...Незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам.
Карл Густав Еміль Маннергейм, державний та військовий діяч Фінляндії, президент Фінляндії

Антисталінізм по-російськи

Ю.Л. Латиніна та С.П. Голохвастов у вимірах місцевого імперіалізму
25 липня, 2017 - 11:36

Хто тільки не посилається на Сталіна та його діяння в сучасній Росії! Хтось (і це понад третину росіян) вважає його найбільшим генієм усіх часів і народів, хтось — демонічним винуватцем усіх сучасних лих (наче інших генсеків не існувало), а хтось — творцем незалежної України. До цих останніх «хтосів» належить і знана російська публіцистка Юлія Латиніна, яка в одній із останніх своїх радіопрограм на «Эхе Москвы» заявила буквально таке: «Не забудем, что именно Сталин — причина нынешней утраты Россией всех завоеваний царских, потому что Советский Союз развалился по границам, которые де-факто были начерчены Сталиным. Сначала Лениным, но потом и Сталиным. И когда мы сейчас скорбим, что Украина отошла, самое страшное не то, что Россия потеряла Украину (это как раз замечательно, когда разные части государства начинают конкурировать друг с другом и возникает конкуренция, как на рынке), самое страшное, что проиграл русский язык. В Российской империи везде был русский язык. И простите меня, пусть простят меня друзья мои украинцы, но если бы не существовало Украинской АССР при Сталине, то украинский язык, ну, примерно сейчас был бы то же, что бретонский язык во Франции».

Ось так. І не треба, шановні читачі, відразу сміятися, бо ж Латиніна — це неабиякий авторитет не лише для певного числа росіян, а й для деякої частини української молоді. Тому спробуємо спокійно розібратися в цьому дуже своєрідному, якщо не сказати більше, антисталінізмі.

Елементарний екскурс в історію першої половини ХХ століття засвідчує, що Сталін мав причетність до накреслення кордонів союзних республік тільки в деяких випадках, і то робилося це не «від ліхтаря», а на підставі врахування етнічного складу населення та політичних реалій. От, скажімо, Туркестанська АСРР (в перші роки свого існування — Туркестанська Радянська Республіка). Вона була створена в квітні 1918 року, потім її фронти громадянської війни на кілька років відрізали від радянської Росії, навіть компартію вона мала свою — КПТ (без додатку «більшовиків»). Включала ця республіка нинішні Туркменістан, Киргизстан і частину Узбекистану з Ташкентом. Сталін до її утворення відношення не мав — надто далеко вона була від Москви. І Ленін, до речі, також — процес був стихійним.

Її сусідка — Киргизька АСРР — існувала з серпня 1920 року (причому населена вона була казахами, яких тоді в Росії звали киргиз-кайсаками) і до 1925-го, коли її перетворили на Казахську АСРР і в деяких місцях уточнили кордони. Сталін до її утворення теж не мав жодного відношення — у серпні 1920-го він був членом Реввійськради Південно-Західного фронту, який спершу йшов на Львів, а потім тікав від Львова. І в 1924 — 1925 роках, коли «утрясалися» кордони Киргизької АСРР, коли її перейменовували на Казахську, Сталін не став усевладним — в Радянському Союзі правила «трійка» у складі Зинов’єва, Каменєва та Сталіна, на додачу велику політичну вагу мали Бухарін і Фрунзе. Так само і з Туркестаном, який  1924 року зазнав національно-територіального розмежування, в результаті чого на його території і територіях щойно включених в СРСР Бухарської та Хорезмської союзних республік були створені Узбецька СРР, Туркменська СРР, Таджицька АСРР (у складі Узбекистану), Кара-Киргизька АО та Кара-Калпакська АО (у складі Росії). Знов-таки, кордони креслив не Сталін, а «трійка» разом із Бухаріним і Фрунзе (на честь якого, до речі, потім назвали киргизьку столицю). І, звісно, не Сталін креслив кордони Грузії, Вірменії й Азербайджану, бо ж інакше не втратила б Грузія внаслідок радянізації значні території, що відійшли передусім до Туреччини та Росії.

Зауважмо: тільки 5 грудня 1936 року, за «Сталінською конституцією», коли тоталітарна диктатура «великого вождя» вповні ствердилася, були створені Казахська РСР і Киргизька РСР, а Каракалпакія передана зі складу Росії до Узбекистану. Отут уже Сталін «малював кордони», проте без сваволі, лише уточнюючи зроблене до нього. Нарешті, суто «сталінськими» були лише кордони двох союзних республік, створених 1940 року: Молдавської та Карело-Фінської. Остання тихо зникла у другій половині 1950-х, а перша переживає після унезалежнення складні часи, в яких винні, втім, передусім сучасні сталінці, а не сам «вождь народів».

Та головне інше: Радянський Союз розпався по кордонах, які виникли ще до утворення СРСР, в перші роки після спонтанного розпаду Російської імперії. Більшу частину новопосталих держав «червона» Росія завоювала та заманила у свій табір (передусім через брутальне великодержавництво «білої» Росії, яка відмовлялася надати навіть автономію різним «хохлам» і «чучмекам»). Сталін при цьому прагнув усі приєднані держави влити до Росії, висунувши план «автономізації», а Ленін і Троцький зламали цей план, тож утворення союзних республік й СРСР як такого — це зовсім не ідея Сталіна...

Ну, а твердження Латиніної щодо України — це взагалі щось фантастичне. Ніколи не існувало «Украинской АССР при Сталине». Взагалі, Сталін як нарком у справах національностей мав пряме відношення хіба що до спроб утворення «радянської УНР» зі столицею у Харкові й Донецько-Криворізької Республіки. В обох випадах наслідком став грандіозний провал. І кордони УНР, й Української держави Скоропадського з Росією Сталін не «малював» — цим 1918 року займалося зовнішньополітичне відомство, тобто Чичерін і його команда під наглядом Леніна. Ці ж кордони залишилися в УСРР, хоча від неї в кілька етапів і «відщипнули» шматки території, передусім Таганрог. І навіть у 1939 — 1940 роках західні кордони УРСР Сталін не малював, вони були визначені наприкінці 1919-го Радою Антанти («лінія Керзона») та восени 1918-го Національними зборами Буковини (на що посилався Молотов у 1940-му на переговорах з Німеччиною — мовляв, іще тоді місцеві українці захотіли влитися до складу Української держави).

Чи не єдине, що зробив Сталін у сенсі власноручного визначення кордонів 1939 року, — це з військово-стратегічних міркувань відрізав Берестейську (нині — Брестську) область від України на користь Білоруської РСР.

А тепер про українську мову. Кожен п’ятий підданий Російської імперії був україномовним. Сто тисяч розпроданих Євангелій українською мовою за кілька років — це велика цифра, оскільки одна книга купувалася зазвичай на кілька сімей, якщо не на ціле село. Ба більше: станом на 1917 рік «щирі українці» (тобто борці за державність у тій чи іншій формі) стали потужною, нехай і не дуже організованою та єдиною силою. Більшовики спершу майже не зважали на національний фактор, діючи на українських теренах, наслідки чого лаконічно в листі до Леніна сформулював Володимир Затонський: «Тричі ми завойовували Україну, тричі український народ давав нам копняка під зад». Отож «коренізація», «українізація» — це була вимушена політика Леніна і Троцького, призначена для втримання України, а не вигадка Сталіна. З боку останнього до набуття повноти влади ця політика мала часткову підтримку. А от зі здобуттям такої влади українізація почала помітно згортатися, спершу на Далекому Сході та Кубані, а потім — і в УСРР. Але, хоч як би Сталіну цього хотілося, він не міг повністю перетворити СРСР на нове видання Російської імперії, бо це означало би втрату підтримки з боку лівих політичних сил й інтелектуалів як Заходу, так і Сходу. Той же чинник до певної міри стримував і наступників Сталіна, хоча курс на русифікацію, взятий «великим вождем» із середини 1930-х, вони продовжували.

І, нарешті, Латиніна всерйоз заявляє: в Російській імперії, мовляв, панувала російська мова. Так, панувала. А в імперії Габсбургів — німецька. Яким було реально те панування, добре описано у «Бравому вояку Швейку». Російська ж мова в Російській імперії поза російською етнічною територією — це мова мільйонів і мільйонів свиридів петровичів голохвастових, взірцем «чеснот» якої є цей вилучений у радянські часи цензурою монолог героя п’єси «За двома зайцями»: «Дурні хахли! Ідіть здоровії! Што значить проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякой делікатной хвантазії... так і пре! А вот у меня в галавє завсегди такий водеволь, што только мерсі, потому — образованний чоловек. Да што, прочем, про них?.. Годі».

Справді, годі. Неможливо змусити «вчити матчастину» більшу частину російської інтелектуальної еліти, яка, схоже, вважає, що від народження все знає, і знає краще за всіх, про Україну й інші держави на пострадянському просторі. Просто слід ставитися зі скепсисом до безапеляційних тверджень певних представників цієї еліти та зав’язувати контакти з притомними інтелектуалами Росії, які є не тільки в обох столицях, а й у провінції. Зокрема й там, де століття тому панувала винищена Сталіним українська мова...

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ