Коронний щоденник, 1 квітня. Зомбі у відставці
Світ ніколи не буде таким, як раніше – кажуть довкола.
Кажуть поки що не дуже гучно, бо вистачає іншого клопоту.
Є й інші голоси, які теж цілком резонно зауважують, що людська природа лишиться такою самою. З усіма наслідками.
Ще ми приречені задаватися питанням – “що потім?” Після того, як пандемія піде на спад, карантин скінчиться й свята з цього приводу - теж?
Я як кінокритик майже впевнений, що одна річ зміниться точно – жанр, про який у зв’язку з “короною” згадують без упину: зомбі-горор (більш спеціалізована назва - «сплеттер» - від англ. splatter - бризкання, бризки (крові)).
Мертвецьким кіножахам уже понад пів століття. Вони пройшли кілька стадій розвитку. Мінялися збудники апокаліпсису, прискорювались мерці, все ефективніше захищалися живі; з’явилися комедії й навіть любовні мелодрами на ту ж тему. Масова популярність призвела до повного обеззброєння колись моторошного сюжету. Навіть діти в дворі тепер грають не в лова (чи пам’ятає зараз хтось це слово?), а в зомбі.
Сплеттери зажили слави через їхню цілковиту фантастичність з одного боку й гіньйольний атракціон насильства – з другого. А ще неодмінна ознака такого кіна – оптика антиутопії: спорожнілі міста, новини, за тональністю схожі на фронтові зведення, колапс економіки, брак ресурсів, частковий або повний перехід влади до людей у формі, беззахисність, тривога й паніка, якими сочиться саме повітря.
Виходить, ми раптом опинилися в цій фабулі. І не на день-два. Скоро вона стане – вже стала – рутиною. Кожний режисер, який плануватиме вжахнути або насмішити глядачів нашестям зомбі, муситиме це враховувати.
Бо ми все це бачили довкола себе. Окрім хіба що напіврозкладених ходячих кадаврів. Але це занадто неймовірно, правда?
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”
