Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, первоієрарх Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Львівський і митрополит Галицький, кардинал, визначний церковний і науковий діяч

Наш біль і наша гордість

9 вересня, 2014 - 10:12

Хоч в країні й оголошено перемир’я з бойовиками, наші захисники, на жаль, продовжують гинути від ран, отриманих раніше. З початку проведення антитерористичної операції на сході України загинули 864 українські військовослужбовці, повідомив у неділю представник Інформаційно-аналітичного центру РНБО України Володимир Польовий. Ми продовжуємо публікувати історії наших героїв, які відійшли у вічність: прикордонника Євгена Пікуса, десантника Максима Добрянського, льотчика Андрія Бєлкіна, танкістів Миколи Бруя та Юрія Коваля.

Попередні історії читайте в рубриці «Вони загинули за нас».


 

«Завжди з усмішкою сприймав негаразди»

Прикордонник Євген Пікус загинув 25 серпня під час бою з російськими диверсантами

Він ніколи не скаржився на життя, бо воно любило його: мрії збувалися одна за одною. Прагнув стати прикордонником — здійснилося, хотів власну оселю й машину — придбав, звання — був у чині підполковника, нагороди — напередодні цьогорічного Дня Незалежності отримав від Президента медаль «За військову службу Україні». Друзі називали його «щасливчиком по життю». Здавалося, нічого не могло затьмарити щиру усмішку Євгена Пікуса. Нічого, крім шквального вогню, розірваних снарядів і смертельної кулі...

25 серпня українські прикордонники дві з половиною години вели бій із диверсійно-розвідувальною групою, яка перетнула кордон із території Росії на ділянці «Красна Талівка», що в Луганській області. Диверсантів підтримували з боку Російської Федерації вогнем із мінометів, двох БТРів та двох БМП. Крім того, українських прикордонників обстріляли некерованими реактивними снарядами два бойових вертольоти Мі-24 Збройних сил Росії. Завдяки діям героїв прорив через кордон не відбувся. Але без втрат не обійшлося: троє поранених і четверо загиблих, серед яких був і вінничанин, підполковник Євген Пікус. Він отримав смертельне поранення у голову.

Під час поховання героя бойові побратими згадували про те, з якою гордістю Євген носив простенький жовто-блакитний браслет із останньої поставки гуманітарної допомоги... Він любив Україну і свято вірив у перемогу. Тому, коли постало питання, хто поїде у «гарячу точку» охороняти кордони України, Євген був у числі перших.

«Мій брат завжди хотів бути першим, — згадує брат-близнюк Євгена Михайло Пікус. — Він був найріднішою для мене людиною, і хоча ми одного віку, з різницею у декілька хвилин, він постійно захищав мене. За всі бешкети, які ми влаштовувати вдома чи у дворі, найбільше по шиї діставалося йому. Але він ніколи не скаржився. Легко йшов по життю, завжди з усмішкою сприймав негаразди, бо мав надію, що зрештою все буде добре».

14 вересня підполковнику Євгену Пікусу мало б виповнитися 35 років. Він народився у Вінниці в родині військових. У 1996 році закінчив школу №30, після чого вступив до Хмельницької академії прикордонних військ. Служив у штабі Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України міста Харків. Був керівником відділу прикордонної служби. Останні півтора місяці захищав кордон у Луганській області.

«Ми знали, що він перебуває у «гарячій точці», але навіть не підозрювали, що це завдання може стати для нього останнім, — із жалем у голосі зізнається подруга й однокласниця Євгена Юлія Мончак. — Він був щасливчиком по життю, у нього завжди все було добре, принаймні він нас у цьому переконував. А ще Женя мав рідкісний дар — ненав’язливо допомагати людям. Нерідко під час зустрічей однокласників, а зустрічалися ми щороку, з’ясовувалося, що він то вчительці щось зробив, то другові проблему вирішив. Але Пікус на цьому не любив акцентувати увагу, все переводив на жарт. А ще він був творчою людиною. У шкільні роки неодноразова грав роль Діда Мороза, який після новорічного свята обходив квартири вчителів, пенсіонерів і вітав усіх зі святами. Талантів мав багато: якось на одній із зустрічей ми відвідали караоке-бар, Женя співав пісню Лепса — це було фантастично, його голос звучав значно краще за оригінал. Тепер він наспівуватиме улюблені пісні на небі, охороняючи кордони нашої держави».

Поховали прикордонника у Вінниці на Алеї героїв Центрального кладовища. У Євгена Пікуса не було власної сім’ї, з горем його оплакують батько і мати, брат і старша сестра... Вічна пам’ять герою!

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця


 

Авіатори не помирають – вони залишаються в небі

Підполковник, льотчик 1-го класу Андрій Бєлкін загинув у небі над Слов’янськом 24 червня

Із Андрієм Бєлкіним я познайомився ще  2012 року в Бродах, перед відрядженням до Екваторіальної Африки, а саме до Ліберії, де ми разом брали участь у міжнародній миротворчій операції під егідою ООН у складі 56-го окремого вертолітного загону 16-ї ротації Збройних сил України. На той час він був майором, льотчиком 2-го класу (тисяча годин у повітрі, часто —  у складних метеорологічних умовах), був напрочуд врівноваженою і чуйною людиною. Справжнім професіоналом.  Скажу відверто, важко писати про людину, а тим паче про ту, якої вже немає серед нас, живих і з якою ще перетиналися службові шляхи-дороги...

Обстріли блокпостів сил АТО відбувалися майже щодня. І це під час оголошеного Президентом України Петром Порошенком перемир’я. Припинення вогню виявилося одностороннім. Тільки за тиждень, з 20 по 27 червня 2014 року, під час перемир’я загинули десятки українських військових та цивільних. Найбільше воїнів загинуло у вівторок, 24 червня, коли бойовики збили наш вертоліт.

ЗАКОХАНИЙ У НЕБО З ДИТИНСТВА...

...У дитинстві він годинами дивився на літаки, що один за одним білими смугами краяли безмежний простір небесної блакиті. Дитяча мрія стати льотчиком оселилася в душі Андрія. Із того часу їй підпорядковано все його подальше життя, справи, вчинки. Ця мрія стала свого роду програмою життя майбутнього льотчика, його дороговказною зіркою. Молода людина починає жадібно ловити всю інформацію про авіацію. Книжки, журнали, кінофільми, розповіді бувалих льотчиків, відвідування музеїв, авіаційних виставок — все це вельми благотворно позначається на морально-психологічній підготовці юнака до його майбутньої професії.

Андрій Бєлкін подав документи на вступ до Харківського інституту льотчиків ВПС України. А згодом батьки отримали від сина телеграму: «Рідненькі, я вже курсант. Спеціальність — льотна експлуатація та бойове застосування літальних апаратів».

Одягнувши курсантську форму, Андрій з неабияким бажанням узявся опановувати майбутню професію, особливу увагу приділяючи теоретичним дисциплінам. Розумів: у небі без знань нічого робити. Процес навчання виявився настільки насиченим, що курсанти жартували: «Ніколи навіть у небо глянути».

У день отримання допуску до самостійного польоту Андрій відчув себе на «сьомому небі» від щастя. Адже він перший раз у житті сам підніме крилату машину в повітря!  

Перший політ для Андрія став серйозним іспитом. І його він витримав із честю. Досить успішно літав. А згодом дякував командирам-наставникам за навчання і допомогу. Ті ж, дивлячись на майбутнього пілота, вірили: з нього вийде першокласний льотчик, який поповнить золотий фонд української авіації. І вони не помилилися...

«НЕБЕСНА» ДОПОМОГА

А тим часом професійний досвід офіцера зростав від льотчика до командира ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації СВ ЗС України, що у Бродах на Львівщині. На той час Андрій Бєлкін налітав понад 1000 годин, з них 30 польотів по приладах, і 50 годин нальоту вночі. І по праву називався льотчиком-тисячником, уже міг виконувати завдання ООН у миротворчих місіях.

Так і сталося. Починаючи з 2007 року Андрій бере участь у миротворчих місіях під егідою ООН у Ліберії. Там робота на аеродромі кипіла і вдень і вночі. Польоти спостереження, повітряне супроводження переміщення миротворчих підрозділів, медичне транспортування, евакуація хворих.

Важко прийшлося на Батьківщині. Не десь в Африці, у країнах третього світу, а тут, за кілька сотень кілометрів від рідної домівки. Андрій Бєлкін продовжував літати, ходити в наряди по аеродрому і раптом наказ: «Ваш екіпаж у повному складі направляється на схід». Хто міг би подумати про таке ще рік тому?

От і згадав Андрій Бєлкін свій перший досвід у миротворчій операції. Утім, на сході України підполковник Андрій Бєлкін зіткнувся із зовсім іншим ворогом — добре оснащеним, професійно підготовленим. Ворогом дуже близьким за ментальністю та традиціями, але дуже далеким за моральністю: підступним і цинічним. Ворогом, який ховається за спинами жінок і дітей.

Другий виліт, двадцятий... Якби не записи в льотній книжці, уже й збився б з ліку, скільки разів піднімався у небо зі своїм екіпажем, щоб допомогти піхоті, нацгвардійцям, прикордонникам на якомусь віддаленому блокпосту, перевезти поранених чи доставити вантажі. Кожен день вони зустрічали з готовністю злетіти в небо, тому що розуміли: без їхньої підтримки воїнам буде важко. Недарма їхню допомогу українські воїни чи-то жартома, чи-то серйозно називали «небесною».

Андрій Бєлкін та його бойовий екіпаж у складі льотчика-штурмана капітана Дмитра Шингура та бортового авіаційного техніка майора Руслана Мазунова, до речі, призваного на службу за мобілізацією, з гідністю виконували свою важку чоловічу роботу, аж поки...

«63-Й ЗАВДАННЯ ВИКОНАВ! ІДУ НА ЗЛІТ!»

Ще півроку тому для жителів Слов’янська і Краматорська гора Карачун, розташована між цими двома містами, була одним з найвідоміших туристичних місць. Місцеві возили сюди гостей так само, як і на відомі соляні озера на Славкурорт. Утім, у перші дні протистоянь у Слов’янську стало зрозуміло: Карачун для військових — це найважливіший стратегічний об’єкт. Це панівна висота в 167 метрів, з якої відкривається вид відразу на Слов’янськ і Краматорськ. Із неї проглядалися в’їзди і виїзди з обох міст. Із неї можна контролювати рух по одній з головних доріг області — траси Н20: Слов’янськ — Донецьк — Маріуполь. До того ж на вершині є телерадіопередавальний центр, що означає: уся територія навколо звідси легко прострілюється. Із самого початку АТО висоту зайняли українські війська. Але якщо терористи, які розмістилися біля підніжжя, мали можливість для маневру і користувалися перевагами «зеленки», то регулярні війська по суті залишалися блокованими на горі. Чи не єдина можливість доправити сюди підкріплення і продукти —  вертольоти. Це розуміли і терористи, постійно обстрілюючи бойові машини.

Одного дня Андрій повідомив дружині Надії: «Не хвилюйся, все буде добре. Злітаю на Карачун ще разок, це буде востаннє».

Наврочив. Адже в авіаторів не прийнято називати майбутній політ  «останнім». Як у десантників — стрибок, у водіїв — рейс.

...Їх підняли за тривогою. Командир поставив цілком звичне завдання: доставити на точку спецапаратуру та військових і швиденько повернутися. А далі: перевірка систем, запуск двигунів, доповідь, злет. Вертоліт швидко знаходить знайомий майданчик, торкається землі. Бійці, не гаючи ні хвилини, почали розвантажувати спецвантаж. Знову перевірка систем, запуск двигунів. Лунає звична доповідь: «63-й завдання виконав! Іду на зліт!» Та ледь колеса відірвалися від землі, як на гвинтокрилу машину хлинув шквал вогню. «Вертушка» вже була у повітрі, коли ворожа ракета, випущена з ПЗРК найманців, наздогнала її і розсікла навпіл. Вибух, дим, полум’я...

ІЗ ЛИСТА КОМАНДУВАННЯ ЧАСТИНИ...

«Під час проведення операції в заданому районі поблизу гори Карачун 24 червня 2014 року близько 17.00 однією ракетою ПЗРК було збито вертоліт Мі-8МТ 16-ї бригади АА України (в/ч 2595 Броди), що виконував політ на армійський блокпост біля гори Карачун. Вертоліт було уражено відразу після зльоту, вибухнув у повітрі і впав, палаючий, на землю. Екіпаж з трьох осіб і шести пасажирів, які перебували на борту, загинули.

Склад екіпажу:

командир вертольота — підполковник Андрій Бєлкін; 

льотчик-штурман — капітан Дмитро Шингур;

бортовий технік —  майор Руслан Мазунов.

Також загинули солдат Олексій Волоха та старший солдат Олександр Кондаков. Ще четверо загиблих — співробітники СБУ».

За особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, Президент України — Верховний Головнокомандувач Збройних сил України Петро Порошенко підписав Указ №599/2014 «Про відзначення державними нагородами України» військовослужбовців:

«Нагородити орденом Богдана Хмельницького III ступеня:

Бєлкіна Андрія Володимировича (посмертно) — підполковника;

Мазунова Руслана Олександровича (посмертно) — майора;

Шингура Дмитра Васильовича (посмертно) — капітана...»

Командира вертолітної ланки підполковника Андрія Бєлкіна поховали з почестями 5 липня на Рівненщині у місті Радивилів, де живе його родина: дружина Надія та троє дітей. Найстаршому синові виповнилося 14 років, одній доньці — 12, наймолодшій — 3. Якраз їй мати і не змогла сказати, що її любого таточка вже немає. Щоби якось пояснити малій його відсутність, спромоглася на вигадку, ніби тато перетворився на ангела і тепер дивитиметься на них з небес. Цього року Андрію Бєлкіну мало б виповнитися 37 років. Офіцер був родом із Криму. Звідти попрощатися із сином приїхала мати. Згорьована, вона взяла пригорщю землі з могили своєї рідної дитини, ніби хотіла привезти до Алушти часточку Андрієвої душі.

В’ячеслав ПЕТРОВСЬКИЙ


 

«Ці хлопці є справжніми героями для кожного з нас...»

Микола Бруй та Юрій Коваль загинули 26 липня, прориваючи блокаду Луганського аеропорту. Чернігівці клопотатимуть про присвоєння їм звання Героя України

Нещодавно заступник голови Чернігівської обласної ради Олександр Кодола заявив, що керівництво муніципального органу клопотатиме про присвоєння звання Героя України двом уродженцям Чернігівщини, які загинули під час бойових дій на Луганщині. «Ми будемо виносити це питання на сесію обласної ради, яка відбудеться вже у вересні, — сказав Олександр Кодола. — Я гадаю, що депутати одноголосно підтримають нашу пропозицію».

Він також уточнив, що командування Першої гвардійської танкової дивізії, в якій відбували службу загиблі воїни, зі свого боку буде також клопотати про присвоєння їм відповідних звань. «Для цього є всі підстави й заслуги бійців, — сказав обласний чиновник. — Ці хлопці є справжніми героями для кожного з нас. Вони віддали життя за нас із вами, за мирне небо над нашими головами».

Керівництво облради виступило з відповідною ініціативою щодо двох бійців танкової дивізії — чернігівця Миколи Бруя (1986 року народження) та Юрія Коваля (1980 року народження), уродженця села Ярославка Бобровицького району. Обидва бійці загинули 26 липня поблизу села Красне на Луганщині, прориваючи блокаду Луганського аеропорту.

34-річний навідник кулемета Юрій Коваль загинув від розриву снаряду артилерійської установки «Град».

За словами рідних, у колоні української техніки він їхав першим на БТР. Коли ж почався обстріл, боєць прийняв вогонь на себе.

Перш ніж його накрило снарядом від «Граду», Юрій Коваль встиг вискочити з палаючої машини та покласти чотирьох бойовиків.

Поховали бійця у рідному селі Ярославка, у закритій труні. У Юрія Коваля залишилися дружина та десятирічний син.

 

 

28-річний кулеметник Микола Бруй загинув, прикриваючи та визволяючи з полону своїх побратимів. Чернігівець був членом Всеукраїнської  організації «Тризуб» імені Степана Бандери, де мав псевдо Клин. Він брав активну участь у Революції Гідності.

«Коли почали формувати перші добровольчі батальйони, то Микола дуже хотів потрапити в батальйон «Донбас», але його призвали до армії під час першої хвилі мобілізації, — розповідає сестра загиблого чернігівця Юлія Бруй. — Потім він говорив, що всіх десантників призвали першими (строкову службу після університету відслужив у 95-й окремій аеромобільній бригаді). Службу проходив у Гончарівському, де дислокується Перша гвардійська танкова дивізія. Йому пропонували служити на Сумщині, але він погодився їхати тільки на схід, — продовжує сестра загиблого бійця. —  Перебуваючи на Луганщині, телефонував додому майже щодня, розповідав про обстріли з боку Російської Федерації. А напередодні смерті, 25 липня, зателефонував і розповів, що отримав зарплату і скупив із своїми хлопцями чи не весь сільський магазин. Їх відправили на підсилення Луганського аеропорту, і Микола попередив, що можуть бути проблеми зі зв’язком, тому просив не хвилюватися. Брат був упевнений, що наші переможуть... Щодо свого повернення часто говорив, що не здасть зброї, як і більшість військових, доки не отримає від влади відповіді на всі запитання. Це й було основною темою наших останніх розмов».

Тривалий час бойовики відмовлялися повертати рідним тіла загиблих бійців. Про доставку вантажу «200» вдалося домовитися із представниками одного із ритуальних агентств Луганщини. Перевозили загиблих бійців у пункт пропуску «Ізварине», потім через територію Росії, і вже потім, через територію Харківщини, труни з тілами доставили у Чернігів.

Миколу Бруя поховали 4 серпня. Відспівали героя у храмі Святої Великомучениці Катерини УПЦ КП, за який він боровся, аби той належав українській громаді. У 28-річного чернігівця вдома залишилися молода дружина та п’ятирічна донька.

Питання з грошовою компенсацією рідним загиблих все ще залишається відкритим. Втім, певні позитивні зрушення вже відбулися. За словами Юлії Бруй, чернігівський військкомат відправив усі потрібні документи в Київ. «Кажуть, що через місяць-другий компенсація має прийти, — пояснює сестра загиблого чернігівця. — Дуже допомагає керівництво обласної ради. Вони надали нам кваліфікованого юриста, тому всі основні питання з пенсією для дружини та дитини ми вирішили».

Віталій НАЗАРЕНКО, Чернігів

Фото автора та з сайта Чернігівської ОДА


 

На Житомирщині відкрили меморіальну дошку загиблому воїну

У Коростишеві на Житомирщині в гуманітарній гімназії №5 імені Т. Г. Шевченка під час свята першого дзвоника відкрили меморіальну дошку Максиму Добрянському, який напередодні Дня Незалежності був посмертно нагороджений Президентом України Петром Порошенком орденом «За мужність» ІІІ ступеня, повідомляє Перший житомирський інформаційний портал.

Старший солдат запасу Максим Добрянський був оператором протитанкового взводу 95-ї аеромобільно-десантної бригади. Захищаючи нашу Україну, героїчно загинув 26 червня під час обстрілу та штурму блокпосту №1 поблизу села Мирне Слов’янського району. Обстріл вівся з гранатометів та танків.

Максим 1988 року народження. У 2005 році закінчив Коростишівську гуманітарну гімназію №5. Потім навчався у Міжрегіональній академії управління персоналом, отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство». Служив у лавах Збройних сил України, працював. А  з березня 2014 року мобілізований для проходження служби.  Дуже прикро, але Максима Добрянського вдома не дочекалися рідні та близькі: батьки й сестра, його кохана та друзі. Він загинув, захищаючи нашу державу, кожного з нас. Про це знають його земляки, — і старші, й молодші. Про героя нашого часу, який пожертвував своїм життям задля спокою в Україні, задля збереження її цілісності, знатимуть не лише нинішні, а  й наступні покоління учнів школи, в якій навчався Максим Добрянський, і де нині встановлено в пам’ять про нього меморіальну дошку.

Оксана Климчук, Житомирська область

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments