«Доктрина Брежнєва» й агресія проти України
У холодний день 5 січня 1968 року в Чехословаччині розпочалися реформи. На пленумі ЦК компартії Чехословаччини (КПЧ) першим секретарем було обрано Олександра Дубчека. До цього він обіймав посаду першого секретаря компартії Словаччини і був відомий як критик сталініста Антоніна Новотного, який перебував на двох посадах — партійного лідера і президента країни. І ще одне — Дубчек був відомий як захисник інтересів Словаччини від празького комуністичного централізму. Відзначимо, що саме в ці дні розпочалося обговорення поділу країни на три республіки — Богемії, Моравії-Сілезії та Словаччини. Зрештою, зупинилися на варіанті двох республік — Чехії та Словаччини. Дубчек особисто курирував обговорення й розробку нової конституції. У Москві відразу занепокоїлися.
Початок реформ зустрів запеклий опір верхівки і значною мірою середньої ланки партійного апарату. Почалася потужна підкилимна битва за портфелі й посади. Уже в лютому в Москву почали надходити тривожні для неї сигнали, здебільшого зі Словаччини, про витіснення «вірних ленінців» і друзів СРСР із посад, які вони обіймають, і небезпеки нового курсу керівництва КПЧ.
На боротьбу у верхівці було згаяно дорогоцінний час, і тільки 5 квітня 1968 року Пленум ЦК КПЧ ухвалила Програму дій «За розвиток соціалістичної демократії». Її економічну частину розробив відомий економіст Ота Шик, а політичну — філософ і політолог Радован Рихта. Він вигадав словосполучення «соціалізм із людським обличчям». Слід було розуміти, що тодішній соціалізм-комунізм радянського й інших зразків був нелюдський. У розробці цього документа взяв активну участь Зденек Млинарж — навчався в Московському університеті разом із Михайлом Горбачовим. Останній неодноразово називав його своїм другом. Власне лише тоді, як то кажуть, процес пішов вшир і вглиб. Не випадково саме зтого квітневого дня і виник термін «Празька весна».
За ініціативою голови Національного фронту Франтішека Крігеля фактично було скасовано цензуру. І полилося. На сторінках навіть партійних комуністичних газет почали з’являтися карикатури на Брежнєва й інших радянських керівників. Особливо болісно реагували в Польщі Владислав Гомулка й у НДР Вальтер Ульбріхт. Та й кому з комуністичних бонз могло сподобатися меню у придорожньому кафе зі стравами «Печінка Яноша Кадара (партійний лідер Угорщини); реберця Леоніда Брежнєва; мізки Вальтера Ульбріхта; язик Владислава Гомулки; яйця Тодора Живкова (партійний лідер Болгарії). І після цього на перемовинах наприкінці липня — початку серпня в Чієрна-над-Тисою між чехословацькою та радянською партійними делегаціями Дубчек, Крігель та Цісарж (один з ідеологів програми реформ — Авт.) заявили, що не бачать у всьому цьому нічого небезпечного. Це вже не просте нерозуміння, а принципова різниця в ідеології і, якщо хочете, в ментальності. Не відчуження, а прірва між партіями й лідерами.
Можливо радянське керівництво й змирилося з тим чи іншим форматом чехословацьких чисто економічних реформ, як з угорськими і югославськими, але вони почали набувати антирадянського, щобільше, антиросійського характеру. У Чехії більше, у Словаччині дещо менше. Дедалі ширше почали розповсюджуватися гасла «Іван, йди додому!», «Твоя Наташа знайде собі іншого!», «Не по-чеськи не говорити!». У Москві почали серйозно побоюватися випадання Чехословаччини з табору соціалізму в московському розумінні.
Зараз у це важко повірити, але в Кремлі і московських коридорах влади серйозно побоювалися впливу чехословацької волі на республіки Прибалтики й Україну. У березні 1968 року в Варшаві студенти, підтримані інтелігенцією і частиною робітників, вийшли на демонстрацію за свободу слова й підтримку чехословацьких реформ. Неспокійно було серед студентів в Угорщині, просто тваринний страх, що переходить у параною, охопив партійну верхівку НДР.
Як пояснював Брежнєв Олександру Дубчеку жодної самостійної внутрішньої і тим паче зовнішньої політики у Чехословаччині бути не може в принципі. Обґрунтування дуже просте. Всі межі територій, які звільнив радянський солдат, фактично є межами Радянського Союзу. Звідси випливало, що самостійність країн соціалізму дуже умовна і її наявність в тому чи іншому вигляді визначається не в Празі, Будапешті чи Варшаві, а виключно у Москві. Надалі теорія обмеженого суверенітету отримала назву «Доктрина Брежнєва».
Зараз у Москві керуються її положеннями під назвою «зона російських інтересів». Відновити контроль Кремля над східним блоком так званих соціалістичних країн неможливо. Це розуміють навіть найзапекліші шовіністи, сталіністи, чекісти й інші збирачі-інтегратори та відновлювачі. Однак руки так і сверблять й тому висуваються претензії на пострадянський простір за винятком країн Балтії.
Без Чехословаччини, Угорщини, Польщі Варшавський договір був немислимий. Так і без України, Грузії, Молдови в подальшому Білорусі неможливе відновлення якоїсь подоби СРСР.
Історія лінійно не повторюється, але певну подобу подій знайти можна. Вторгнення до Угорщини 1956 року, потім до Чехословаччини 1968 року стало можливим не в останню чергу через те, що тодішні керівники цих країн з різних причин недооцінили радянську загрозу. Дубчек до останнього не вірив у можливість інтервенції, хоча угорський керівник Янош Кадар на зустрічі з ним 17 серпня в Комарно, за чотири дні до вторгнення, попередив, що ситуація стає критичною. «Невже ви (чехословацьке керівництво — Авт.) не знаєте, з ким маєте справу?». Не зрозуміли й прорахувалися.
Висновок зробили в Польщі, коли почався рух «Солідарність». В одному з інтерв’ю тодішній лідер профспілки Лех Валенса, відповідаючи на питання про можливість радянської інтервенції, відповів, що не очікує цього, оскільки війська вторгнення зіткнуться із сильним опором з боку армії та суспільства. У Москві оцінили цей факт і вважали за краще діяти руками своїх польських агентів. Саме розрахунок на легку прогулянку у зв’язку зі слабкістю української армії і наявністю п’ятої колони зумовив агресію Росії на Донбасі й анексію Криму. Опір «русскому миру» і «ихтамнетам» виявився вкрай неприємним сюрпризом для Кремля. Легкої прогулянки не вийшло, процес затягнувся і набуває дедалі важчих форм, зокрема й у міжнародному плані.
Ми на разі недооцінюємо всю небезпеку для відновлювачів і інтеграторів відходу на Захід України, Грузії, можливо й Молдови. Це психологічний удар по одній з найсильніших ідеологічних «скрєп» сучасної Росії — єдності слов’янського й православного світу. Удари сипляться з усіх боків. На Балканах навіть Сербія, не кажучи про Чорногорію та Македонію, вже втрачена для Москви. З нашими проблемами ми про це не дуже замислюємося, але це наслідок далекосяжних процесів відторгнення від Росії. Little strokes fell great oaks — малі удари валять великі дуби. Як виявляється балканські удари не такі вже й маленькі.
«Доктрина Брежнєва» так званий соціалістичний табір не врятувала. Вона лише відтермінувала його розпад. Так само «русская весна» не сприяла відновленню імперії, навіть в урізаній формі. Схоже, що агресія проти України не затримала розпад імперії, а навпаки, його прискорила.
