«Червоні кхмери» і Донбас
У Донецькому краєзнавчому музеї до його руйнування від артобстрілів в 2015 році була чудова експозиція щодо подій на цій землі, які мали місце в 1917-1921 рр. Там у фотографіях і документах чудово викладено причини занепаду цього краю в ті буремні часи.
Зокрема найбільш активною соціальною силою руйнування промисловості Донбасу в ті часи були широкі пролетарські верстви населення, орієнтовані на Росію, від більшовицьких замашок яких спочатку втікали власники англійського, бельгійського і німецького капіталу, за кошти і технології яких було побудовано промисловість цього краю, потім від них утікав середній прошарок населення, так звані міщани, і вже як наслідок майже все було розграбовано і знищено. Саме тоді в свідомості більшості населення сформувалось ставлення до буржуазного світу і ліберальної моделі розвитку світу. Ідеї неприйняття всього буржуазного і чужого закріпилися і посилилися в епоху СРСР руками радянського агітпрому. Для більшості мешканців Донбасу США і весь західний світ постали як найбільше зло і причина всіх їхніх життєвих негараздів. Тільки в середині 30-х років розпочалось відновлення і чергова індустріалізація цих регіонів. Ціною встановлення комуністичного режиму з наступною індустріалізацією Донбасу став геноцид українського народу 1932-33 років.
З становленням незалежності України соціальний склад і світогляд населення Донбасу майже залишився на дореволюційному рівні і процеси традиційно потекли майже в тому ж руслі. Це ті ж крайні ліві погляди, що були панівними і стали опорою більшовицького перевороту на початку ХХ століття, вся та ж ненависна буржуазна ідея західного світу як причина всіх поневірянь і як наслідок низька підприємницька активність, майже мінімальний відсоток самозайнятого населення.
З часом відбулась все ж таки одна суттєва відмінність. Місцева номенклатура і кримінальні клани поділили між собою власність донецького краю і нікуди не тікали, як це було в 1917-1921 роках, при цьому населення було налаштовано лояльно до нових власників капіталів, що забезпечило їм у період 2002-2014 рр. політичний тріумф на українському владному олімпі. Причина цього була очевидною, більшість були, зрозуміло, не німецького чи англійського походження, тобто вони вже не були уособленням ненависного капіталістичного і ліберального образу, вмонтованого за 70 років у свідомість більшості. Це були місцевого походження групи, з етнічним корінням, яке пов'язане з міграційними процесами, початком індустріалізації цього регіону середини 30-х та післявоєнного періоду.
Тому, що б не робили місцеві власники заводів, шахт і т.д. і як би не експлуатували місцеві людські і природні ресурси, більшість місцевого населення підтримуватиме цю політичну і економічну еліту як частину свого світу.
Цим же ресурсом світоглядних цінностей місцевого населення і політичних еліт для реалізацій власних інтересів як у 1917-1921 рр., так і в наш час постійно користувалась Росія. Підбурюючи місцеве населення, формуючи ворога в образі буржуазного світу (США і ЄС), поставками озброєння і обмеженого військового контингенту РФ розв’язала війну в Україні в 2014 році, побоюючись невідворотності інтеграції нашої держави до європейського світу і втрати величезної зони свого традиційного впливу. Політика постійних військових провокацій і нагнітання ситуації стали головними інструментами тиску на Україну. Підписання будь яких угод для ватажків «ДНР», «ЛНР» практично не має ваги, так само як і для РФ.
Показово, що величезні гуманітарні і економічні втрати через маніпулювання свідомістю і цінностями широких верств місцевого населення третіми країнами у власних цілях неодноразово мали місце.
Можна привести приклад диктатури «червоних кхмерів» у Камбоджі в період з 1975-1979 рр.
Політика останніх будувалась на повному відторгненні всього буржуазного і чужого, соціальною основою були малограмотні і бідні селяни, ідеологічною основою було вчення маоїзму сусіднього Китаю.
Китай забезпечив цей ліворадикальний рух зброєю та ідеологічною підтримкою із розрахунку побудови антиамериканського фронту на території сусідньої держави, а бомбардування авіацією США баз в’єтконгівців на території Камбоджі забезпечило створення образу буржуазії як головного ворога трудового народу і причини всіх його поневірянь.
Ціною режиму «червоних кхмерів», як і в Україні, був геноцид власного народу, зокрема вбивство майже 30 відсотків або десь двох мільйонів населення цієї країни за чотири роки правління, при цьому основними вбивцями були діти. Розв'язка війни з В'єтнамом стала причиною падіння режиму «червоних кхмерів».
Цікавим є факт, що після масових вбивств і геноциду майже 100 тисяч селян відступило разом із «червоними кхмерами» до лісів на захід країни для продовження партизанської війни, побоюючись повернення ненависної буржуазії до країни. Традиційно за підтримки та регулярного постачання зброї з боку Китаю рух «червоних кхмерів» майже 20 років продовжував контролювати західну частину Камбоджі, постійно здійснюючи військові провокації і диверсії на інші території країни. В період 1991-1994 рр. під егідою ООН і за участю тих же «червоних кхмерів» було започатковано різні заходи щодо припинення вогню і примирення. В 1998 році центральний уряд підписав угоду з ватажком повстанців для узаконення їхньої влади, яку активно підтримувало місцеве населення на підконтрольній території.
Тільки після припинення підтримки Китаєм на початку 2000-х рух «червоних кхмерів» почав спадати.
Вся політика західних партнерів щодо окупованої території Донбасу зводиться до намагань за будь-яку ціну зупинити цю війну шляхом передачі цих територій під відповідальність України, де контроль фактичної влади будуть здійснювати місцеві «червоні кхмери». Швидше за все Україні будуть нав'язувати схожі підходи як і в Камбоджі - угоди з місцевими ватажками, політику примирення тощо. При цьому слід враховувати, що, якщо РФ підтримуватиме режим «ДНР»/«ЛНР», а місцеве населення дотримуватиметься тих же світоглядних цінностей, це «примирення» може розтягнутися на десятиліття.
