Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

З історії однієї мистецької громади

Національній спілці кінематографістів України — 60!
09 лютого, 11:15

6 лютого 1958 року в Києві відбулося установче зібрання, яке обрало оргбюро Спілки кінематографістів — у складі 23 осіб. Головою обрано режисера Тимофія Левчука, заступниками — драматурга Олександра Леваду і режисера анімаційного кіно Іполита Лазарчука.

Втім, запуск організаційного процесу розпочався в Москві, коли 3 червня 1957 року секретаріат ЦК КПРС таки погодився підтримати наполегливу ініціативу кіномитців щодо створення Спілки. Той, хто продовжує наполягати на тому, що кінематографічна Спілка виникла за наказом вищого державного керівництва СРСР, помиляється. Насправді партійне ЦК жорстко протидіяло тим ініціативам...

«И ПРИМКНУВШИЙ К НИМ...»

Так, бажання та відповідні ініціативи кінематографістів створити власну Спілку (у письменників, художників, композиторів вони вже були) виникали й у 1930-х, і наприкінці Другої світової війни. Так, 1944 року провідні кінорежисери звернулися до Сталіна з «челобитной». Проте «найбільший друг кінематографістів» наказав повернути листа навіть без своєї резолюції... І лише 1957-го під тиском шалено-енергетичного режисера Івана Пир’єва (як відомо, працював і в Україні) ЦК, в особі його секретаря Дмитра Шепілова, підтримав ідею кінематографічної Спілки.

Й одразу ж усе зависло: покровителя спілчанської ідеї було звинувачено в участі в «антипартійній групі Молотова, Маленкова, Кагановича» (з тих пір у мову ввійшов вислів: «и примкнувший к ним Шепилов») і звільнено з роботи. Але організаційне засідання все-таки провели — уже на початку 1958-го, а саме 6 лютого.

Втім, до самого оргз’їзду, який і заснував Спілку (1965 р.), минуло ще сім років — ЦК все не давав згоди. Чому — зрозуміло. То письменників чи художників потрібно було гуртувати у спілки — бо ж «єдінолічніки». А кінематографісти й так гуртом працюють — на своїх кінофабриках та «кіноколгоспах». Тому створювати ще якусь Спілку — якийсь підозрілий задум...

Як у воду дивились — 1986-го саме Спілка кінематографістів виступила одним із рушіїв зламу системи. Бунтівний V з’їзд кінематографістів почав ламати передусім свою власну систему і тим подав приклад суспільству. Михайло Горбачов тоді ж обмовився: «Перестройка» — тож перебудова розпочалась отим самим п’ятим революційним...

В Україні наша Спілка, поряд зі Спілкою письменників, відігравала помітну роль у націєтворчих процесах рубежу 1980—1990-х. Ніколи не забудуться Установчі збори Народного Руху Київщини у Червоній залі Будинку кіно влітку 1989-го. Десь за півгодини після початку хтось обережно вийняв із футляру синьо-жовтий прапорець і несміливо підняв його. Головуючий на зборах одразу вигукнув: «Це провокація, негайно приберіть!» І прапорець зник...

Уже за два місяці на Всеукраїнських зборах Народного Руху національних прапорів було неміряно. Події розгорталися стрімко, і Спілка кінематографістів від тих процесів не відставала. Зокрема, саме вона найактивнішим чином сприяла появі товариства «Меморіал», а Будинок кіно став його найнадійнішим прихистком.

НОВІ-СТАРІ ГРАБЛІ

Спілка тиснула і на «велику хату», самий ЦК Компартії України. Тим паче, що там завівся свій кадр — Ганна Чміль, яка дедалі рішучіше підтримувала спілчанські ініціативи. Щоправда, іноді Спілка передавала куті меду — тоді, наприклад, коли домоглась ліквідації Держкіно України (то був 1988-й). Ідея була проста й вочевидь ліберальна: кіно не потребує державної опіки і, тим паче, контролю (цензурного передусім), кінематографісти й самі можуть продукувати кіно. І продукували, почавши зі створення незалежних студій. Крім того, домоглися, щоб державні рішення в галузі кіно не приймалися без узгодження з громадою, зі Спілкою.

Чи не найуспішнішим проектом виявилось упровадження на Довженковій кіностудії об’єднання «Дебют» — за подвійного «протекторату» Спілки і ще Держкіно. Саме з «Дебюту» розпочинаються творчі біографії нового тоді кінопокоління — Андрія Дончика, Галини Шигаєвої, Анатолія Матешка, Олександра Денисенка...

Однак доволі швидко з’ясувалось: передання Міністерству культури кінематографічної галузі, яка є індустрією й відтак не дуже вписується у міністерські реалії, спричинило послаблення уваги до кіно і власне самого фінансування кінематографа. Спілка почала новий наступ — за поновлення Держкіно. Одразу після проголошення незалежності в серпні 1991-го Держкіно (назвали його Держкінофондом) було створено заново. На чолі постав сам Юрій Іллєнко, класик із сильною харизмою. Було розроблено модель нової організації кіносправи, вочевидь сучасну та прогресивну. Водночас траплялися й помилки, зокрема в кадровій політиці: скажімо, директором кіностудії імені Довженка призначили людину, наскільки я розумію, із «тіньового» бізнесу — з очікуваннями, що він і впровадить ринкові механізми (що він «упровадив» — не хочеться згадувати).

Роздратована Іллєнком Спілка почала виступати за його усунення від керівництва кіно. «Усунули» — 1992 року Іллєнка звільнили, а заодно, щоби двічі не заходжуватись, ліквідували і сам Держкінофонд. Це одна з причин, чому особисто я категорично проти сьогоднішніх «ініціатив» (Спілка тут уже десь осторонь) ліквідації Держкіно, разом з її очільником, прізвище якого, за збігом обставин, так само Іллєнко — Пилип Іллєнко, син Юрія Герасимовича. Ну, давайте, все ж, не наступати на ті самі граблі. Тим паче за умов, коли чимало державних мужів, починаючи з Президента України, люблять похвалитись (небезпідставно, до речі) успіхами вітчизняного кіно. Інша річ, що Держкіно (і це вже має деяке законодавче підґрунтя) слід певним чином трансформувати у ще сучаснішу структуру, яка опікуватиметься всім спектром кінематографічних проблем, а не лише фільмовиробництвом.

Роль творчих спілок у руйнації радянських державних устроїв не залишилась непоміченою. У 1990-х нова-стара влада зробила висновки: було зроблено чимало, щоби спілки, разом з іншими громадськими організаціями, присадити на точку бідності й безправ’я. Нині трохи ліпше, але не набагато. І кінематографічна Спілка має нині чимало проблем... Одна з найочевидніших — неконсолідованість поколінь: молодші не надто залучені до Спілки, часто-густо не розуміють, навіщо вона взагалі? Дехто взагалі вважає: спілки є породженням старої системи, у нові реалії вони не вписуються.

Хоча такі спілки, такі об’єднання є в багатьох країнах. У Польщі, скажімо. Тамтешня Спілка кінематографістів зуміла перебудуватися й функціонує доволі успішно. Зокрема, навчились заробляти гроші, які запускаються на підтримку молодих кінематографістів. Те, з чого розпочиналися реформи в кіно і у нас, наприкінці 1980-х. Тож не поспішаймо руйнувати те, що є, що має свою непересічну історію. Невже не наруйнувалися?

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати