«Мерзенна терористична атака»

Великдень в Кенії пройшов у жалобі — країна вшановувала 147 людей, вбитих у минулий четвер під час нападу на університет у місті Гарісса. Відповідальність за теракт взяли бойовики із угрупування Аш-Шабаб, яке базується в Сомалі. Вчора військово-повітряні сили Кенії завдали ударів по позиціях ісламістів. Раніше кенійський президент Ухуру Кеньятта заявив, що Кенія відповість на теракт «найсуворішим чином».

Тим часом, бойовики заявили, що теракт в Гаріссі — це відповідь Кенії за її участь в місії Африканського Союзу проти Аш-Шабаб в Сомалі. За голову командира ісламістів Мохамеда Мохамуда Куно — колишнього кенійського вчителя, який, ймовірно, розробляв цю атаку, вже оголошено винагороду у 200 тисяч євро. Між тим, бойовики продовжують погрожувати Кенії новими терактами. «Кенійські міста стануть червоними від крові», — йдеться у оприлюдненій після теракту заяві екстремістів.

Нагадаємо, «День» раніше повідомляв (див. матеріал «Терористам не залякати Кенію», від 4 квітня цього року), що служба безпеки Кенії, ймовірно, мала інформацію про можливі теракти у закладах вищої освіти. Газета Daily Nation наводить дані, що університет в Найробі ще 25 березня попередив студентів про можливий напад. Втім, попри небезпеку терактів, охорона університетів не була посилена. На момент нападу на кампус в Гаріссі, його охороняло лише троє охоронців...

«Уряд Кенії не залякати терористам, які вбили невинних людей, щоб принизити владу», — заявив міністр внутрішніх справ Кенії Джозеф Нкайссері. Він також уточнив, що серед вбитих — 142 студенти, троє поліцейських і троє солдатів.

Президент США Барак Обама, який у червні планує відвідати Кенію, також висловив співчуття сім’ям загиблих в «мерзенній терористичній атаці». Він наголосив, що збирається обговорити з кенійцями посилення співпраці у контртерористичній галузі. «Майбутнє Кенії не буде визначатися насильством і терором. Воно залежатиме від молодих людей...» — відзначив Обама.

Засудив теракт і Папа Римський Франциск. Атаку на університет він назвав «безглуздою жорстокістю» і закликав кенійський уряд покласти край таким нападам і «прискорити початок нової ери братства, справедливості і миру».

Генеральний секретар Організації об’єднаних націй Пан Гі Мун засудив те, що він назвав «терактом», і заявив, що ООН готова допомогти Кенії у «запобіганні та боротьбі з тероризмом і насильницьким екстремізмом».

Це не перший теракт Аш-Шабаб у Кенії. У 2013 році бойовики напали на торгівельний центр «Вестгейт». В результаті штурму загинуло 67 осіб. Акція стала відповіддю на відправку кенійських солдат для стабілізації ситуації в Могадішо, столиці Сомалі.

Цей теракт бойовиків в університеті є найбільшим в країни, після вибуху в посольстві США в Найробі, який пролунав 1998-го року. Тоді загинуло 200 людей.

В українських ЗМІ нещодавній теракт у Кенії залишився майже не поміченим. Це дещо дивно, зважаючи на те, що на Донбасі триває війна, а Україна очікує на співчуття і допомогу від світу. Чому українцям важливо знати про трагедію в Кенії, а кенійцям і світу про нашу? З цим питанням «День» звернувся до доктора психологічних наук, професора Вадима ВАСЮТИНСЬКОГО:

— Дуже стримане ставлення українців до цієї трагедії в Кенії мене не здивувало. Тут є два аспекти. По-перше, людям властиво перейматися тими проблемами, які відбуваються з ними безпосередньо, їхніми сусідами поруч їхньої країни. Натомість, людей набагато менше турбує те, що відбувається далеко, в малознайомих країнах і т.д. Це так само, як і дехто з французів та німців уявляють події на сході України як такі, які відбуваються десь поблизу Китаю. Нас це трохи дратує, але це справді так. Наші ментальні уявлення про дійсність, зовсім не такі, як вона. Звідси і така специфіка. Все те, що далеко від нас — зачіпає нас менше.

Друга причина — загальносвітова нерівність. Є країни більш розвинені, потужні, відомі і тому, нібито «кращі». І є країни другорядні і третьорядні. Це дуже типово для радянської і пострадянської свідомості — ставитися з поблажливістю до азійських та африканських країн. Наприклад, Україну порівнюють з Гондурасом, ніби кажучи, що ми не такі, бо кращі. Насправді, в очах американців та європейців, Україна — країна третьосортного рівня.

Практика міжкультуралізму, яка дуже активно пропагується на Заході, полягає в тому, що немає гірших і кращих країн та етносів, так само як і людей. До нас поки що ця практика не дійшла і тому ми продовжуємо ділити людей на різні категорії.

ФОТО ЗІ СТОРІНКИ В FACEBOOK

У цьому контексті, ця жахлива трагедія, яка сталася в далекій, незнайомій африканській країні, нас майже не зачепила. Це означає, що ми не повинні претендувати на те, щоб наша трагедія викликала співчуття у німців та французів. Ми дуже часто говоримо: «От Європа мовчить! Вона нас не захищає — висловила глибоке занепокоєння і заспокоїлася...» Врешті-решт, ми маємо зрозуміти, що Європа нам нічого не винна. Якщо брати конкретно контекст україно-російської війни, то нам «винні» лише США та Британія, які підписали Будапештський меморандум. А от, наприклад, Польща та Угорщина й решта країн нам нічим не зобов’язані.

Хоча якщо вони ставляться до нашої війни відсторонено і мало нею цікавляться, то це їхня помилка. Але вони мають на це право. Так само як і наша помилка в тому, що трагедія в Кенії нас не зачепила і не схвилювала. З цього виходить, що ми дивимося на це крізь призму наших власних інтересів і це погано, але нормально.

— А чому українські мас-медіа, на ваш погляд, так мляво відреагували на трагедію в Кенії?

— Мені було трохи дивно, оскільки мас-медіа мали б здійняти бурю після цієї трагедії. Можливо, тому, що на тлі подій в Україні, Сирії було дуже багато смертей і це сприйняли не за таку вже й екстраординарну подію.

Але головна причина малої активності наших журналістів полягає в тому, що на це мляво реагує суспільство. Більшість медіа зараз орієнтуються на потреби читачів і глядачів. Якщо вони відчувають, що публіці це не надто цікаво, то не приділяють цим подіям надто багато уваги. Безумовно, це — вада нашої журналістики, але більшою мірою, це — проблема нашого суспільства.

— Тобто українське суспільство втомилося від такої кількості негативу, що не здатне співчувати чиїйсь трагедії?

— Це цілком очікувана ситуація. В Україні понад рік триває війна. Безумовно, є велика втома, тому вже навіть події на Донбасі, де щодня гинуть люди, не так гостро сприймаються, ніж це було рік тому. Тим паче, це все відбувається на тлі відчуття, що ми скривджені, нещасні і т.д. Суто суб’єктивно у нас вже немає сил реагувати на події в Кенії. Об’єктивно ми також можемо знайти виправдання: Що ви від нас хочете, якщо ми самі гинемо і страждаємо? Це людська природа і нічого з цим не вдієш. Та частина суспільства, яку можна умовно назвати «елітою» — журналісти, науковці, освітяни — повинна краще рефлексувати в цій ситуації і намагатися оцінити її більш глибоко. Але й тут я не бачу особливого ентузіазму.

— А до чого, на ваш погляд, може призвести цей «тренд втоми»?

— Як показує історія, ніколи не можна передбачити, чим закінчаться такі настрої. Якщо конфлікт на Донбасі затягнеться, то це призведе до ще більшої втоми, апатії і знеохочення. Якщо ситуація за рік-два не зміниться кардинально, то ми будемо мати погіршення психоемоційного стану у суспільстві загалом. Цей чинник не дуже сприятливий у розвитку, про який ми так мріємо. Але може бути й більш несподіваний варіант, наприклад, соціальний вибух. Я не кажу, що він наростає, хоча підстави для цього є (зростання тарифів тощо). Але я не бачу психологічної потреби людей «вибухати». Утім, психологи не передбачили двох майданів — не було даних про соціальний вибух. Гадаю, що ця втома і замороження ситуації нас завели до точки біфуркації, рух з якої неможливо передбачити.

Україна, безумовно, слабша за Росію. Якби Росія розпочала би відверту, тотальну війну, то шансів перемогти в ній у нас фактично немає. Єдиний порятунок — підтримка світової спільноти, насамперед, США. Єдиний, хто насправді, може обмежити апетити Росії, це — Вашингтон. Тому це дуже важливо, щоб світ знав про трагедію в Україні і підтримував нас. Якщо буде велика моральна підтримка у країнах Європи і США, то тоді їхні уряди будуть підтримувати Україну. Якщо ж вони збайдужіють до нас, що теж не виключено, то розраховувати на особливу підтримку не можна. Але без цього ми не зможемо перемогти.