Поривайтеся завжди виконувати свій обов'язок, і людство виправдає вас навіть там, де ви зазнали невдачі.
Томас Джефферсон, 3-й президент США, один з авторів Декларації незалежності США

Туристи з лелечих гнізд

29 травня, 2020 - 10:46

У цьому заключному блозі про польського письменника Чеслава Страшевича я хочу розказати про два його шедеври. У 1952 році літератор друкує в «Культурі» оповідання (за українськими мірками – повість) «Кафедральний собор Сендвічів», а в 1953 – «Мишоловку для Зємовіта»; того ж року Літературний Інститут Ґєдройця видає ці тексти як дилогію, однією книжкою – «Туристи з лелечих гнізд». Книжка мала шалений успіх і того ж 1953 року отримала першу премію лондонської Спілки польських письменників і журналістів на еміграції.

Сам Редактор захоплено писав: «Рукопис я отримав. Вважаю його просто неперевершеним. Яке гостре перо! Та все ж, якщо вчитатися, Ваша книга – одна з найбільш похмурих». Цей роман заслужив також інше визнання: у комуністичній Польщі влада ненавиділа його найбільше з-поміж усіх позицій, виданих «Культурою».

Перша частина дилогії – «Кафедральний собор Сендвічів» ‒ оповідає про польських моряків у порту Пунта-Чата. Легка й цікава історія, іскрометний гумор, неймовірне володіння мовою й моряцьким жаргоном, правдивість написаного, адже Страшевич описує польську діаспору критично, висміює деякі риси польського характеру, але робить це з любов’ю, без осуду, творить Конституцію цих загублених за океаном людей із книги домашніх рецептів, ‒ усе це надзвичайно високо оцінили і читачі, і критики, і колеги по перу. Друга частина – «Мишоловка для Зємовіта» ‒ розгортається в комуністичній Польщі, у Ґданському порту, її похмура, кафкіанська атмосфера служби безпеки й доносів, ворожої до людини системи, цієї «мишоловки», з якої хочеться втекти у якусь заокеанську Пунта-Чату, є різко критичним описом підкомуністичної Польщі. Обидві ці окремі частини досить гармонійно складаються в один роман, який об’єднують два містки – блискучий гумор і подиву гідна мовна еквілібристика.

Після публікації цього роману до Страшевича повертається слава, його знову згадують, і Ян Новак-Єзьоранський запрошує письменника в Європу – працювати на радіостанції «Вільна Європа». З цим радіо доля пов’яже літератора на довгі сім років, аж до смерті. Це будуть щасливі сім років: Страшевич вперше після 30-х років провадив забезпечене життя, купив собі автомобіль і багато подорожував Європою, писав новий роман (але так і не закінчив), а в 1961 році одружився з Евою Роман. На жаль, тоді його вже пожирала зсередини смертельна хвороба, тому пара повернулася в Монтевідео, де Чеслав Страшевич помер і був похований восени 1963-го року. Дітей не мав.

У некролозі для «Культури» Юзеф Чапський писав: «Чим Страшевич був для мене? Тим, чим був для багатьох із нас. Письменником виняткової ваги й шарму, але в сотню разів більше – людиною мудрої, усміхненої доброти, в часи, коли доброта не є «модною», коли ми хижі, витончено збочені, апокаліптично понурі чи бодай в’їдливо-іронічні. На шефа держбезпеки, який напам’ять знає Сєнкевича і стирає зі страхом і завзятістю на Святвечір дошкульні написи про Сталіна в туалетах – навіть на нього Страшевич дивиться приязно. Мало я зустрічав письменників, що були б настільки подібними до того, що пишуть – та ж чуйна увага, абсолютна відсутність егоцентризму, та ж усмішка й доброта. Хай Бог найбільш людяному з наших письменників подарує світло вічне».

Хоча Чеслав Страшевич нині й не відомий широкому загалу, Пьотр Кемпінський зауважує, що «Без цього письменника однаковою мірою Ґомбрович і Пільх писали б інакше». Як так трапилося, що цей надзвичайно обдарований письменник зник безвісти? Хто таке дозволив?». І справді – чому зник настільки цікавий, талановитий і важливий письменник? Видатний літератор, який був не менш видатною людиною і точно не був боягузом.

Виправити цю несправедливість і покликаний цей  – до речі, перший про Страшевича по-українськи – текст.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ