У мільйонів людей не може не пробудитися цікавість, розуміння, а потім і свідома праця на ниві піднесення рідної культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Путінську «машкару скинуто»!

Історія з Олегом Сенцовим демаскує більшовицьку сутність стану духу переважної частини сучасної російської інтелігенції
13 січня, 2015 - 11:08
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

«Машкару скинуто!». Під таким заголовком далекого вже 1920 року Павло Ковжун, старшина Армії Української Народної Республіки, у газеті українського козака «Україна» окреслив ситуацію на фронтах боротьби з московським більшовизмом у тогочасній Європі. Його оцінки й наведені факти в цікавий спосіб перегукуються зі сучасністю, тому варто републікувати повний зміст цієї статті:

«Упиваючись своїми тимчасовими побідами більшовики нехотя показали справжню свою фізіономію, не прикриту ні соціалістичними гаслами, ні будучим земним більшовицьким «раєм».

Найголовніший їх пункт, яким вони бравірували не тільки перед Європою, а й цілим світом, — се визволення народів і повне самооприділення навіть до відокремлення, — зараз у більшовиків виглядає зовсім інакше. Не ставимо вже прикладом України.

Рано чи пізно, а не дешево Московщині обійдуться наступи на Україну і повна руїна її, бо нарід наш «братушкам» не простить Каїнової роботи його.

Наша армія напоготові і час розплати наближається.

Сьогодні телеграф приніс вістку, що більшовики зірвали переговори з Самостійною Фінляндією. Вони поставили Фінляндії такі умови, на які, звичайно, вона не згодилася. Фінляндський народ абсолютно не мав ніяких агресивних замірів як національних так і економічних бажань гадав помиритися з самим надоїдливим, надокучливим і разом з тим нечесним ворогом. Побажання Фінляндії були самі скромні: тривкий мир і повна незалежність в своїх етнографічних межах.

Більшовики вимагали не тільки великої контрибуції, як колись в часи татарських нападів, але ще й пхали свого брудного чобота у внутрішнє життя Фінляндії, в саме її серце, в її організм.

Звичайно, як і слід було чекати, Фінляндія не злякалась орди, а шануючи свою єдність, відкинула більшовицькі... накази.

Фінляндія як була нашим давнім однодумцем, так і лишилася.

Але це не все.

Разом телеграф доносить, що надзвичайно напружені відносини стали межи більшовиками, литовцями та латишами.

На територіях обох сих народів стоять більшовицькі голодні банди.

І що ж? Як себе поводять на чужих територіях московські окупанти?

Грабують нарід, палять села, насилують жінок — взагалі поводяться як азіяти.

Оце і єсть перший почин до ненависти, яку по справедливости заслужили більшовики. Народи сі побачили, хто є їхні гості.

Отже більшовики скрізь мають однакову пошану; вже недалеко той час, коли народний гнів зітре зовсім їх з землі і аж тоді тільки настане мир і спокій в Європі.

Іншого виходу немає.

Заразу треба вилічити і зробити після неї добру дезінфекцію».

Як відомо, дезінфекція від спадку більшовизму в СРСР проведена не була, а путінська Росія дедалі впевненіше скочується до мракобісся часів Дзержинського та Сталіна. 2014 року своєю політикою сьогоднішній президент «федеративної імперії» сам скинув машкару зі свого «акуратного» обличчя й постав у всій повноті свого істинного хижацького єства.

Паралель із сучасністю в публікації 1920 року є не лише в її змістовній частині, а й у долі її автора — одного з чільних представників молодої генерації українських мистців та літераторів, «музаґетівця», приятеля Михайля Семенка, Павла Тичини, Гната Михайличенка, Леся Курбаса, Анатоля Петрицького, Роберта Лісовського та інших лідерів національного модернізму. На той час прогресуючий художник-постнарбутівець, тільки-но розпочинаючи свою авторську доктрину в галузі графіки, спершу мимоволі був втягнутий у вир війни. «У році 1914 я разом з М. Семенком організуємо перший лівий мистецький гурток на Україні, — писав згодом Павло Ковжун в автобіографії. — В тих часах я мав виїхати в Париж. Літом 1914 р. виїхав я на Крим, де готувався до виставок картин; там і застала мене війна».

І ось, рівно сто років після цього, майже символічного, факту з життя видатного мистця у тому ж Криму потрапляє в екстремальну ситуацію молодий український мистець нового покоління — кінорежисер Олег Сенцов. Спосіб його затримання та придуманий російським окупантом «юридично»-мотиваційний привід його ув’язнення розкриває ту ж класичну рису московського більшовизму, яку описав Павло Ковжун у своїй статті. Змінилися лише технології деспотизму, нерідко у масці «ввічливих чоловічків» під образ свого кремлівського «командарма». Начебто все чисто, але суть цієї роботи така ж брудна, як і далекого 1920 року.

Відтак молодий, мислячий і перспективний кінорежисер, лауреат кількох престижних професійних відзнак, людина високої громадянської гідності, що є особливо цінним у людей творчих професій, враз опинився в руках «сценаристів» іншого профілю, яким поставлено задачу не лише дискредитувати, а й покарати українського митця. «Підготовка до терактів у Сімферополі, Ялті і Севастополі», «бажання підірвати Вічний Вогонь і пам’ятник Леніну, підпалити офіси російських партій та організацій», «членство в самому... Правому секторі!» і таке інше стали елементами шпигунсько-маніакального серіалу від спецслужб окупаційної влади в Криму. «Акуратна робота» «ввічливих чоловічків» начебто досягла мети, талановитого і гідного мистця показово покарано, але брехливість сюжету цього спец-сценарію майже одразу після оприлюднення звинувачень стала очевидною.

Цей, названий друзями і колегами Олега Сенцова, абсурд триває й досі. Натомість тепер показовою є мовчанка переважної більшості російської творчої інтелігенції, якій в інші, більш благополучні часи, «до всего было дело». Ця, здавалось, класична риса російської культури, виявляється, була значно перебільшеною. Сьогодні більшість титулованих і впливових російських режисерів, акторів, а також літераторів, науковців — усіх тих, кого можна було б вважати інтелектуалами і «совістю» нації, тихенько мовчать і роблять вигляд, що «там щось неясне», або «я поза всякою політикою». Отак руйнується тривалий стереотип, що російська культура завжди була прогресивною, що вона незалежна від режимів, панівних ідеологій. Тепер видно таку іпостась російської культури, при якій у «професійних середовищах» нищили своїх же. Булгаков, Пастернак, Ахматова, Гумільов, Солженіцин, Солоухін, Рождественський, Ахмадуліна, Неізвестний, Євтушенко, Гамзатов, Окуджава та інші достойні російські мистці потерпали саме від таких, догідливих владі, колег. А тепер нові покоління заляканих або залежних представників російської інтелігенції підтримують «позитивний фон» для політичних злодіянь кремлівської влади. Це з їхньої доброї волі проігноровано офіційне святкування в Росії 200-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, яке було заплановано на міждержавному рівні, це з їхньої мовчазної згоди в Росії згортають важливі наукові програми, які передбачають міжнаціональну культурну комунікацію. Тримаючись за титули та можливість отримувати «спецгонорари» за сумнівні тексти, вони «не помічають» навіть того, що політичне керівництво їхньої держави використовує їх як співучасників у розбудові людиноненависницької доктрини, яка наразі випробовується на Україні, а невдовзі може бути запущена і супроти власного народу. Мирячись із безчинствами в українському Криму та на Донбасі, ці жалюгідні спадкоємці «великих культурных традиций России» не зупинять навіть різних там Охлобистіних від підживлення вогню ненависті до сусіднього народу.

Історія з Олегом Сенцовим демаскує більшовицьку сутність стану духу переважної частини сучасної російської інтелігенції. Очевидно, що й очікувати від таких «діячів» якісних творчих продуктів не доводиться, оскільки вони будуть замішані на лицемірстві та догідництві аморальній владі. Натомість сам Сенцов, який перед путінською машкарою зберігає висоту духового і морального обличчя, стає символом чесного і справжнього мистця та громадянина для всього цивілізованого світу. На підтримку його визволення з ув’язнення саме з політичних, а не інших мотивів, повинні піднятися всі, хто відстоює гуманістичні цінності та хоче бачити сучасний світ, перефразовуючи Ковжуна, без «будучого земного більшовицького «раю».

Роман ЯЦІВ, проректор Львівської національної академії мистецтв, професор, історик мистецтва
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ