Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Як не сісти на мілину?

У Театрі імені І. Франка показали виставу «Дредноути» за п'єсою Євгена Гришковця
21 листопада, 2006 - 00:00
БОГДАН СТУПКА ДИВИВСЯ ВИСТАВУ «З ГАЛЬОРКИ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День» МОНОЛОГ ПРО КОРАБЛІ ТА БИТВИ ДІСТАВСЯ НАТАЛІ ЯРОШЕНКО, ЯКА СПРАВИЛАСЯ З ЧОЛОВІЧОЮ РОЛЛЮ ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Моноп'єсу Євгена Гришковця поставив актор театру Петро Панчук, який уже встиг спробувати свої режисерські сили під час роботи над «Батьком» Августа Стріндберга. В той же час, постановка «Дредноутів» може вважатися режисерським дебютом актора. Стріндберга він режисирував у парі з Олександром Бєлозубом і сам, до всього ж, грав головну роль. Тепер Панчук обійшовся без помічників, сам себе на роль не призначив і, як заведено у справжніх режисерів, дивився свою виставу не зсередини, а стороннім поглядом, сидячи в залі Театру в фойє. Якщо хтось і міг послужити Панчукові помічником у постановці «Дредноутів», так це сам Гришковець. І не лише тому, що цей драматург-режисер-актор як ніхто інший сам уміє грати й ставити свої п'єси. Гришковець, як відомо, служив на флоті, а це означає, що є всі підстави вважати, що він порозумівся б і з іншим колишнім матросом Панчуком.

Людині театру, чиє життя колись було пов'язане з морем, важко встояти від спокуси зіграти «Дредноутів». Маловідоме у людей, які не живуть морем, слово «дредноут» означає ніщо інше як військовий бойовий корабель. При цьому дуже великий корабель. Дредноути вражали уяву не лише тих, хто мав можливість бачити чи читати про них сто років тому, коли вони почали борознити світовий океан. Ці бойові машини своєю потужністю справляють враження навіть на наших сучасників.

Тим, хто не знайомий із творчістю Є. Гришковця, може здатися, що тему для театрального оповідання ним вибрано не зовсім вдало. Зі сцени, як відомо, потрібно говорити про людей, а не про кораблі чи інші чудеса технічного прогресу. Гришковець, який уміє перетворити на акт мистецтва як найпростіші, так і найнесподіваніші речі, написав свою моноп'єсу саме про людей.

У «Дредноутах» розповідається про те, що яскраво розфарбовані, немовби іграшки, великі й малі військові кораблі, відійшовши від трапів і пройшовши парадом перед королевою та цивільними патріотами Сполученого Королівства, частіше за все йшли в своє останнє плавання. Але їхня справжня краса і велич полягали навіть не в довершеній формі чи бойовій могутності, а в тому, що в бою вони не опускали прапори (опустивши прапор, корабель за законами того часу, коли не було втрачено благородства, просто вибував із битви і екіпаж залишався живим). Драматург, не з чуток знаючи, що переживає людина, опинившись у морі на величезній залізній посудині, яка до берега може й не доплисти, розповідає в своїй п'єсі про мужність людей, які кожен день живуть, як останній. Він пропонує й нам схилити голови перед тими, хто, виконуючи свій обов'язок до останньої миті, заряджав гармату і кидав у топку вугілля, коли корабель вже йшов на дно; хто, охоплений полум'ям палаючого корабля, чесно, без зайвого пафосу, робив свою справу. Так що Гришковця і Панчука можна зрозуміти. Розповісти зі сцени про кораблі та відважних моряків, що служили на них, для колишніх матросів — це ще й можливість пригадати про славний час власного життя, що потребує особистої відваги, відповідальності та мужності, які зараз у великому дефіциті.

Цей брак мужності та відповідальності за взятий обов'язок особливо гостро зараз відчувають жінки. Взявши на себе місію морально підтримати ніжну половину людства, показавши їй зразки вольового чоловічого начала, що ще повністю не зникло зі світу, Євген Гришковець назвав свій твір «п'єсою для жінок». Чим і підказав режисерові ідею ввести до вистави акторку, віддавши їй основну частину тексту. Отримавши чоловічу роль, молода виконавиця Наталя Ярошенко з усією щирістю та темпераментом своєї акторської душі старається пожвавити годинний монолог про кораблі, битви та загиблих у них англійських і німецьких матросів. Одягнутому ж у матроську форму сторічної давнини Олександрові Печериці, у виставі залишилася другорядна роль. А шкода! Він, дістанься йому побільше тексту, можливо, через молодість, поки що, й не витяг би всю виставу (її, якою п'єса за впливом на глядача задумувалася, не витяг навіть сам Є. Гришковець). Але, судячи з фінального монологу, актор привніс би в півторагодинне сценічне дійство більше емоційного значення.

Заради більшого прояснення сенсу «Дредноутів» Панчук перетворив частину монолітного монологічного тексту на діалог. У тій частині п'єси, де герой займається самоприниженням, замість мужності, яка личить чоловікові, проявляючи в собі лише спроможність розуміти «різні смисли», режисер організував на сцені побутовий родинний скандал. Всі саморозвінчуючі чоловічі промови озвучує героїня, кидаючи в обличчя черговому чоловікові, що і цього разу одружилася не з тим. Петра Панчука, звичайно ж, зрозуміти можна. Йому, схоже, як і більшості щасливців, хто скуштував «солодкий плід» родинного життя, наболіло. Але «Дредноути», щоб наболіле виразити, потребують не зовнішньої експресії, а внутрішнього занурення в потаємні глибини своєї душі...

«Дредноути», вперше зіграні в Москві п'ять років тому, навіть у виконанні Є. Гришков ця не лише не мали того успіху, яким досі супроводжувалися вистави «Як я з'їв собаку» і «ОдноврЕмЕнно», але навіть були визнані невдачею. Готуючи п'єсу до видання, автор вважав за потрібне попередити читача, що «Дредноути» — «вистава, яка не вийшла». Не вийшла вона не тому, що ідея п'єси незначна, або що вона не чітко прописана чи не пояснена зі сцени. Ідею ми зрозуміли — великі кораблі, щоб вийти в плавання й виконати свою місію, потребували не лише океанських глибин, але також і глибин душевних; потребували відваги й доброї частки нерозсудливості всього екіпажу. Але цю, більш ніж злободенну для наших здрібнілих душ думку, хотілося б не лише зрозуміти, але також ще й емоційно пережити...

Вадим ДИШКАНТ, спеціально для «Дня»
Газета: