Живий ковальський дух

У День народних ремесел в Пирогові зібралися упокорювачі металу. В Україні з давніх-давен найголовнішою людиною на селі був коваль. До нього йшли в найрізноманітніших потребах — зброю викувати, коня підкувати, виготовити орала, цвяхи чи будь-який реманент для господарства. Не дивно, що в нашому епосі є багато поетичних і музичних творів, які вшановують особу коваля. А яка людина нині найважливіша на селі? Важко сказати, бо ми пересіли на залізних коней, а справжнього меча — такого, яким користувалися воїни в часи Київської Русі — сучасний чоловік може й не втримати в руках. Але заглушити в людині давні традиції не під силу ні минулій радянській системі, ні сучасній глобальній індустріалізації.

— До 70-х років ковальство в Україні по суті було знищено, бо радянська влада бачила в ньому прояв куркульства, — розповіла учасниця ковальського фестивалю, головний редактор журналу «Ковальська майстерня» і заодно дружина коваля Олена Невойса. — Тоді по всій Україні закривалися навчальні заклади, в яких хлопці могли опанувати секрети кування, а на селі залишилися хіба що ковалі, які вміли виготовити лише щось із сільськогосподарського реманенту — не більше. А художнє кування як мистецтво було знищене на корені. Відродження українського ковальства розпочалося кілька десятиліть тому. Для цього багато зробили майстри Анатолій Ігнащенко та Олег Стасюк — люди, які жили цим мистецтвом.

Знавці вітчизняного художнього кування вважають великою удачею, що у Західній Україні майстри зберегли суто українські елементи кування, які не повторюються ніде у світі, а ще у нас поширене традиційне ковальство: за покликанням душі чи за матеріальною необхідністю ковальство в Україні розвивається і люди знаходять себе в цьому народному промислі.

Киянин Богдан Попов добре відомий в ковальському товаристві. Викувавши 20 років тому собі справжній меч, він на все життя захопився роботою з металом. Оскільки Богдан цікавиться давньоруським ковальством, то співпрацює з Інститутом археології, практикуючись, за його словами, в «ковальських експериментах». Приміром, у виготовленні давньоруських сокир, мечів. А коли цей чоловік став популярним «ковалем Богданом», у нього появилися клієнти, серед них навіть VIP-персони, хоча Богдан і тримає в секреті, хто ж робить йому замовлення.

— Для мене важливішими є не гроші, а те, що людина розуміє цінність моєї роботи. Найдешевшими у мене є цвях — 5 гривень і підкова за 20 гривень, — пояснив він. — Моя ж мета — зберегти давньоруську техніку кування, яка для мене є еталоном в мистецтві кування. Наразі я організував в Музеї народної архітектури і побуту Школу традиційного ковальства — щось схоже на клуб, у який приходять бажаючі навчитися ковальства. Сила в цій справі не найбільше потрібна — швидше дух такий і вміння. А ще — мати тяму в цьому і бажання працювати.

На святкування Дня коваля його школа презентувала глядачам експозицію з кількох типів похідних кузень, у яких роздувається вогонь, серед них і японську. Каже, що цікаво одночасно з українською кузнею показати, як це було в інших народів, адже в далекі часи кожен народ мав свою кузню. Також Богдан пообіцяв, що на наступне свято спробує зробити індонезійську кузню з бамбуків чи африканську (два горшки, обтягнутих шкірою).

Якщо Богдан Попов є прихильником традиційного ковальства, то його колега Дмитро Кушнір віддає перевагу художньому. І не просто художньому — а високохудожньому. Його вишукані вироби мають найнезбагненніші форми — фантастичнi тварини, оригінальні вази, декоративні прикраси тощо. За великим рахунком це — елітний напрямок у художньому ковальстві. Елітний з точки зору краси і ... вартості. Пан Кушнір працює з достатньо дорогим металом — титаном, а робота з ним у такій техніці вимагає і натхнення, і наполегливості. За словами знавця ковальства Олени Невойси, робота цього майстра — не суто ковальство, вона пов’язана із зварюванням вищого класу. Дмитро Кушнір — добрий учень Григорія Дочкіна — єдиного у світі майстра художнього ковальства, який працював з величезною точністю на одному сантиметрі металу. У галузі художнього зварювання він працює з 1990 року, наразі ж його майстерня знаходяться на заводі Патона. Свої речі він виготовляє на аргоно-дуговому зварювальному апараті.

— Продублювати мої роботи неможливо, тому що від початку до кінця робота є авторською, — пояснив він. — Мої ідеї народжуються непередбачувано, в цьому не бере участь ніхто крім мене. Просто беру кусочок металу і вже тоді з’являється ідея. На виготовлення однієї речі йде кілька місяців — до півроку. За рахунок того, що ручна робота, що титан — дорогий матеріал й іншим способом це повторити неможливо — мої вироби є досить дорогими... Досвід показав, що дуже добре оцінили мою майстерність у Санкт-Петербурзі, але от у Фінляндії — ні. Нещодавно ми їздили на «Слов’янський базар» у Білорусь — так там теж наші надії не справдилися. Люди бояться всього. Навіть показувати, що у них є гроші — теж бояться.

Вироби Дмитра Кушнікука — далеко не всім по кишені. Приміром, павук, якого майстер називає «охоронцем домашнього вогнища», коштує 2,5 тисячі гривень. І то, за його словами — «продати і плакати». Решта ж речей — ще дорожчі. Тому не дивно, що у нього замовляли речі багаті люди — екс- мер Києва Олександр Омельченко, покійний Кирпа.

Серед кількох десятків ковалів, які з’їхалися до Києва на свято, були і професіонали, і аматори, які теж колись стануть майстрами. За словами Богдана Попова, ковалем стати дуже просто: «прийти в кузню і через 10 років станеш ковалем». Звідси висновок, що ковальство — це така ж щоденна праця, як і будь-яка інша. У тому числі — над собою. І найголовніше — неможливо стати ковалем без того, що ковалі називають «духом ковальства». А що це таке, відомо лише їм...