але так трапилося, що не те щоб я була вихована на «кращих прикладах світової повчальної літератури», а просто, очевидно, моя внутрішня організація така, що багато з цієї «правди життя» мені просто гидке. Я чудово розумію, що хтось одразу ж скаже: ой-ой- ой, видає з себе шляхетну панночку.

Але вся іронія у тому, що і корчити не треба. А всі мої проблеми у житті якраз і мали під собою ті підстави, що більшість сприймають навколишніх виключно у рамках ось тієї «боротьби за виживання» і безперервного прорахування «ходів», вигід та інтриг… Насправді ж, на власному прикладі я знаю, що, принаймні, є такі люди, які живуть більше почуттями й емоціями, ніж розрахунком.

І ось зараз разом зі мною дивиться «Останнього героя» (іншого ж «реального шоу» більшість українських глядачів не бачить) моя десятирічна дочка. І я постійно думаю про те, що ж вона з цих «картинок життя», де всі не тільки проти всіх, але ще й не відкрито, а інтриганськи, — виносить? А ще думаю про те, що для «позиціонування» себе у нашому дуже жорсткому світі воно, можливо, і корисно моїй Каті бачити подібне шоу, отримуючи для себе досвід «загальної нелюбові», скажімо так, або «загальної підозрілості». Можливо, це допоможе їй бути не такою простодушною, якою вона поки що є.

А з іншого боку, я чудово розумію, що з погляду того, що ми маємо на увазі, вимовляючи слова «порядність», «доброта», «людяність» і т.д. — то кращої риси, ніж простодушність, і немає…

Ось тепер і дилема: хто ж вони для мене, учасники «реального шоу» — герої? Антигерої? Чи просто «такі, як всі»? Конкретної відповіді у мене немає. Хоч, можливо, добре, що з’являються такі програми, які змушують про це думати. Точніше, було б добре, якби паралельно вони на нашому ж ТБ входили б до контексту інших програм — в яких би осмислювалися продемонстровані ними у режимі «екстріму» проблеми. На жаль, на нашому ТБ цього, насправді, немає. Тому й бачиться мені наше ТБ отаким класичним антигероєм, небезпека якого не стільки в особистій його «негарності», скільки у легалізації та зміцненні тенденції…

Щодо ТБ-героя… Підозрюю, що хтось обов’язково назве таким, наприклад, Осаму бен Ладена… Чи Буша… Мені ж здається, що насправді справжні герої поки що нашим ТБ достатньо не розкриті. Причому не тільки нашим ТБ, але й світовим.

Я маю на увазі, по-перше, тих, кому доводиться розплутувати будь-які драматичні і трагічні ситуації в історії через обов’язок своєї служби: солдатів, медиків, журналістів, співробітників Червоного Хреста і т.д. А, по-друге, тих, хто приймає рішення, — скажімо, як і щодо того, щоб запустити у хмарочоси літаки, так і щодо того, щоб почати закидати країну бомбами… Можна навести достатню кількість рішень і з нашої, української, дійсності, щодо прийняття яких дуже хотілося б заглянути в душу та мізки тих, хто їх приймає. Найголовніше питання, яке тут би могло спробувати поставити ТБ, звичайно, стосувалося б того ж, за чим ми так пильно спостерігаємо і у «реальному шоу»: мотивація та способи досягнення мети… Як, проте, і межі цих мотивів і способів.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати