Ключі від України
…Донедавна, чесно кажучи, слабо вірилося, що автора цього роману взагалі буде вшановано хоч у якийсь «державний» спосіб. Слава батька кримінального жанру, який на початку 90-х опублікував кілька перших українських бойовиків, – це заслуга комерційних, недержавних видавництв. Ба, навіть сяка-така непідсистемна «Сучасність» все одно правила його тексти. «Я, зомбі, прийшов на землю своєї батьківщини ґвалтувати юних комсомолочок з медовими посмішками, рвати язики партійним секретарям і рвати горлянки сексотам», - заявляв герой одного з них, але при публікації в журналі сей крамольний фрагмент був вилучений. «Що ж тут дивного, – кривився автор в інтерв’ю, – редагували рукопис колишні члени КПРС».
І ось, нарешті, часи, як-то кажуть, змінилися, за комсомолок із КПРС не чути, і роман «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича отримав першу премію Держтелерадіо в номінації «Проза». Справжній лицарський роман, козацьке фентезі, ще й козацький бойовик - і всім знову стало ясно, хто в хаті хазяїн, чиї коні на припоні і в чиїх руках жанрово-стилістичні ключі нашої буремної епохи. І знову перед нами справжнісіньке тобі екстремальне чтиво, що вибивається з-поміж решти, мов козацька сальва з мороку сивої давнини. Бо не комсомолок зараз лякають славні козаки, бо тут вже вовкулаки прагнуть православний люд зо світу звести.
При цьому будь-яка архаїка того стародавнього часу в романі – відьми, лісовики, русалки, включно із Бабою Ягою і Змієм Гориничем, – сприймається за «фантастичну» лише крізь призму християнського світогляду. Ну і поки редактори не «виправили» за сучасним правописом і світовідчуттям. Хоча у молодій харківській «Фабулі» все, що називається, залишили в авторській редакції, тож ані титли, ані коми.
Натомість поганська історія нашого краю у Кононовича багата ще й не на такі чудасії, з якими вкраїнський люд жив у далекі «міфологічні» часи. А саме тоді, «як молилися наші щурі та пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то помагали їм у бою і земні сили, й небесні… і коли запорожці через підступи ворожі почали вже й на силі занепадати, а пани зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі».
Бо частенько в «Чигиринському сотнику» балакають, «ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да уніяти, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести». І часто-густо в цій оповіді буває, що «озирнувся Михась, а ящур уже наздоганяє їх, пащеку роззявив, язика вивалив, і видно, що в роті у нього кілька рядів зубів, тонких і гострих, наче у щуки», а в небі, крім того, звіздар Мурмило верхи на драконі мчить, і нікуди від цієї казкової пошесті не дітися. Хіба що дочитати до кінця й продовження чекати, бо усе це про становлення-виростання молодого козака, а що воно далі буде, то лише сам Пан Автор відає, що йому, звісно, Пан Бог у тому всіляко допомагає.
Тож казки, легенди та перекази оживають у романі Кононовича молодильними яблуками національної традиції. Тут кидають пасмо волосся і біжить річка, а дівки тут такі, що «одна брова варта вола, а другій брові й ціни нема», і так само нема на це ані ради, ані Номиса з Лейтесом і Яшеком, щоб ці приповідки в історію наського письменства записати, класифікувати і до шкільної програми включити. Тільки читання і переказування з вуст у вуста і передавання з рук до рук цієї книжки про ключі до життя на землі під назвою Україна, що означає «Богом Украяна».
Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Х.: Фабула, 2016. – 354 с.
