Як крапля довбе камінь не дворазовим, а багаторазовим падінням, так і людина стає мудрою не від дворазового, а від багаторазового читання.
Джордано Бруно, італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму

Антиукраїнський закон Парето

Публіцистична провокація економіста
3 серпня, 2017 - 10:20

Чому Україна, багата на таланти, природні дари і волю людей до свободи, живе в бідності і несправедливості? На це популярне, сакраментальне і фундаментальне запитання відповів відомий економіст, громадський діяч, учений і публіцист Олександр Савченко. Його книга «АНТИУКРАЇНЕЦЬ або воля до боротьби, поразки чи зради» вийшла у видавництві «Самміт-Книга» накладом у 2000 примірників. Наводжу кількість копій як ілюстрацію попиту на сучасну суспільно-політичну думку. Сотні тисяч людей у нас зайняті у сфері державного управління, але літературою професійного рівня цікавиться лише невеличка група інтелектуалів. Тому що життя на керівних постах не потребує знання суспільства, для його успішності достатньо виконувати кулуарні правила, розуміти задуми вождів і корпорацій. Про це свідчить наклад видання професора Савченка і сам він, який знає конструкцію нашої системи зсередини. Тим і цікава ця книга.

Її написала людина, яку не назвеш відірваним від практики «чистим теоретиком», як і «професіоналом», який вріс у корумповану систему, сприймаючи її своїм природним середовищем. Пан Олександр був заступником міністра фінансів, голови Національного банку України, працював виконавчим директором Європейського банку реконструкції і розвитку в Лондоні... Проте, не уподібнюючись функціонерам цих структур, які розмірковують на пенсії про макропоказники економіки, Олександр Володимирович у центр піднятих проблем поставив світоглядні речі. Вони й захопили мене своєю прямотою, новизною і сміливістю. Не переказуватиму всі думки 120-сторінкової книжки, зупинюся лише на тих, що вразили особисто мене.

По-перше, Олександр Савченко суттєво поправив відомого політолога Семюеля Хантінгтона, автора концепції етнокультурного поділу цивілізацій, виділивши Московсько-православну цивілізацію з центром у Росії, яка відрізняється від усіх інших гілок християнства не лише візантійською традицією, але й наслідками 300-річного татарського іга, відчуженням від Відродження, Реформації, Просвітництва. Архаїчне московське православ’я придушує волю людей до змін і прогресу, вірність і покірливість владі воно зводить у ранг доброчесностей, а міфами про братерство народів прикриває політику насильницького утримання підконтрольних імперії територій. Різні за своїми внутрішніми переконаннями «русские люди» від Федора Достоєвського до Володимира Путіна у своєму православному світі засмучуються щодо пролитої абстрактної дитячої сльози, але щиро закликають воювати за Константинополь або Багдад. Це прагнення поставити православну віру вище за загальнолюдські цінності і відділяє московське християнство від українського, європейського, американського. Насильство — головний інструмент у будівництві московсько-православної цивілізації, і дії Путіна логічні для державної політики, парадигму якої заклали Іван Грозний, Петро Перший, Йосип Сталін... Те, що людині західної культури уявляється хибою, в Росії виглядає цілком прийнятною якістю людини. Як кажуть, що росіянину добре, то німцю смерть.

По-друге, автор книжки висловив практичні поради нинішнім українським політикам щодо того, як, на його думку, слід здійснювати процедури повернення територій, захоплених Росією. Крим і Донбас повинні стати важким тягарем для російського бюджету, але не для українського. Якщо економічні санкції і політичний тиск змусять агресора відмовитися від тієї форми анексії, яка практикується зараз, Україні не слід єдиній приймати на себе зобов’язання відродження міст, сіл, усієї інфраструктури Криму і Донецька. «Якщо все робити правильно, — стверджує автор, який уміє рахувати, — на утримання захоплених територій Росії доведеться щороку витрачати близько 10 млрд доларів, плюс інвестувати в них ще близько 2—3 млрд.» Цей фінансовий тягар, разом із забороною всього російського експорту до України, здатний стати важелем для демонтажу нинішньої кремлівської влади.

По-третє, вперше на моїй пам’яті економіст і фінансист поставив проблеми культури в ряд найважливіших. Перед суспільством стоїть дуже складне завдання забезпечення українців якісними культурними товарами і послугами, стверджує О.Савченко, наполягаючи на збільшенні витрат у цій сфері більш ніж на 0,5% від ВВП України. І справді, яким може бути суспільство, яке зростає на імпортному інтелектуальному і духовному матеріалі? Як можна проводити національну політику, якщо люди не відчувають відмінностей між своєю і чужою спадщиною? Цікаво, що витрати на українську культуру і науку і в СРСР були меншими, ніж у всіх інших республіках Радянського Союзу. Витрати на розвиток культури (друк, телебачення, сфера мистецтв) в УРСР не перевищували 3,8 карбованця на людину, тоді як в РРФСР вони сягали 12,8. Цим, до речі, і пояснюється той факт, що українські служителі муз у перші роки незалежності заробляли переважно в Росії, де тарифікація інтелектуальної праці і нині залишається вищою за українську.

Нарешті, по-четверте. Зміст усієї книжки професора Савченка пронизаний духом інноваційності. Незалежно від того, чи йдеться про оборону країни, економіку, соціальну або гуманітарну сфери, всюди автор закликає читача переосмислити колишній досвід і відкинути тягар минулого. Дійсно, у нас у країні дуже довго користуються речами, що відслужили свій термін. Димлять труби заводів, побудованих за планом Олексія Косигіна, крутяться кадри кінострічок, знятих за часів молодості Дніпрогесу, порожні бібліотеки, натомість людно в церквах. Люди мерзнуть узимку в хрущовках, де змінилося вже три покоління, і шанують традиції колгоспного ладу. Ми — відстала країна, і без потужного ривка вперед не зможемо вижити в світі, що змінився. І, щоб здійснити цей ривок, перш за все треба змінити шкалу цінностей, поставивши людину вище за політичну доцільність і раціоналізм економіки.  

Українці постійно думають про гроші тому, що 80% населення, за європейськими нормами — бідняки, люди, вкрай нужденні і мало пристосовані до самоствердження. Це корінь усіх проблем. Поки людина не стане багатою, вона не стане вільною. Якщо економіка зростатиме, а процентне співвідношення між бідними і багатими залишиться на колишньому рівні, то немає сенсу в такому зростанні ВВП. Лише лідери, які приведуть українців до заможного життя, заслуговують на нашу підтримку, все інше — від лукавого, резюмує автор.

Щодня парламент і уряд виробляють безліч документів реформаторського плану. Так нам говорять. Але ми сумніваємося в справжньому значенні законів і указів. Ми не відчуваємо їх на собі, не бачимо змін. Зовсім не тому, що монстр корупції поїдає все. Проблема глибша. Вона в системі способу життя, що склався в Україні, де 20% населення не лише володіють усім, але й не допускають до володіння решту. Корупція — лише інструмент захисту крайніх форм монополізму, що досяг величезних масштабів у нашій країні. Чому так сталося — про це й написав професор О.Савченко. Нехай не бентежить вас провокаційна назва книги. Антиукраїнець — це раб, який живе в кожному з нас; жебрак, готовий продатися за їжу; манкурт, який не знає своєї культури і мови; прихожанин, який любить церкву без Бога; підприємець, який створює преференції для свого бізнесу і зашморгу для чужого. Чи погоджуватимемось ми із законом Парето, за яким зусилля 20% створюють результат для 80%, — ось у чому питання.

Газета: 
Новини партнерів