Я не хотів би бути рабом, і не хотів би бути рабовласником. Це відображає моє розуміння демократії.
Авраам Лінкольн, шістнадцятий президент США

Птах із крижаного замку

23 липня, 2018 - 12:18

20 серпня виповниться 121 рік із дня народження Тар’єйа Весоса.

От теж новину знайшла, скажете. Навіть не ювілей!

Ще й автор не те щоб відомий у нас, хоча і є одним із найвпливовіших і найшановніших норвезьких прозаїків-класиків. При цьому він писав на мові нюношк, одною з двох офіційних мов країни, і саме вона, кажуть, складніша для прози, бо є апріорі метафоричною, така собі заздалегідь написана «автоматична поезія». Весос писав нею реалістичну прозу. Ну так, Весоса номінували кілька разів на Нобелівку. Але ж він її не отримав.

Та й переклади його творів в Україні виходили чи не двадцять років тому. Точніше: у 2000-у, книжка «Вибрані твори» у чудовому перекладі Наталії Іваничук, видана львівським видавництвом «Літопис».

Все так, ніде правди діти. Але… Просто є такі книжки, до яких ідеш дуже повільно, але які до тебе приходять натомість дуже вчасно. І є такі автори, з якими хочеться святкувати не гучні ювілеї, а такі «некруглі» дати, просто так, у своєму наче близькому колі. В тому «Вибраному» вміщено два короткі романи – «Крижаний замок» і «Птахи» та три новели. І в тій книжці стільки світла, що й не ясно, як вона все його вмістила.

 Мала прокидається зранку, сьогодні їй виповнилися чотири роки. Риданнями будить батьків і молодшу сестру. Бо як вони сміють проспати її свято! Отримує в подарунок обіцяння іменинного пирога і м’якенькі біленькі шкарпетки. Шкарпеточками дуже кортить похвалитися, але нікого підходящого поруч немає, окрім дворічного сусіда, який її бісить і через якого ті шкарпетки швидко забруднюються. Але обоє зрештою отримують пиріг і важливий урок: вона вчиться піклуватися про іншого – навіть якщо він зводить її з розуму своєю незрілістю. І любити того, про кого змушена піклуватися. Так маленька дівчинка стає маленькою жінкою.

Стара хвора жінка, якій уже смерть прочиняє двері, сидить під деревом, що для неї посадив покійний нині чоловік. Поруч стоїть її дорослий син, якого дратує необхідність витримувати придур старої, якої ніяк не помреться спокійно. Вона не хоче повертатися до хати. Вона воліє залишитися під тим деревом і слухати його шелест до скону. Її силоміць завозять до темної кімнати. Ще одна історія про піклування, якого не змогли вчасно навчити чи навчитися. І про відчайдушну самоту двох людей поруч, які так і не змогли стати рідними, і уже пізно.

Одинадцятилітка Сісс рушає на гостину до Унн, та недавно в їхніх краях. Дівчата одна одною захоплені, ба закохані, але не знають, як із тим бути – почуття занадто сильні, занадто незручні. Вони намагаються якось взаємодіяти, все так незграбно складається. Чогось в той вечір не стається важливого для однієї з них, – так вона відчуває. Стало щось надважливе, – розуміє і відчуває друга. На ранок наступного дня Унн соромно зустрітися з подругою, і вона замість школи іде до замерзлого водоспаду. Там вона гуляє між кригою і губиться. На вечір юнку шукає все село, але намарно. Шукає її й Сісс.

Неймовірно ніжна тужлива історія. Вона одночасно побудована всуціль на недомовках: дівчата насправді не знають, як назвати те, що відчувають, те, що з ними відбувається. Ці слова вголос не називає і автор, шануючи їхню таємницю. Одночасно з тим – текст прозорий наче, як та крига-криця, на яку ще не встиг упасти перший сніг. Ми не потребуємо слів, щоб зрозуміти, що за відчуття таке – коли ти щойно знайшов людину, з котрою відчуваєшся одним цілим і тут же її втратив. І як це відчуття зветься... Ви ж знаєте, як воно зветься?

Спробуйте відгадати, де в тих переказах – оповідання, де – роман? Нелегко, правда ж? Бо у Весоса в прозі важливе щось ще, окрім подій, які відбуваються. Його герої живуть дуже інтенсивним життям, поки швендяють по брудних калюжах у біленьких шкарпетках чи сидять в інвалідному кріслі під деревом. Їхнє внутрішнє життя напрочуд бурхливе, але не подієве. От такий, наприклад, цей світ. Крихітна кімната в маленькій хатинці на окраїні хутора. В ній раніше все було, як годиться, в дівчачій кімнаті: фото красивих жінок на стінах, ліжко зі строкатим покривалом, зручний ослінчик. Тепер  хазяйка відсутня, а її подруга боїться зайти туди. Іди, – кажуть їй, – там уже порожньо. Порожньо – значить, можна заходити, їй уже не страшно. Порожньо в світі Весоса – це тоді, коли нічого бояться, бо втрачене найцінніше. Смерть – це не твоя смерть, а чиясь, тому і страшно. А якщо ти останній із живих тут, то чого боятися? Порожньо – це коли не страшно. (От такий маємо норвезький дзен-буддизм, омріяне «ніяк»).

Це класична проза. Пам’ятаєте ще таке? Коли людині невільно погонними кілометрами аналізувати свої почуття і захлинатися у «новій відвертості» власного Я. Але ця людина так тонко синхронізована з навколишнім світом, що про неї і за неї промовляє сама жива природа.  Бо неживої природи в таких творах просто не буває.

І от ти прокидаєшся щасливою, вдягаєш пухнасті шкарпетки, і тут же тобі на дорозі трапляється брудна калабаня, в яку ти звісно що вступиш. Бо так, таке воно дорослішання: не обминути жодної (з безлічі) чорної калюжі, тим більше якщо ти – у білих шкарпеточках.

І це відчуття, коли от-от впаде перший сніг. І не важливо за суттю, що в Норвегії на нього очікують на початку осені, коли о першій дня стоїть уже глибока темна ніч, а прозора крига на озері гучно потріскує, і так стає міцнішою, бо озеро промерзає до дна в очікуванні першого снігу. Але має ж от-от падати! Має от-от статися щось прекрасне, що оновить краєвид, що очистить землю і людей на ній. І диви: воно уже сталося, це прекрасне. Що годі помітити, якщо ти замерз на тому лютому морозі, який спаде тільки тоді, коли впаде перший сніг. Історія про першу дорослу любов, чи може вона, розказана у такий спосіб, бути відвертішою? Самий початок чогось прекрасного, а за прекрасне править довга семимісячна зима, а за прекрасне править довге життя, де перша любов і перша втрата відкривають таку саме довгу послідовність наступних любовей і втрат.

І отож людина Весоса може приймати доленосні рішення, виходячи виключно з того, що над її хато. пролетіла якась птаха. І скажіть, що це – недостойна мотивація. Щоправда, Весос тактовно натякає: його герой – розумово обмежений, він бачить світ інакше, ніж ті, хто керується раціо. А скажіть, хто – ні!

Весос настільки переконливий в тому, що дозволяє світу говорити за «свою» людину (бо людська мова – апріорі менша і бідніша за людські ж переживання), що його самого називали «наймогутнішим деревом норвезької словесності». Одне з його оповідань має назву «Той, хто повертається додому останнім». Знаєте, що того подорожнього затримало від вчасного повернення домів? Він слухав ліс.

Один із романів Весоса екранізований. Власне, «Птахи», які є в українському «Вибраному». Історія про сорокарічного Телепня (таке в нього прізвисько), сільського юродивого, який звіряє своє життя з активністю перелітних птахів, і чий безум пов'язаний насправді тільки з тим, що чоловік має силу-силенну питань, на які його співбесідники не мають відповідей. Його насправді звуть Матісс. Так от, кіно зветься «Житіє Матісса», показово. Весос не писав агіографій, його герої – не святі і не мученики. Вони просто уміють слухати, як до них говорить Всесвіт – і говорить той щось безкінечно важливе про них самих. Надійно нині втрачена нами здатність. Яку тепер не маємо іншої ради як назвати святістю.

І так, 20 серпня Весосу виконується всього лише сто двадцять один рік.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments