«Зустріч» президентів

Дружина чехо-словацького президента була американкою, а закарпатського — ужгородська вчителька. Обидві вродливі, розумні. У сім’ї чехо-словацького президента налічувалося п’ятеро дітей, а сім’ї закарпатського своїх дітей Бог не дав, їх замінили 22-оє прийомних. Один перед президентством був ученим-філософом і правив протягом 17 років, а другий — греко-католицьким священиком і керував державою тільки один день.

За нинішніми мірками обидва неабиякі довгожителі. Масарик прожив на світі 87 літ, а Волошин — 81. Можливо, другий перевершив би першого, якби не помер насильницькою смертю. Масарика поховали з почестями в сімейному склепі на півночі Чехії в містечку Лана, й туди нині, як мовиться, не заростає народна тропа. А Волошина в 1945-ому «запроторили» до Москви, й там він пропав безвісти. Тоді ж радянські спецслужби знищили й сина Масарика, який обіймав пост міністра закордонних справ Чехо-Словаччини. Жили вони в один бурхливий історичний період і були громадянами спільної держави — Чехо-Словаччини. У 20-30-х роках минулого століття Волошин однозначно дотримувався прочехо-словацької політичної орієнтації, вважав, що Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь» на підставі міжнародних угод 1919 р. добровільно увійшло до складу новоствореної Чехо-Словацької республіки.

І тільки в незалежній Україні вони вперше «зустрілися» як два президенти. Це сталося саме на 130-річчя від дня народження Августина Волошина і 65-річчя очоленої ним незалежної держави — Карпатської України. У березні цього року на набережній Незалежності в Ужгороді відкрили бронзовий пам’ятник Августину Волошину. За кількасот метрів звідси, в кінці набережної, у сквері Дружби народів два роки тому, теж у березні, благословили на світ перший в Україні монумент Томашу Гарігу Масарику. Втім, скульптура А. Волошину поки що в однині у нашій державі й у цілому світі. Пам’ятників Масарика чимало в Європі, особливо в Чехії. А от у Словаччині перший пам’ятник йому відкрили тільки рік тому. Погруддя президента подарувала влада міста Чеська Ліпа — побратима Ужгорода. Чеські побратими разом з активістами ужгородського Товариства чеської культури імені Яна Коменського, місцевого клубу Масарика, звернулися до мера Ужгорода Віктора Погорєлова з проханням назвати сквер, де розташований монумент, йменням Томаша Масарика. До початку Другої світової монумент Т. Масарику стояв у центрі міста, на березі Ужа. Угорські вояки його знищили, а після приходу в край червоних на постамент «всадовили» Сталіна. Тепер на цьому місці — Шандор Петефі. Між представниками кількох національно-культурних товариств точилася гостра полеміка навколо того, чи відновлювати монумент. З 1918-го по 35-й роки Томаш Масарик був першим президентом Чехо-Словацької республіки, до складу якої входило й Закарпаття (тодішня Підкарпатська Русь). Він надав краю широку автономію, але вона почала реалізовуватися вже по його смерті. Організації українського спрямування не вельми підтримали ідею повернення пам’ятника, бо, на їхню думку, Масарик зробив трагічну помилку, віддавши Пряшівську Русь Словаччині.

Довідник з історії України (Київ, «Генеза», 2002) пише: «Під час перебування в Росії та Україні (1917-18 рр.) Томаш Масарик організував легіон з чехо-словацьких військовополонених. Уклав угоду з урядом УНР про його екстериторіальний статус. Після укладення Берестейського миру 1918 р. анулював цю угоду (легіон зберігав нейтралітет під час радянсько-української війни й виїхав з України на Далекий Схід). Ставши президентом Чехо-Словаччини, підтримував українські емігрантські групи в Празі, допоміг відкрити й забезпечити фінансово Український вільний університет (1921 р.), Вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова (1923 р.) та Українську господарську академію в Подєбрадах. Користувався значною популярністю серед українців».

Томаш Масарик контактував з Іваном Франком, дружив з Михайлом Драгомановим.150-річчя з дня народження Томаша Масарика Україна майже не відзначала. Наступного року йому виповниться 155 літ, і можна значно масштабніше вшанувати чеського ученого- філософа, політичного й державного діяча.

Нині живе ще немало ужгородців, котрі пам’ятають, як двічі тепло зустрічали свого першого президента. Саме при ньому з’явилося товариство «Просвіта». Ініціатором його створення став Августин Волошин. Якщо до 1918-го Закарпаття не відало про політичні партії, то через чотири роки вже діяли 22. Масово почали видаватися газети, журнали. В Ужгороді відкрилися гімназія, учительська, духовна семінарії. Нинішню центральну частину міста можна назвати «масариковою». За час його президентства тут звели понад дві тисячі будівель. Донині окрасою є покої губернаторства. У 20 — 30- ті роки з’явилися оригінальні споруди суду, прокуратури, поліції, земського уряду, народного банку. Відкрили аеропорт, театр.

Хоча Масарик передбачав повернення Закарпаття в лоно України, все ж празький уряд наводнив край чеськими колоністами, насильно перетворював українські школи в чеські. У кінці 20-х років влада практично відмовилася від підтримки українського напрямку в Закарпатті, як і зменшила сприяння українським емігрантам у Чехо-Словаччині.

Чи зустрічалися Томаш Масарик і Августин Волошин? Точних відомостей про це немає. Можливо, це й сталося під час двох приїздів президента до Ужгорода. Не виключено, що зустрічалися в Празі. Як стверджує професор Ужгородського національного університету Павло Чучка, чистою політикою Августин Волошин займався мало. У 1918 — 21 роках взяв участь у об’єднанні Народних Рад і був членом «Директорії» — тимчасового уряду Підкарпатської Русі. З 1925-го по 35-й був послом до Празького парламенту від Християнської народної партії. У 1938 — 39-му — державний секретар міністерства здоров’я, а згодом прем’єр-міністр і президент Карпатської України. Відомо, що в 1936-му Волошин виступив із статтею, в якій високо оцінив діяльність Томаша Масарика. Водночас Волошин різко критикував празький уряд за те, що майже два десятиріччя не надавав Закарпаттю реальної автономії. У 37-ому Масарика не стало, й країну очолив новий президент Е. Бенеш, а через рік — Е. Гаха. У серпні 1938 р. А.Волошин реорганізував Першу Центральну Руську Народну Раду і 7 вересня з цілою делегацією Ради прибув до Праги, щоб домогтися проголошення автономії. Бенеш не прийняв гостей, і вони ні з чим повернулися до Ужгорода. І раптом федерація почала розсипатися: 14 березня 39-го р. Словацький сейм проголосив самостійну, незалежну Словацьку державу, котру визнали 33 країни. Наступного дня Сойм Карпатської України в Хусті проголосив державну самостійність Карпатської України на чолі з президентом Августином Волошином. Прийнята парламентом конституція визначила державний устрій — президентську республіку, державну мову — українську. Також прийняли жовто-блакитний стяг і гімн «Ще не вмерла Україна». Карпатську Україну не встигла визнати жодна країна. За підтримки Німеччини хортистська Угорщина окупувала Хуст і всю територію щойно народженої держави. У борні з регулярними частинами загинули сотні добровільних захисників із загонів «Карпатська Січ». 15 березня німецькі війська окупували Чехію та Моравію. Августин Волошин і частина уряду емігрували за кордон. Жив у Празі, де працював в Українському вільному університеті. Обрали його ректором. Коли червоні наближалися до Праги, рідні радили Волошину податися на Захід. Відмовився. У травні 1945-го радянські НКВСники заарештували Августина Волошина й перевезли до Москви. Допити в Лефортівській та Бутирській тюрмах закінчилися смертю президента... Нещодавно на запит української сторони із ФСБ Росії передали до Ужгорода низку копій архівних документів і повідомили, що триває пошук місця поховання президента. Деякі закарпатські історики наполягають на тому, аби початком Другої світової війни назвати 15 березня 1939-го. Миттєве існування Карпатської України стало прологом до української державності 90-их.

Августин Волошин як греко-католицький священик відстоював інтереси своєї церкви, боронив традиційний обряд, відіграв провідну роль у збереженні церковно- слов’янської мови в богослужінні й кирилиці в друкуванні книжок. У 1900 — 1917 рр. він був професором учительської семінарії, а з 1917 по 1938-ий — її директором.

Кілька місяців тривали суперечки, де повинен стояти і яким має бути монумент Августину Волошину. Віддали перевагу роботі ужгородського скульптора Михайла Михайлюка. На ній постать замисленого інтелігента. 45 років свого життя Августин Волошин присвятив педагогічній діяльності. За радянських часів цю людину всіляко компрометували, зображаючи українським буржуазним націоналістом, маріонеткою в руках фашистської Німеччини. Ці звинувачення деякі опоненти, виступаючи проти відкриття пам’ятника, поширювали й зараз. Їх стало значно менше, коли, за Указом Президента України Л. Кучми, президенту Карпатської України А. Волошину посмертно присвоїли звання «Герой України». Два роки тому відкрили монумент з гіпсу — від холодних морозів він набув жалюгідного вигляду. Завдяки активному сприянню голови облдержадміністрації Івана Різака та влади Ужгорода, нинішнього березня постав монумент з бронзи. На мітингу промовили чимало слів про видатного педагога, ученого- філолога, журналіста, просвітителя, громадсько-політичного й церковно-релігійного діяча. Чомусь не надали слова тим, хто пам’ятає Августина Волошина. Уже після мітингу в розмові з кількома журналістами 73-річна мешканка Ужгорода Анастасія Халахан поділилася спогадами: у вісім років потрапила до сиротинця, під котрий в Ужгороді віддали свій дім Августин та Ірина Волошини. Усього тут було 22 діточок. Триразове харчування, щоденні турботи з виховання, навчання — все це подружжя взяло на себе. Августина та Ірину діти називали татком і мамкою. Вони для них стали святими. У 1936-му Ірина померла, і її поховали на кладовищі біля Ужгородського замку. Коли значну частину території Закарпаття, зокрема й Ужгород, зайняли угорські війська, Августин Волошин разом із своїми вихованцями перебрався до Хуста. Анастасія востаннє бачила батька у ніч з 14 на 15 березня 1939 го.Тоді йому виповнилося65 років. Угорські війська наближалися до Хуста, й президент хотів забрати дітей до Праги, але не вдалося.

Могилу Ірини Волошиної знищили, й тільки недавно її вдалося відновити. Троє вихованців сиротинця живуть нині. Анастасія Халахан постійно доглядає за могилою мами — Ірини Волошиної. У заповіті Августин Волошин просив поховати його біля дружини. Анастасія вірить, що вона стане свідком цього дива. І матимуть Волошини не гірший фамільний склеп, ніж Масарики.