Україна — США:

НАПЕРЕДОДНІ

Візит Президента України В. Ющенка до Сполучених Штатів має всі шанси стати історичним і започаткувати нову еру українсько-американських відносин. До Вашингтона їде новий Президент нової країни, що зазнала драматичних трансформацій у ході помаранчевої революції, значно розширивши геополітичну територію свободи і демократії у світі.

Під час саміту у Вашингтоні великою мірою визначатиметься нова роль і місце України у глобальних процесах початку ХХI століття, її відносини не лише зі Сполученими Штатами, а й такими центрами сили, як ЄС і Росія. Встановлення нового стратегічного партнерства України і США може сприяти подоланню імперсько-російсько-совкової спадщини минулого, дати шанс приєднатися до коаліції західних демократичних держав, які сповідують спільні морально-політичні та цивілізаційні цінності.

Швидше за все, зустрічі Президента України в Білому домі й Капітолії, урочисті промови й щирі обіцянки породять атмосферу «медового місяця» у відносинах України та Сполучених Штатів, що цілком зрозуміло й природно. Варто однак пам’ятати, що взаємини обох країн не починаються 4 квітня 2005 року: за нами — непроста чотирнадцятилітня історія відносин, які знали свої злети та падіння, медові місяці й розлучення, правду й лицемірство, дружні обійми й суворі звинувачення.

Тому, виходячи на новий виток українсько-американської спіралі, треба не піддавати забуттю той досвід, часом болючий, що був накопичений Україною і Сполученими Штатами в минулому. Цей досвід може нас багато чому навчити — як будувати асиметричні, хоч і рівноправні відносини з єдиним полюсом сили й багатства у світі — американською наддержавою.

«МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ-1». ТРОХИ ІСТОРІЇ

1994 рік. Леонід Кучма приходить до влади, породивши сподівання на економічне диво та політичну благодать. Відома діячка Республіканської партії США, дочка багатолітнього лідера української діаспори в Америці Пола Добрянськи пише: «Леонід Кучма, новий Президент України, має унікальну можливість відкинути помилкову політику Кравчука і розробити стратегічні підходи, які могли би надихнути націю. Такі підходи мають розглядати Україну як ключову країну Центральної Європи і важливого учасника західної економічної системи безпеки, що водночас розвиває конструктивні відносини з Росією. Для здійснення цього підходу українське керівництво має розробити всеосяжну програму економічних реформ і привернути іноземні інвестиції; змінити законодавство та виборчу систему таким чином, щоб зламати майже монопольну владу старої номенклатури на місцевому та регіональному рівні; зміцнюючи легітимність українських демократів, проводити тверду, але чутливу політику українізації, яка би сприяла національній ідентичності [...] Розумна політика США могла б покращити ці перспективи. Сполучені Штати мають роз’яснювати всім і кожному, яке важливе значення ми надаємо тому, щоб Україна була не лише процвітаючою демократією, а й суверенною незалежною державою з непорушними кордонами» [«Вашингтон Таймз», серпень 1994 року].

У 2002 році мила молода жінка Пола Добрянськи, заступник держсекретаря США з глобальних питань, мала змогу вочевидь переконатися в тому, як справдились її наївні мрії — «з точністю до навпаки».

Зламавши ряд своїх обіцянок, зафіксованих в офіційних документах, Л. Кучма стрімко перетворював Україну на поліцейську кланово-олігархічну державу, в якій проводилась політика не українізації, а совкового зомбування мас.

У 1994 році під час першого в історії українсько-американських відносин державного візиту Л. Кучми до США, проведеного з великою помпою, Президентами України і Сполучених Штатів була підписана Хартія українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, в якій обидві сторони «виявили рішучість побудувати широке і міцне партнерство». Підкреслювався той факт, що «стратегічне розташування України в центрі Європи дозволяє їй зробити особливий внесок у справу миру, безпеки та стабільності в регіоні». США запевнили, що «якщо в майбутньому виникне зовнішня загроза територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці України, Україна та Сполучені Штати Америки мають намір консультуватися та здійснювати відповідні кроки до досягнення мирного вирішення ситуації у відповідності з міжнародними правилами та приписами НБСЄ» (тоді — Нарада з безпеки та співробітництва в Європі. — Прим. автора ).

Вчинивши безпрецедентний тиск на Україну, Сполучені Штати, які діяли у власних національних інтересах, домоглися в тому ж таки 1994 році рішення про виведення ядерної зброї з території України та приєднання нашої держави до договорів СНО-1 та ДНЯЗ, в обмін на що ми одержали гарантії національної безпеки (точніше сказати — assurances — запевнення) у формі меморандуму, підписаного лідерами США, Росії та Великої Британії. Пізніше такі ж запевнення були отримані від Франції та Китаю. На той час це було велике досягнення. Українсько-американське співробітництво, ще не затьмарене багатовекторною брехнею Києва та роздратуванням Вашингтона з приводу ігнорування Києвом прав американських інвесторів, більш-менш плідно розвивалося до 1999 року.

Піком цих відносин стало встановлення стратегічного партнерства між Україною і США: у лютому 1996 року Л. Кучма висунув у Білому домі пропозицію про створення українсько- американської міждержавної комісії. Президент Б. Клінтон позитивно поставився до цієї ідеї й запропонував, щоб комісію очолили Президент Л. Кучма та Віце-президент США А. Гор. Добре пам’ятаю, як українська делегація, вийшовши з Овального кабінету, провела коротку нараду. Деякі царедворці та підлабузники з оточення Кучми, завзято відмовляли його від цього: мовляв, не годиться Президенту стати на одну дошку з Віце-президентом! Л. Кучма, який на той час ще не втратив відчуття реальності, прийняв американську пропозицію.

20 травня 1996 року в Білому домі мені вручили меморандум щодо параметрів комісії Кучма — Гор, яка мала складатися з чотирьох комітетів:

— із питань зовнішньої політики;

— із питань безпеки;

— із проблем торгівлі та інвестицій;

— із питань стабільного економічного співробітництва.

Комісія Кучма — Гор відіграла видатну роль у розвитку українсько- американських відносин, ставши важливим інструментом стратегічного партнерства, і ще чекає на свого дослідника.

У вересні 1996 року було опубліковано Спільне комюніке, в якому вперше офіційно прозвучав термін «стратегічне партнерство».

Уже на першому пленарному засіданні комісії Кучма — Гор у травні 1997 року у Вашингтоні було підтверджено, що в основі стратегічного партнерства обох країн лежать спільні цінності та наявність спільних стратегічних інтересів у вирішенні найважливіших міжнародних проблем. Комісія констатувала, що принциповим інтересам України та США відповідають розвиток демократії у світі, будівництво справедливого і мирного світового ладу за цілковитої поваги до незалежності, територіальної цілісності та непорушності кордонів держав, дотримання прав людини, інших загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.

РОЗЛУЧЕННЯ ПО-УКРАЇНСЬКИ

Незважаючи на певні успіхи стратегічного партнерства в таких сферах, як військове та економічне співробітництво, процес цей був приречений: надто разючими виявилися відмінності в позиціях і поглядах сторін. Про які спільні цінності можна було казати в той час! Хуторянський примітивний маккіавелізм українського керівництва, впевненого в тому, що можна безкарно й безкінечно обманювати США та інші країни, зараховані до числа «стратегічних» партнерів Києва (таких набралося біля 20 ти — від Росії до Узбекистану, від Молдови до Фінляндії, від Білорусі до Аргентини), призвів до знецінення самого поняття «стратегічне партнерство», породив синдром втоми, головного болю від України в коридорах влади у Вашингтоні, особливо серед республіканців.

Нерідко я, як посол України в США, отримував правдиву інформацію про події на Батьківщині не з українських джерел, а від американців: вони з огидою говорили про розмах корупції в Україні, про невиконання Кучмою багатьох обіцянок, даних американським партнерам (таких, наприклад, як створення спільних із ФБР груп по подоланню організованої злочинності та корупції), їх непокоїла інспірована іноземними центрами впливу і підтримувана керівництвом країни хвиля антиамериканізму та невмотивоване і стрімке сповзання України до сфери впливів Росії.

Смертельного удару по стратегічному партнерству-1 завдали магнітозаписи Мельниченка, на яких люди, позбавлені будь-якої совісті, честі й вболівання за інтереси країни, вершили брудні оборудки і ладні були йти на грубе порушення всіх міжнародних зобов’язань в ім’я особистого збагачення.

Тому треба обережно ставитись до бажання деяких бюрократів із МЗС щодо «відновлення стратегічного партнерства». Треба чесно визнати, що в такій формі, як його уявляли в 1996 році, партнерство це, незважаючи на ряд позитивних досягнень, себе вичерпало, деякі його по-радянському декларативні заяви звучать сьогодні фальшиво, і тому на цих сторінках українсько- американської історії треба поставити крапку. Для того, щоб рухатись далі.

АМЕРИКА ДЖОРДЖА БУША — НЕ АМЕРИКА БІЛЛА КЛІНТОНА

Будуючи нове стратегічне партнерство з США (а я певен, що про це йтиметься в Білому домі), треба враховувати ряд драматичних змін, яких зазнали світ, США і Україна в останні роки:

1. Світ, на переконання ряду американських політологів, перебуває у стані Четвертої світової війни — війни, яку ведуть США та їхні союзники зі світовим тероризмом. Щоб стати стратегічним партнером США, треба насправді, з глибокого внутрішнього переконання, а не на словах, приєднатися до антитерористичної коаліції, поставивши на службу спільній справі весь оборонно-розвідувальний потенціал держави. Хитрощі нового керівництва України щодо нашої участі-неучасті у подіях в Іраку мають свій ліміт і можуть викликати в американських партнерів ряд запитань. Тут потрібна послідовність, принциповість позиції, а не загравання з тими силами, які, незалежно від розвитку нашої співпраці, залишатимуться лютими ворогами Америки.

2. Враховуючи роль, яку надають США трансатлантичному партнерству, українському керівництву слід, на мій погляд, чітко заявити у Вашингтоні про бажання вступити до НАТО — альянсу, який гратиме у 2010—2025 роках глобальну роль. Слід більш жорстко сформулювати стратегічну доктрину України, включаючи бажання бачити на своїй території бази НАТО. Після недавньої несанкціонованої висадки російського десанту в Криму розміщення бази НАТО було б достатньою симетричною відповіддю України на неоімперські замашки тих, хто ще недавно втручався у внутрішні справи України, бажаючи посадити у крісло президента свого генерал-губернатора-проффесора.

Слід пам’ятати, що Америка Дж. Буша відкинула ліберальну риторику демократів («хлопці, давайте жити дружно») й сповідує сьогодні суворі неоконсервативні канони політичного реалізму — ставку на мілітарну й економічну силу.

3. Сполучені Штати у своїй зовнішній політиці надають великої ваги питанням глобальної енергетичної безпеки, враховуючи зменшення світових паливних ресурсів. Звідси — їхній стратегічний інтерес до басейну Каспійського моря, Центральної Азії та Близького Сходу. Не вважаючи Росію великою державою (в США дедалі частіше лунають голоси за виключення Росії зі складу «великої вісімки»), посилюючи критику авторитарного режиму Путіна, Сполучені Штати рахуються з ядерним і нафтогазовим потенціалом Росії. Звідси висновок: Україна повинна запросити США до стратегічного співробітництва разом із Росією та Німеччиною у сфері транспортування енергоносіїв із РФ, Казахстану, Туркменістану та інших країн регіону.

4. Оскільки одним зі стратегічних пріоритетів США є глобальна боротьба з бідністю та розповсюдженням хвороб, Україна має вести боротьбу зі злиднями, ВІЛ/СНІДом та туберкульозом, посиливши співпрацю з відповідними американськими програмами, які вже діють у нашій країні.

5. Особливо серйозна розмова в Білому домі відбудеться навколо проблеми нерозповсюдження зброї масового знищення. Останній скандал із контрабандою крилатих ракет Х-55, на фоні невгамовних підозр щодо постачань Україною радіолокаційних систем «Кольчуга» та інших видів озброєнь у руки ворожих США режимів здатен суттєво ускладнити будь-яке партнерство (не тільки стратегічне) зі Сполученими Штатами. Зрозуміло, що зараз не може бути мови про продовження лицемірної політики Кучми та його оточення по відношенню до свого «стратегічного партнера». Після 11 вересня 2001 року Америка надто чутливо ставиться до розповсюдження ЗМЗ і вимагатиме вагомих гарантій щодо недопущення таких дій. Політика українського керівництва повинна бути максимально прозорою і надійною в тій сфері, де брудні й шалені гроші спокусливо маячать перед очима зброєвих спекулянтів та їхніх номенклатурних покровителів.

6. На думку Сполучених Штатів, Україна може і повинна відігравати вагомішу регіональну роль, сприяючи поширенню демократії у країнах пострадянського простору і збереженню миру в регіоні.

Тепер, після провалу «медового місяця-1», Сполучені Штати, повторюючи улюблене російське прислів’я Р. Рейгана «Доверяй, но проверяй», ставитимуть керівникам України цілу низку неприємних питань, одним із яких може бути ступінь захищеності державного апарату країни від іноземної агентури та непроханих «слухачів». Аналогічне питання виникало у спецорганів НАТО під час прийому нових — посткомуністичних і пострадянських — членів до Альянсу.

ПУБЛІЧНА ДИПЛОМАТІЯ ТА СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО

Стратегічне партнерство між Україною та США — надто серйозна річ, щоб доручати її дипломатам. Така думка прозвучала під час недавніх зустрічей у Києві та Вашингтоні представників впливових українських та американських неурядових організацій — учасників програми обмінів «Політичний діалог України та США», ініційованої Фундацією «Україна — США». Серед учасників — представники Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, Міжнародного центру перспективних досліджень, фонду «Європа-ХХI», Міжнародного фонду «Відродження», Атлантичної ради США, Інституту Кеннана — Міжнародного центру підтримки науковців ім. Вудро Вілсона, Університету Джорджа Вашингтона та інших організацій.

Учасники програми висловили переконання, що українсько-американські відносини та демократичні реформи вимагатимуть участі та співробітництва інституцій громадянського суспільства США і України.

Занепокоєння учасників викликало зростання в останні роки антиамериканських настроїв в Україні, що набуло характеру цілеспрямованої кампанії.

Були визначені пріоритетні питання для чотирьох тижневих дискусій у Вашингтоні та Києві:

— боротьба з корупцією;

— підзвітність та підконтрольність влади суспільству;

— посилення взаємодії органів влади з громадськістю;

— європейська і євроатлантична інтеграція;

— утвердження ролі України як регіонального актора;

— реформа сектору безпеки;

— вступ до СОТ;

— формування суспільного мовлення в Україні, правове регулювання діяльності ЗМІ та багато іншого.

Якщо в період стратегічного партнерства України і США в 1996— 1999 рр. громадськість не брала участі у процесах зближення обох країн і все було віддане на відкуп чиновникам і великою мірою утаємничене, то зараз склалася принципово відмінна ситуація: громадянське суспільство, що народжується в Україні, вимагає прозорості й участі в діалозі представників незалежних від держави організацій та ЗМІ. Україна і США повинні задіяти невикористовувані досі ресурси публічної дипломатії. Тільки багаторівневий діалог між Україною та США, включаючи представників виконавчої та законодавчої влади (не забуваймо про ключову роль сенату США у формуванні зовнішньої політики) та місцевого самоврядування, членів громадських організацій, бізнесменів, незалежних експертів та журналістів сприятиме відновленню довіри між нашими країнами. Треба налагодити широкий обмін спеціалістів та студентів, частково згорнутий Сполученими Штатами після терористичних актів 11 вересня 2001 року. Дивним є різке скорочення Конгресом США і без того невеликих сум допомоги Україні, запропонованих Президентом Дж. Бушем. Думаю, що тут діє, скоріше, сердита антикучмівська інерція американських законодавців, аніж тверезий розрахунок тих, хто хоче збільшити територію свободи і демократії.

Обом суспільствам треба терпляче, крок за кроком відновлювати старі, перервані зв’язки й будувати нові. Пам’ятаймо, що Сполучені Штати 2005 року не конче потребують стратегічних партнерів, особливо таких, які не поділяють фундаментальних цінностей Америки. Могутність США дозволяє їм обходитись без допомоги Франції та Німеччини, ігнорувати ряд регіональних держав. Застосовуючи гнучку, за словами Д. Рамсфельда, коаліцію в рамках тактичного військово-політичного співробітництва, США можуть обійтися без України, що показав сумний досвід минулих чотирьох років.

Але Україна не може обійтися без США як одного з надійних гарантів її незалежності, як країни зрілої демократії та громадянського суспільства.

Виступаючи в 1975 році на нараді з безпеки і співробітництва в Європі, президент США Джералд Форд сказав: «Нас об’єднують найміцніші узи — наша полум’яна любов до свободи і незалежності, у якої немає іншої вітчизни, крім людського серця».

Будуючи стратегічне партнерство між нашими країнами, слід подбати не лише про формально досконалу риторику дипломатичних документів, які, як показав попередній досвід, інколи стають мертвими ще задовго до того, як зжовкне папір, на якому вони писані.

Треба працювати над тим, щоб український і американський народи об’єднували найміцніша любов до свободи та незалежності, а вітчизною її є людські серця.