Олександр Дейч, людина на всі часи
Важко уявити, що одній і тій самій людині присвячували вірші Ігор Сєвєрянін і Максим Рильський, Арсеній Тарковський і Лесь Танюк. Але така людина жила серед нас, це Олександр Дейч (1893—1972). Сучасник назвав Дейча «онуком Вольтера, сином Гейне, родичем Навої». І до цього можна додати сотні інших героїв його літературознавчих праць, театральних спогадів, перекладів, популярних книг про великих людей мистецтва різних народів і країн. Київське видавництво «Фенікс» випустило книгу мемуарів про Дейча під назвою «Між серцем і часом». Це збіглося з виходом чергового тому «Енциклопедії сучасної України», де поміщені біографічні довідки про самого Дейча та його вірну супутницю Євгенію Кузьмівну Дейч (вона ж — укладач збірника спогадів).
Сьогодні виглядає фантастикою сам перелік персон, з якими спілкувався Дейч під час свого насиченого й плідного життя літератора, рецензента, критика, перекладача, просвітителя. Про його ранні переклади схвально озивався Микола Гумільов, ще підлітком він зустрічався в Будапешті із Зигмундом Фрейдом. Дейч був першим із радянських діячів мистецтва, з ким спілкувався Марк Шагал. У його записнику відзначені зустрічі з Альбертом Ейнштейном, Роменом Роланом, Бертольдом Брехтом, Бернардом Шоу, Максом Рейнхардтом, Ліоном Фейхтвангером, Кнутом Гамсуном.
Батько Дейча, київський лікар-фізіотерапевт, лікував М. Лисенка, М. Коцюбинського, Л. Українку, М. Садовського, М. Заньковецьку. У Дейча-молодшого, за освітою філолога (він закінчив Київський університет імені Св. Володимира ще в 1917 р.) був інший дар — за допомогою потужного аналітичного розуму й вражаючої ерудиції він «ставив діагнози» у літературі й мистецтві (ширше — в культурі України й багатьох інших країн), які не втратили актуальності й наукової цінності донині. Невипадково Дейча примітив й оцінив Лесь Курбас, а разом із ним і інший опальний режисер й актор інтернаціонального радянського театру Соломон Міхоелс. Оцінки сучасного театру, зроблені Дейчем, подобалися В. Мейєрхольду. Небагато хто знає, що допомогою Дейча в переробці кількох п’єс скористався нарком освіти А. Луначарський. А у 1933 році, коли почалася робота над серією «Життя чудових людей», з десяти поданих різними авторами біографій М. Горький, як редактор серії, прийняв лише одну — книгу Дейча про Г. Гейне. І написав у рецензії: «Начало серии ЖЗЛ дано хорошее!» Високо цінували Дейча Олексій Толстой і Анна Ахматова, особливо добрі стосунки склалися в них в евакуації, у Ташкенті, де Дейч був представником Радянського інформбюро по Середній Азії.
Олександр Йосипович вихований був київським літературним і театральним середовищем початку ХХ століття, де уживалася українська і єврейська, польська й російська культури, художній авангард і місцеві національні традиції. У дев’ятнадцять років він уже завідував відділом поезії київського журналу «Музи», де писав про всі художні явища, які міг розпізнати й оцінити його допитливий розум. Перша книга Дейча, що вийшла 1927 року, називалася «Маски єврейського театру». На жаль, про театр у наступні роки Дейч писав мало, оскільки не міг його бачити — прогресувала сліпота. Говорили, нібито в нього пробудився «зір серця», шосте почуття, що заміняло окуляри з товстим склом. До того ж, більшість практичних справ він покладав на дружину (на щастя, вона продовжує цю місію й понині). Дейчі за таких складних обставин працювали разом, багато подорожували, займалися перекладами.
У центрі літературних інтересів Дейча завжди були українські автори. Ще 1954 року вийшов його критико-біографічний нарис про Лесю Українку. А незабаром і написана разом з академіком А. Белецьким книга про Тараса Шевченка, де були переглянуті всі застарілі уявлення про Кобзаря як винятково «співця селянської революції» і самородка, який не знає інших культурних цінностей, крім українського фольклору. Любов Дейча до Шевченка прокинулася рано, ще у восьмому класі гімназії, коли до нього в руки потрапив повний текст «Кобзаря», що перебував під забороною. Тоді юний гімназист від руки переписав строфи, які ніде не друкували, і скопіював їх у книгу записів на могилі Шевченка в Каневі.
Дейч був організатором і діяльним учасником видання п’ятитомного зібрання творів Тараса Шевченка і чотиритомника Панаса Мирного російською мовою. Сприяв виданню «Кобзаря» німецькою й французькою. Один із мемуаристів, Лев Озеров ще в рік 100-річчя О. Дейча сказав, що «люблячи Україну і знаючи її, він поєднував літературу своєї країни не лише з Росією, а й зі світовим літературним процесом». І зробив це у важкі часи, коли на подібні акції часто наклеювали ярлики «великодержавного шовінізму» або «буржуазного націоналізму». Допомагали впоратися із цим лихом Белецький і Рильський, Бажан і Тичина, з якими його пов’язувала справжня творча й людська дружба. До того ж, зміст і поетику їхніх творів Дейч майстерно доносив до російськомовного читача. Як і поетів республік колишнього СРСР, наприклад, Білорусі або Узбекистану, які були затребувані на літературній ниві. До нього тяглися молоді тоді Іван Драч, Лесь Танюк, Павло Мовчан. Проживши більшу частину в житті в Москві, «Дейчик», як його любовно називали близькі, залишався киянином, особливо коли приймав у своєму домі земляків. Про ці дружелюбні прийоми згадують майже всі автори мемуарів, витриманих у ностальгічних тонах. І це зрозуміло — Олександр Йосипович Дейч був представником тієї частини української інтелігенції, яка дивом вижила в м’ясорубках радянської ідеології.
Один із шістдесяти чотирьох авторів книги спогадів Вільгельм Левик чудово помітив, що в присутності Дейча ніяково було видатися некультурним, неосвіченим. Такі люди, навіть якщо самі нічого не творять, є ніби ферментами, каталізаторами культури. Але Дейч крім того був неабияким автором. У його літературній спадщині більше 30 книжок і близько тисячі статей. Так, це була людина-легенда. На його похоронах Іван Козловський співав скорботну мелодію, але пізніше так написав про свого друга: «Життя стверджує нетлінність його сяючого образу». Із цим важко не погодитися.
