Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука.
Йосип Сліпий, український церковний діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви

«Честь та гідність» як знаряддя російської влади

12 жовтня, 2016 - 17:07

Отже, глава «Роснефти» Ігор Сєчін, один із найвпливовіших та найменш публічних політиків у Кремлі, виграв позов «про захист честі, гідності та ділової репутації» проти «Новой газеты» та журналіста Романа Аніна. Тепер Аніну та «Новой газете», одному з небагатьох ліберальних видань, які ще залишилися в Росії і які в повному обсязі не є підконтрольними Кремлю (хоча, якщо згадати, наприклад, публікації про малайзійський «Боїнг» над Донбасом, про повну незалежність говорити, зрозуміло, не можна), доведеться визнати «такими, що не відповідають дійсності й паплюжать» репутацію Сєчіна відомості про те, що Ігор Іванович хоч якось пов’язаний із дорогою яхтою «Свята княгиня Ольга», й видалити з сайту газети відповідну статтю. Доведеться також опублікувати спростування відомостей, що містилися в ній. На щастя для «Новой», матеріальної компенсації позивач не вимагав.

У статті, опублікованій «Новой» 1 серпня, стверджувалося, що розкішна яхта «Свята княгиня Ольга» вартістю близько 150 мільйонів доларів може перебувати в користуванні дружини Сєчіна — Ольги. Адвокат Сєчіна не став спростовувати або підтверджувати зв’язок зазначеної яхти з дружиною Сєчіна, а віддав перевагу звинуваченню газети у втручанні в приватне життя, хоча журналісти наполягали, й небезпідставно, що ця інформація представляє «суспільно важливий інтерес», і тому на неї не поширюються закони про охорону приватного життя (http://www.svoboda.org/a/28042780.html). Однак вердикт суду був цілком передбачуваний ще до його початку.

Це далеко не перша перемога Сєчіна в суді з приводу позовів «про захист честі та гідності». Настільки ж успішно виступали й виступають у такого штибу справах у російських судах й інші російські високопосадовці. Досить згадати, що колишній московський мер Юрій Лужков до своєї відставки не програв й московських судах жодного позову до ЗМІ про «захист честі та гідності». Та і його наступнику Сергію Собяніну в цьому плані гріх скаржитися.

Замість того, щоб боротися з корупцією і казнокрадством, так само як і з неефективним використанням державної власності, велика частина доходів від якої зазвичай опиняється на рахунках тих, хто нею керує, чиновники й покірні їм суди воліють боротися з журналістами та ЗМІ, які оприлюднить факти корупції . Для боротьби використовуються як механізм саме позови «про захист честі та гідності». Хоча перші особи держави, на кшталт Путіна та Медведєва, до такого механізму все-таки намагаються не вдаватися, вважаючи, що не царська це справа фігурувати у таких справах. Зазвичай у тих випадках, коли з’являються публікації, що зачіпають якісь делікатні моменти в особистому житті або фінансово-економічній діяльності прем’єра й особливо президента, занадто сміливі ЗМІ воліють закривати, а неугодні публікації видаляти або в чисто адміністративному порядку, або за допомогою тиску на власника видання (як було з «РБК», що опублікувала матеріал про дочок Путіна). Часом у цих випадках застосовують і судові позови, але тільки за інших, серйозніших, ніж шкода честі та гідності, підстав і, зрозуміло, не від імені перших осіб.

Але навіть впливу чиновників наступного за Путіним і Медведєвим рангу вистачає, щоб суди ухвалювали потрібні їм рішення. І дійсно, неможливо уявити собі російського суддю, яка матиме мужність приструнчити сьогодні Сєчіна чи Собяніна й відмовити в задоволенні поданого від їхнього імені або від імені очолюваних ними структур позову. Таких героїв у судовій системі Росії не було й немає.

І той самий механізм позовів «про захист честі, гідності та ділової репутації», так само як і механізм, пов’язаний із законодавством про охорону таємниці приватного життя, активно використовується в Росії для того, щоб придушити зображення історичних подій і персонажів не в тому дусі, в якому потрібно владі. Законодавство про таємницю приватного життя застосовується для того, щоб не допускати публікації архівних документів, незручних для цілей державної історичної пропаганди. А позови про «захист честі та гідності» використовуються для того, щоб заткнути рота тим незалежним російським історикам, які відмовляються препарувати реальну історію відповідно до лекал кремлівської пропаганди.

Тепер об’єктом такого позову став і ваш покірний слуга. Цього разу йдеться про захист «честі та гідності» генерала Івана Сєрова, який, як напевно знають мої українські читачі, відзначився у сталінську добу численними злочинами і в Україні, і в Росії, і в Польщі, і в країнах Балтики на ниві масових політичних репресій. З мене і з радіостанції «Эхо Москвы» хочуть стягнути 1 млн та 2 млн рублів і спростувати низку моїх висловлювань, що пролунали в липні цього року в передачі «Дилетанты». Там я поставив під сумнів, що значну частину мемуарів Сєрова «Записки из чемодана», які щойно вийшли й які було подано насамперед як його таємні щоденники, написав сам Сєров. Як позивачі виступають відомий журналіст Олександр Хінштейн, тісно пов’язаний з «Единой Россией» (сєровські мемуари-щоденники вийшли під його редакцією) та онука генерала Сєрова.

Цікаво, а як Сєров міг написати в тексті, поданому як щоденниковий запис літа 1945 року, що в одній лабораторії німці показали йому гіроскоп, де «всередині працює машинка з програмним керуванням...». Адже перші промислові верстати з програмним керуванням з’явилися 1952 року в США, а в СРСР — лише в 1960-ті роки. 1945 року в російській мові терміна такого не було — «програмне керування». Якщо в історичному джерелі з’являються такого штибу анахронізми, історики відмовляють йому в автентичності.

Або ось 1955 року в Індії, перебуваючи там із Хрущовим та Булганіним, Сєров запитав у індійця-провідника, чому в одного індуса, що зустрічає їх, на голові червоний мусульманський тюрбан. Й отримав відповідь: «Це магараджа Кашміру. Червоний тюрбан одягнув на честь радянських гостей, знаючи, що у нас червоний колір вважається державним». Виходить, магараджа-сикх одягнув мусульманський тюрбан, щоб порадувати радянських гостей! Таку ахінею Сєрову жоден перекладач не зміг би перекласти!

А в щоденнику 1944 року, згадуючи сумнозвісну доповідь комісії Бурденка про Катиньську справу, Сєров так його коментує: «І тут жирний Кобулов відбувся переляком». Вибачте, не повірю, щоб Сєров ризикнув довірити паперові настільки ретельно охоронювану держтаємницю, як вбивство НКВС поляків у Катині. А також те, що Іван Олександрович серйозно думав, що Сталін збирався 44-го року визнати відповідальність органів за цей злочин, і Богдан Кобулов мав би боятися відплати. Тоді відплати мав би боятися і сам Сєров, який 1940 року, перебуваючи на посаді голови НКВС України, в рамках тієї самої катиньської операції теж розстрілював поляків, тільки не в Катині, а у Харкові та в’язницях Західної України. Тож не варто тим, хто це вигадав, подавати Сєрова ідіотом — він ним ніколи не був! Катом — так, був!

Думаю, що видання «Записок из чемодана» потрібне було значною мірою для того, щоб обілити Сєрова, а певною мірою — й органи безпеки сталінського та нинішнього періодів. Адже якщо пишеться не біографія, а мемуари та щоденники, цілком виправданим стає те, що автор не говорить про власні злочини, а якщо й говорить, то намагається їх всіляко виправдати. Хоча значну частину цієї книги, на моє переконання, Сєров взагалі не писав.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ