Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

В Україні відкриває... Україну

Волинський лікар Віктор Дорецький про місця, які треба рекламувати, і про те, як змусити жучків позувати
24 червня, 2011 - 00:00
ГУСІНЬ МАХАОНА. УВАГА! НЕ ЛОВІТЬ МАХАОНА І НЕ ЗБИРАЙТЕ ЙОГО ГУСЕНІ! НЕ ЗАБУВАЙТЕ, ЩО ЦИХ КОМАХ ЗАНЕСЕНО ДО ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ / ВІКТОР ДОРЕЦЬКИЙ ПЕРЕСОПНИЦЯ (НА РІВНЕНЩИНІ) — ЗНАКОВЕ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ МІСЦЕ, НАСАМПЕРЕД ТОМУ, ЩО ТУТ БУЛО СТВОРЕНО ВИЗНАЧНУ РУКОПИСНУ ПАМ’ЯТКУ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА МИСТЕЦТВА XVI ст. — ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ ТРАПЕЗА

Нещодавно у соціальній мережі «Фейсбук» моя давня знайома, у минулому — луцька тележурналістка Юлія Вакула, котра нині мешкає у польському місті Вроцлав, написала дуже цікаву річ. Вона звернула увагу, що у Вроцлаві дуже багато бігбордів з рекламою інших міст: Катовіце, Гданськ, Познань, Люблін... Хто запрошує на відпочинок, хто на фестиваль, хто презентує себе як кандидата на європейську столицю культури у 2016 році. Юлія запитувала: чи українські міста практикують таке? Бо це дуже хороша ідея для промоції міста. Адже інколи українського туриста заманити складніше, ніж іноземного.

Лікар із Луцька, завідувач нефрологічного відділення Волинської обласної клінічної лікарні, кандидат медичних наук, доцент Віктор ДОРЕЦЬКИЙ уже не перший рік відкриває і для себе, і для інших... Україну. Оскільки він є ще й заступником декана факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького по Волинській області, то найпершими кандидатами на пізнання рідного краю (а мандрують переважно Західною Україною) є студенти-інтерни та колеги.

Віктор Васильович каже, що, на жаль, Україна — це невідома земля, насамперед, для самих українців. Інколи мешканці далекого зарубіжжя більше знають про нас, ніж ми. Відкриття України він для себе зробив у далекому 1993 році у... Німеччині. Тоді лікар Дорецький стажувався у клініці в місті Детмольд. І один з професорів почав розказувати про такі факти з нашої ж історії, про які він досі не чув.

— Тоді я зрозумів. що від нас приховували нашу ж історію! Та й реклама значно активніше працює над тим, як цікаво у Греції, Чорногорії, Єгипті, Туреччині і т.ін.

Реальне ж освоєння красот України Віктор Васильович зробив завдяки давнім друзям з велотуристичного клубу Луцького приладобудівного заводу. Завдяки підтримці підприємства члени клубу їздили на з’їзди велотуристів у Польщу, Словаччину, Чехію, а коли у країні все занепало і підтримки такої не стало, почали у вихідні збиратися самі і мандрувати Західною Україною. Перший маршрут протяжністю кілометрів 360 пролягав через Пляшеву і заповідник «Козацькі могили», Дубно, Почаїв, Підкамінь й Олеськ.

— Я побачив цікаві рельєфи, старі руїни, але й немало збережених пам’яток історії. Я зрозумів, що наша Україна надзвичайно цікава, красива і, на жаль, малознана. А коли щось знаєш сам, то, як водиться, хочеться цим поділитися з іншими. То ж з 2000 чи 2001 року я почав возити у мандрівки й студентів та колег.

Велика географія цих відкриттів. Від водоспаду у Шипоті, скель Довбуша, замків Львівщини та Закарпаття — до озера Синевир і музею Степана Бандери у Старому Угринові. Волиняни добралися навіть у віддалене карпатське село Дземброню, яке називають перлиною цього регіону. Дорецький відкрив для себе і древній Кам’янець-Подільський, і Хотин, і затоплене водами Дністровського водосховища місце, де тисячоліттями існувало село Бакота.

— Історичні джерела свідчать, що люди жили там ще з часів кам’яного віку, а саме поселення згадується у літописах з 1024 року. Нині у тому місці Дністер протікає через каньйон. Перед вами відкривається багатокілометрова водна гладінь — від краси дух перехоплює. І там же є древній скельний монастир, є старі мегаліти, до яких наші предки молилися ще 30 тисяч років тому. Нам не треба їхати у Сирію, дивитися їхню Петру, бо маємо і свій скельний об’єкт, не менш цікавий. Українці взагалі часто страждають від меншовартості, у нас якийсь комплекс неповноцінності. То ми хочемо, щоб у нас була українська «Швейцарія», то «Великий каньйон», то український «Париж»... Просто це є наше, своє, і воно не таке, як інше, — каже Віктор Васильович.

Хоча і в так званій українській «Швейцарії», зверху по течії річки Случ, що на Рівненщині, він теж побував. Нове і незнане для себе та інших він відкрив й на Волині. Наприклад, село Кисилин, один з маєтків Адама Кисіля.

— Я приходжу у палату, запитую хворого, звідки він. Каже, що з Кисилина. Я здивувався, бо нічого про нього не чув. А пацієнт каже: як, ви не знаєте, а в нас же у селі була академія! Згодом я прочитав, що там було поселення соціонітів, які створювали школи, котрі й називали академіями. З велотуристами побували у Кисилині. Бачили храм Адама Кисіля, католицький костел, котрий став місцем братовбивчої боротьби між двома народами...

Крім фотознімків пейзажно-історичної тематики, у Дорецького є і велика колекція знімків живої природи. Він та його син Юрій (теж лікар) є одними з небагатьох в Україні спеціалістів, які займаються так званою макрофотографією. Якщо сказати просто, знімають різних жучків, павучків... Але їхні роботи були представлені на численних виставках, конкурсах, зокрема і європейського значення, друкувалися у журналах для натуралістів. Як каже Віктор Васильович, найважче — це примусити жучка... позувати. Адже його не вмовиш. Доводиться чатувати годинами, стрибати по купинах, бродити по болотах по кісточки у багнюці, лежати у ній... Але воно того варте!

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк. Фото Віктора ДОРЕЦЬКОГО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ