…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Популізм, що спустошує наші кишені

9 лютого, 2008 - 00:00

Днями почув по радіо, що із кількох сот тисяч тих, хто перебуває на заслуженому відпочинку в Полтавській області, лише трохи більше п’ятнадцяти тисяч одержують пенсії понад одну тисячу гривень. У решти ж громадян вона становить у середньому близько 800 гривень.

Розмовляв з однією жінкою, яка пропрацювала у ланці й на фермі понад 40 років. Отримала у січні цього року підвищення пенсії лише на 46 гривень і вона у неї склала всього близько 600 гривень. Так що за перероблений стаж відчутної надбавки до пенсії немає. Такі незначні підвищення пенсій отримали понад 90% ветеранів нашого району.

Люди справедливо обурюються тим, що ціни на ринках і в магазина різко пішли вгору. Дану ситуацію дехто пояснює зростанням цін на енергоносії. Це так, вони також значно зросли. Але ж не може так тривати постійно, щоб невпинна інфляція миттєво робила порожніми гаманці людей, які вже не радіють таким «подарункам» влади, що завжди призводить до нового подорожчання буквально всього. Та найбільше громадян турбують все зростаючі ціни на продукти харчування.

Країна, населення якої витрачає на харчування понад 30%, вважається бідною. А у нас цей показник для десятків мільйонів громадян вже сягає за 70%. Не може так бути, щоб у державі багатій на родючі землі, на працьовитих людей і враховуючи сприятливі кліматично-природні чинники, у даний час один кілограм капусти коштував 6-7 гривень, а моркви — понад 5 гривень, не говорячи про високі ціни на м’ясо, рибу, олію та інші продукти харчування. Так, щоб приготувати страви на один день для родини із трьох осіб, похід до магазину буде коштувати щонайменше 60, а то й більше гривень. Це добре, коли члени родини отримують хоча б 3 тисячі гривень на місяць. І то їм навіть при економних витратах, треба виділити на продукти щонайменше 1200. При таких галопуючих цінах і витратах заощадити кошти, скажімо, на лікування, на інші цілі надто складно.

У сільській місцевості люди якось виживають за рахунок особистих підсобних господарств. У містах зарплати дещо вищі. Але і на них стає все важче жити. Ще ж потрібно заплатити за комунальні послуги, за ліки в аптеці, за навчання дітей чи внуків.

Ось чому біля відділень Ощадбанку виникали такі великі черги. Люди, доведені до тяжкого матеріального становища, хоч за ті обіцяні владою 1000 гривень намагаються якось вирішити свої життєві проблеми. Вони налякані й тим, що, коли інфляційні процеси в Україні не будуть, як слід, стримані, за ці гроші не надто багато купиш, хіба що якусь невеличку обнову чи подарунок рідним. Не можна не погодитися з тими експертами, котрі вважають, що повернення людям знецінених заощаджень за рахунок платників податків — це новий передвиборний хід політиків, котрі вже бачать себе у президентському кріслі.

Звернімося до зарубіжного досвіду. У високорозвинених країнах для людей з малими статками існує мережа магазинів, у яких товари продаються за зниженими цінами. Сам бачив такі у Канаді, яку відвідав навесні 1998 року. Не дивлячись на те, що пенсіонери тут живуть добре і надійно захищені, тут є такі міні- і супермаркети, де раз на тиждень ветерани можуть придбати різні товари із 20-відсотковою знижкою. Медикаменти в аптеках у тій же Канаді видаються їм безкоштовно. Люди тут спроможні сплачувати медичні страховки, бо отримують достойні зарплати, а тому старість їм не страшна. До речі, одного дня по Монреалю мене возила на власному автомобілі одна пані, полька за походженням, котрій було на той час за 80 років. Її здоров’ю і зовнішньому вигляду можна було позаздрити. Польську мову я розумію добре, а тому вона змогла мені багато розповісти про те, як живеться пенсіонерам у Канаді. Так би українцям!

Об’їздивши восени того ж року майже всю Німеччину і набравшись нових вражень, я зробив для себе такий висновок. Україну можна назвати іншою «планетою». Тут все дуже відмінно від життя у сусідніх європейських державах. І коли ми доженемо їх у своєму розвитку?

За офіційною статистикою, сьогодні в Україні ледве зводять кінці з кінцями понад 35% громадян, суб’єктивно відносять себе до тих, що живуть бідно — понад 70%. І це в країні в одній із найбагатших у Європі за всіма ресурсами. Так сталося тому, що й до цього часу не вдається вивести левову частку економіки з «тіні». У ній продовжує перебувати за окремим оцінками від 48 до 52%. Це означає, що держава не контролює десятки мільярдів гривень, а відтак вони не можуть потрапити до її бюджету, що негативно позначається на рівні життя більшості населення.

Корупція залишається також нездоланною. Справжньої боротьби з нею не ведеться. Вона настільки міцно засіла на всіх поверхах влади і бізнесу, що без радикальних і рішучих кроків подолати це зло буде неможливо. Якщо вже один із предстоятелів церков констатує те, що корупція проникла і в середовище душпастирів, то можна переконатися, настільки є хворим українське суспільство. І які потрібно мати ліки, щоб його врятувати від тяжкої «недуги». А тому в нас одна з найвищих смертність населення, ми лідируємо у Європі на захворювання ВІЛ-СНІДом, по загибелі людей від алкоголізму та проникненню його у молодіжне середовище. Це все також від бідності.

Без рішучих і радикальних кроків оздоровлення економіки, усього суспільства житимемо так і надалі. Тож треба, щоб обіцяний політиками «Український прорив» не затупцювався на місці, а на ділі показав, що наша держава спроможна, нарешті, вирватися із «тисків» всепоглинаючої корупції, бідності й забезпечити гідне життя своїм громадянам.

Георгій ШИБАНОВ, публіцист
Газета: 
Рубрика: