Місцями Лесі Українки в Грузії
Проводжаючи поглядом рік 2019, тішуся: зроблено, насправді, неймовірно багато. Значно більше, ніж планували. Проте серед низки вдалих проєктів хочеться особливо відзначити наш маршрут місцями Лесі Українки в Грузії. Ми це змогли!
Чимало місць в Грузії пов’язані з іменем української письменниці. Від 1907 Леся їде за місцем служби свого чоловіка в Тбілісі, а потім, відповідно до місць нових призначень Квітки на судові посади, переїздить до інших міст.
Телаві, Тбілісі, Кутаїсі, Сурамі. Ми не заїхали тільки в Хоні. Лише згадали Поті й Батумі, звідки морем Леся вирушала до Єгипту чи Одеси. Саме з листування письменниці маємо змогу встановити хронологію перебування, адреси проживання, наміри про переїзди. Будинки з меморіальними дошками на фасадах ми знайшли без перешкод. На жаль, це не всі з тих, у яких мешкало подружжя Квіток. Грузія початку ХХ століття – забутий Богом і відсталий край. Через брак мінімальних вигод у помешканні, яких потребували двоє хворих людей, родина за першої-ліпшої нагоди змінювала житло. І в Кутаїсі, і у Телаві вони винаймали декілька квартир. Проте, що відомо. І на тому маємо низько вклонитися грузинам за збереження пам’яті про нашу Лесю.
Лише кілька років тому за ініціативи уряду Гройсмана в центральному парку Телаві нарешті було встановлено пам’ятник поетесі. Як на мене, найкращий з усіх. Тендітна жінка, чий погляд спрямований на Алазанську долину. Краєвиди, що відвертали Лесин смуток і тугу за рідним краєм.
На честь Лесі Українки названі вулиці в Тбілісі, Кутаїсі. Встановлені погруддя в Батумі й Сурамі. До української поетеси грузини ставляться з величезною повагою і пієтетом.
У Тбілісі ми підійшли до будинку з меморіальною дошкою Лесі Українці на фасаді. Жінка з вікна третього поверху зацікавлено дивилася на нашу групу. І моя колега запитала, чи не знає вона випадково, в якій саме квартирі мешкала Леся. «Знаю! В нашій!» За декілька хвилин наша група опинилася у Лесиній кімнаті. Такі моменти в житті коштують неймовірно дорого. З’ясувалося, що квартира у власності родини вже понад сто років. І всі роки, з покоління у покоління, пам’ять про Лесю тут зберігається.
А далі наша дорога вела в Сурамі. Зовсім невеличке містечко, де провела останні дні свого життя і де відійшла у інший світ прозора жінка, що володіла неймовірною силою слова. Ще у 50-ті роки ХХ століття в містечку було відкрито бібліотеку-музей Лесі Українки. П’ять років тому я вперше потрапила до Сурамі й познайомилася з дивовижною Ніно Салагая, справжньою берегинею пам’яті про Лесю. Ніно намагалася вчити українську. Скільки щирості й любові звучало в кожному її слові!
Нині до 150-літнього ювілею української письменниці грузинський уряд виділив кошти на будівництво нового музею. Добра новина, яку ми почули.
А яку неймовірно зворушливу зустріч влаштували нашій групі учні, вчителі й працівники культури Сурамі. Найбільш емоційні моменти, що довелося пережити мені за стільки років роботи в туризмі.
Грузинські школярі у шароварах і вишиванках українською мовою нам читали Лесині вірші. Як з’ясувалося, ця прекрасна традиція живе у школі впродовж не одного десятиліття. А плекає іскри любові до українського поетичного слова вчителька німецької і російської мови Тамара Ліванівна Джобадзе. Саме на її запрошення ми завітали до школи, познайомилися з педагогічним колективом і оглянули малесеньку кімнату-музей Лесі Українки, де більшість експонатів – це фотографії, що відтворюють історію культурних зв’язків Сурамі й Новограда-Волинського, а також невеликі подарунки від небайдужих українців (до речі, українські строї учням у подарунок передали львів’яни).
Їздити в гості без подарунків якось не по-українськи. Наша ж група ж була зовсім звичайна. Адже серед нас були представники Гадяцького краю, рідних Лесі Українці місць.
Барвінок з Лесиного гаю привезла на грузинську землю Ірина Орлова, екскурсовод із Гадяча, невтомна популяризаторка малої батьківщини Драгоманових (материнська лінія роду Лесі). Тож сподіваємося, що за пару років український барвінок стелитиметься попід вікнами нового музею. Невеличкі українські сувеніри на пам’ять школярам. І в подарунок новому музею в Сурамі – портрет Лесі Українки, вишитий руками гадячанки Лесі Донос, матір’ю героя АТО Володмира Доноса.
Найщиріші слова подяки неймовірним грузинським жінкам, особливо Ніно Салагая, Тамара Джобадзе за пошанування і збереження пам’яті про нашу Лесю у Сурамі. Щирі обійми, щасливі фото.
І два прапори – грузинський і український – на подвір’ї сурамської загальньоосвітньої школи імені Лесі Українки. Такою є справжня культурна дипломатія. Мріється, щоб якомога більше учнів українських шкіл побували в Сурамі, поспілкувалися зі школярами. І повчилися у грузин, як шанувати українське слово.
