Скорбота і свобода
Вчора був сумний день у сотень тисяч людей.
Ні, я маю на увазі не історичний анекдот — поразку червоних бандитів від військ Кайзера в 1918, пізніше вивернуту пропагандою на перемогу аж до започаткування свята, яке досі відзначають кілька дрібних диктаторів і певна кількість ексцентричних обивателів.
Мені йдеться про День національної скорботи, встановлений у Чеченській Республіці Ічкерія під час її незалежності від Росії в 1991—1998 роках. З 23 лютого до 9 березня 1944 силами НКВС була проведена операція «Чечевиця» — масова депортація чеченців та інгушів з території Чечено-Інгуської АРСР до Середньої Азії та Казахстану. Багато невинних, у першу чергу старих, жінок і дітей було страчено ще на початку акції; у деяких селах чекісти спалили живцем сотні людей. До 200000 переселенців загинуло вже на місці висилки, оскільки опинилися посеред зими без засобів для існування й житла.
Сталін обґрунтовував геноцид тим, що чеченці «приєдналися добровільно до організованих німцями формувань і виступили зі зброєю в руках проти Червоної армії». Насправді німці не окуповували Північний Кавказ, а депортація була відповіддю на повстання проти радянської влади у Чечено-Інгушетії, що розпочалось узимку 1940. Горці чотири роки билися проти багаторазово переважаючої армії окупантів, яка застосовувала танки й бомбардувальники (!) Подекуди опір тривав навіть після депортації — до осені 1947, а останній партизан Хасуха Магомадов загинув у 1976, встигши до того самотужки ліквідувати в цілому понад тридцять гебістів, міліціонерів і партійних активістів.
Прагнення до свободи в очах Сталіна та його горлорізів являло немислимий злочин — тож і покара була безжальною. А менш ніж через 3 місяці долю чеченців повторили наші земляки — кримські татари.
Хоча при Хрущові автономію відновили та дозволили чеченцям повернутися, ті нічого не забули. І підняли нове повстання в 1991. Подальший розвиток подій добре відомий.
Все ж таки Росія, в певному сенсі, дійсно унікальне утворення. Століттями вона тримається винятково на одній опорі — насильстві. Міняються уряди й навіть державний устрій, а це лишається основою основ. По долі чеченців це особливо помітно: їх намагалися приборкати при царях, при комуністах і при Путіні. Кожного разу досягали оманливого спокою. Щоб згодом отримати ще запекліший спротив, нову війну.
Тож і нема нічого несподіваного в тому, що сусідня держава влаштувала у нас і в Сирії. Якщо так до своїх — бо формально чеченці російські громадяни, — то до чужих ще гірше.
Але саме з Чечні почнеться загибель кремлівської тиранії. І 23 лютого знову стане Днем скорботи. А до нього додасться ще День свободи — для чеченців і інгушів, дагестанців і татар, бурятів і тувінців, сибіряків і кабардинців — десятків народів, що нарешті без вороття вирвуться з велетенської тюрми під назвою Росія.
