...Незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам.
Карл Густав Еміль Маннергейм, державний та військовий діяч Фінляндії, президент Фінляндії

Коронний щоденник, 7 квітня. Антиутопія

7 квітня, 2020 - 12:30

Від цього вже не було куди діватися. Бажання дійшло до крайньої межі. Я хотів будь-що дістатися центру міста. Хоча це фактично означало виїхати в місто. Зазвичай “вийти в місто” – це вийти на вулицю. Але в моєму випадку це означало вийти в Київ. Буквально.

Бо з відключеним метром, з наземним транспортом за спецквитками моя віддалена Оболонь перетворилася на окрему територіальну одиницю. На самостійний ексклав.

Вже понад 20 днів всього лише в двох годинах пішки, в сорока хвилинах трамваєм від мого дому лежало місто, якого я ніколи не бачив – Київ на карантині, наче карантин – це ріка, що в одну мить прорвала невидиму дамбу й змила світ, який ми знали.

Я майже був готовий всерйоз використати, як колись казали, “одинадцятий номер”, тобто відправитися на своїх двох у початок Оболонського проспекту, до Почайної, потім через залізничні колії, і по Електриків, по Межигірській  і далі й далі, аж раптом у мене з’явився той самий чарівний  спецквиток.

Попри побоювання, обійшлося без черги. 16-й трамвай сумирно стоїть на кінцевій з одними відчиненими дверима. Маска на обличчі, перепустка є, ось 8 гривень за проїзд. У салоні явно більше десяти людей, але не набагато. Сонце заливає салон. Через 2 зупинки заходить патруль у салатових жилетах – двоє поліцейських, один нацгвардієць. Впустили кількох людей, решту лишили на зупинці. Їдуть з нами майже до Подолу. Кондуктор і пасажири, втім, справляються й без поліції: коли заходить хтось без маски, його спільними зусиллями виганяють.

Я нечасто користуюся цим маршрутом. Уже й забув, наскільки підтоптані квартали він проїздить – особливо Куренівку, надто ж Куренівський ринок – так звану “блошку”, хоча з антикварними ринками в будь-якій частині світу він має дуже мало спільного. Це просто купи сміття, серед яких на старих ряднинах розкладено таке саме сміття, але вже відсортоване, а під парканами та стінами сидять зношені люди, самі майже не відрізнячись від цієї скорботної матерії. Пощастило, що сьогодні хороша погода.

“Будь собою” – написано на стіні.

На паркані - “Житловий комплекс” – між “житловий” та “комплекс” дописано “едипів”.

Серед шиномонтажів, вічних будівництв, незрозумілих цехів та іншого дуже непарадного Києва раптом яскрава латка – пластиково-фанерна кав’ярня з приблизно отаким зверненням: “Доброе утречко, хомосапиеньки! Берите кофе и бегом эволюционировать!» Поруч намальовано веселого робота. Але ми вже й так еволюціонуємо. Що, не видно?

На бігбордах соціальна медична реклама, звісно, про ковідку, зі слоганом “Прості речі рятують життя”. Окремо вдалий щит: “Інтернет не відрізнить ангіну від грипу в твого Назарчика. Краще приходь. Твоя сімейна лікарка”.

Ближче до Подолу – ліпші краєвиди, правда, стіни розписані безжально, що надто помітно після зменшення потоку машин  і пішоходів. Це якась вакханалія закладочників, ці кострубаті літери, безперервне “соль” і “есть все”, зброя в тому числі. Таке враження, що саме це найприбутковіший бізнес, що всі містяни від мала до велика цілодобово гребуть наркотики, відстрілюючись із травматів – не Київ, а чиста Мексика.

Хоча наркотики, на мене - слабкий хід. Бо сама по собі об’єктивна реальність – тим паче при карантині – найбезумніша галюцинація з усіх, які можна намарити.

Щойно виходжу з трамваю й зупиняюсь буквально на хвилину – авто з написом “Убер”, що чатує впритул до зупинки, вмикає мотор. Новий вид бізнесу. Розчаровано глушить, побачивши, що нікуди не збираюся.

Такої тихої Контрактової я не бачив ніколи. Уздовж закритої Києво-Могилянки на самокаті проїздить жінка в червоному пальті, поруч біжить її син. Куди піти? На Сагайдачного? Нудно. На набережну? У мене в районі краща.

Андріївський розполовинений сонцем і глибокими тінями. Посередині гуляють нелякані голуби. На стінах рясніє роздрукована на принтері самопальна реклама якихось спритних аптекарів. Те ж саме “есть все”, тільки стосується воно масок і антисептиків, рукавичок і парацетамолу, бахіл і спирту. Трохи вище бачу дівчину в чорному светрі й джинсах, з великим пакетом, яка клеїть ці оголошення й кожне фотографує на телефон. Питаю, скільки платять за роботу. “2 гривні штучка” – кидає вона. Це ж скільки їй треба розклеїти? Посміхається.

Десь починає бити дзвін.

Ось воно: порожня вулиця, повільний тягучий дзвін, поодинокі перехожі жмуться до стін, людина в чорному клеїть оголошення. Бракує хіба що лікарів у дзьобатих масках.

Куди я потрапив?

На перехресті Великої Житомирської і Володимирської – глушина. Сонце, п’ята дня. Нікого. Нічого. Стає по-справжньому не по собі. Відчуття посилюється, коли виходжу на Пейзажну алею. Там є люди, на лавці з кам’яною подушкою сидить хлопець і грає щось на укулеле для поважного голуба, але я дивлюся на величезний новий будинок у панорамі переді мною й уявляю, як він стоїть рік за роком, безлюдний, поступово розвалюючись і заростаючи, і ніхто не заходить у нього і не зайде – просто брила каменю й скла.

Пам’ятаю одну зі своїх найбільших дитячих фантазій про покинуте місто – воно ввижалося мені велетенською сумішшю майданчику для гри й крамниці дармових солодощів, таким собі раєм для малого телепня.

І ось я йду по цьому місту. І відчуваю, як у мене смокче під ложечкою, як мені не по собі від цих мовчазних будинків. Від світлофорів, які мигають серед білого дня над безлюдними перехрестями. Від Майдану, що розплився у своїй порожнечі.

Назад їдемо в ранніх сутінках.

Оболонь дихає рікою та сяє супермаркетами.

Сьогодні антиутопія побувала в мені.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ