Співати чи говорити?
В Україні війни мов не було. Була і є війна проти українців і української мови
Цього тижня співак Святослав Вакарчук виступив в Харкові, де, зокрема, поділився думками щодо мовного питання. Враховуючи те, що я рік тому вже мав можливість бути присутнім на його лекції, стиль подання думок Вакарчука мені відомий. Якщо коротко, то він за все хороше і проти всього поганого. В своєму останньому спічі Вакарчук дав привід говорити про наявність в Україні «мовної війни» (фраза, яку Вакарчуку «подарували» вже журналісти) і що треба «не витрачати час на такі питання». Якось він вже пропонував ввести подвійне громадянство і переконував, що в такому явищі, як олігархія, нічого поганого немає. Особливо, мабуть, якщо годуватися з його руки...
Принаймні періодичні стосунки Вакарчука (і не тільки його) із Фондом Віктора Пінчука очевидні. Сам Пінчук так само намагається бути хорошим і прогресивним – роздає стипендії, відкриває арт-центри, запрошує зірок (в тому числі того самого Вакарчука), проводить форуми, на яких його тесть Леонід Кучма сидить поруч із світовими лідерами, і вже якось про знамениті фрази «подонок высшей меры» та «разберитесь с этим грузином… пусть его чеченцы вывезут» якось і згадувати незручно. Особливо коли сидиш в променях уваги олігарха, який дає можливість тобі нести «розумне, добре і вічне» в маси. Такий собі антураж суцільного благополуччя, при якому ніяково питати: а хто ж заварив всю цю кашу, яку український народ розхльобує з середини 90-х? Хто стояв у джерел тої біди, яку нині маємо у всій кривавій потворності? Хто в 1994-му році піднімав питання про двомовність та дружбу з Росією? Хто зупинив курс на НАТО на користь північного сусіда? Хто у нас такий багатовекторний «миротворець», який в фільмі Кончаловського про самого себе розповідав, що ніякий ЄС нам не потрібен?
Пригадується, як у 1999-му році Святослав Вакарчук виступав на підтримку кандидата в «довічні» президенти Леоніда Кучми. Та і самого співака не полишають політичні амбіції з того часу, як він ще за президентства Віктора Ющенка в 2007-му році потрапив до Верховної Ради, а його батько в той же час в міністерське крісло. При цьому Вакарчук, хоч і потрапив до парламенту по спискам «Нашої України», але передбачливо членом жодної з партій не став. Протримався Святослав в стінах парламенту рік, після чого власноруч забажав відмовитись від депутатського мандату, наче він до того не уявляв, куди саме потрапив, наче депутатство - то така собі примха творчої людини, а не робота, яка передбачає законотворчість і боротьбу.
В принципі, враховуючи армію прихильників творчості Святослава, де фанатизм часто замінює переконання, Вакарчуку для формування власного вже політичного електорату достатньо читати вірші та заучені мантри про боротьбу з корупцією і необхідність реформ. Позицію Вакарчука дійсно важко зрозуміти саме тому, що, як вже було сказано, він намагається сподобатись всім і висловлюється з можливістю подальшого маневру, тобто оптично, загально. Наприклад, у грудні 2016 року він забажав бути хорошим щодо своїх російських колег і в ефірі білоруського Першого каналу виступив проти створення «чорних списків» артистів, яким заборонений в'їзд в Україну. Наче гадав, що в Україні цих слів не почують.
Те ж саме сталося нещодавно і в Харкові з мовним питанням, де його слова були націлені начебто на конструктивність, а насправді викликали неоднозначну реакцію. Він стверджував, що треба відмовитись від суперечок між україномовними і російськомовними українцями та думати спершу про розбудову держави. Думка зрозуміла і прийнятна для тих, хто живе десь в США, куди Вакарчук їздив вчитися лідерству, або на курсах пінчуковських фондів, в яких співак періодично бере участь («Я отримав справжнє задоволення, сформував нові цілі, багато чому навчився, та головне - набув нових друзів», - якось сказав Вакарчук про один із таких лідерських семінарів), але не для тих українців, які більш ніж два десятки років мають можливість дивитись в очі реаліям – проблема дискримінації мови в Україні існує. А саме проблема дискримінації УКРАЇНСЬКОЇ мови. І саме її треба захищати, не протиставляючи питання захисту української мови завданням державотворення, наче між цими темами є якась різниця або пріоритетність.
На хвилях промови Вакарчука в Харкові спливли на поверхню і київські «страждальці», які згадали, що їх в столиці пригнічує «хунта» і не дає вільно спілкуватися російською мовою. В фейсбучних диспутах я запропонував таким «пригнобленим» відправитися на окупований Донбас, де любий для них «русскій мір» б'є ключем і ... прикладом. Нехай насолодяться «свободою».
Вся справа в тому, що коли починають тему мови спрощувати до рівня «все одно якою мовою, аби людина була хороша» або «нехай хоч по-російські, аби був чесним державником», то особисто у мене це викликає гнівний потік суто російських слів. І це не тому, що я проти того, щоб людина зі мною спілкувався російською. Немає тут у мене ні комплексів, ні бар'єрів, а лише жаль, що не можу вільно спілкуватися іншими мовами. Дратує мене саме спекулятивна подача дискурсу.
По-перше, РОСІЙСКA МОВА ЗАВЖДИ ПОЧУВАЛАСЯ В УКРАЇНІ КОМФОРТНО І ВІЛЬНО! ВІЙНИ МОВ НЕ БУЛО. АЛЕ БУЛА І Є ВІЙНА ПРОТИ УКРАЇНЦІВ І УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ як одного із ідентифікаторів нації!
По-друге, не вивчити за 20 з гаком років українську мова в Україні так, що не вміти заповнити офіційний документ, прочитати вуличну табличку або новину в газеті, означає бути або, вибачте, несповна розуму, або бути ворогом. Та навіть, якщо людина тільки-но приїхала із Росії в Україну, на конкретних прикладах можна переконатись, що для неї тут немає відчутних мовних перешкод чи проблем.
По-третє, окупація українських територій почалася саме з криків прихильників «величі» імперії про їх «дискримінацію» і «утиски» в Україні, де кругом бігають «фашисти» та «бандерівці», а «русскоязычным» нікуди й подітись. Насправді гнобити звикли вони! Їм абсолютно не потрібна була двомовність. Їм потрібна була якраз одномовність – з однією російською мовою! І щоб українська мова їм просто під ноги не попадалася. Як і Україна. Один колишній киянин, а тепер москвич так і сказав в диспуті у фейсбуці: «Зачем учить ненужный язык?» Що нагадало мені іншого персонажа – луганчанина, батьки якого приїхали жити в Україну із Росії. Ще перед війною він сказав мені: «Вот львовяне за украинский язык. А они что русского не знают?» Це була і є логіка окупанта, що проклала борозну гусеницям російських танків, які прийшли в Україну «звільняти» її від українців. І спекуляції на двомовності, які привели того ж Кучму в 1994 році до влади, є прологом до того, що в Україні залишиться одна домінуюча мова – російська, і один домінуючий клан – проросійський. Навіть якщо представників цього клану вигодовано з їхнього ж столу, журналісти будуть називати «державниками», а над держустановами ще буде висіти синьо-жовтий стяг.
Пошукав свій довоєнний пост на цю тему. Популярно і нині наводити в приклад успішні країни (Швейцарію, Канаду тощо) з декількома офіційними мовами, при цьому забуваючи, що у країн цих немає такого сусіда, як РФ. Білорусь при цьому вони чомусь в приклад приводити не поспішають.
Тоді я вже заговорив про окупацію. Мабуть, близькість до кордону давала про себе знати. «Но что-то мне шептало», як писав російський класик.
Ось цей пост:
«30 травня 2012 р.
У Швейцарії кілька державних мов (німецька, французька, італійська, романшська), але немає такої нації, як швейцарці. Є німці, французи, італійці та євреї. Корінне населення Швейцарії - гельвети і рети зітліли в часі. У Канаді кілька державних мов - англійська і французька, але немає такої національності, як канадці. Є англійці і французи, а також ескімоси, яких ніхто ні про що не питає. У США, де є одна державна мова - стороння Європі англійська, немає такої нації, як американці (янкі більше поняття, ніж нація). Проте є сотні інших націй і індіанці, яких теж вже давно ніхто ні про що не питає. Якщо українці хочуть стати ескімосами на своїй рідній землі, то вони повинні прийняти двомовність. Тоді з часом їх теж ніхто ні про що не питатиме. Політика офіційної двомовності в Україні – є політика окупації, яка історично призведе лише до остаточного придушення українців як нації».
Вакарчук, безумовно, нічого не говорив про двомовність. Так само, як і фразу «мовна війна» йому вклали в уста журналісти. Він просто вкотре поліз в черево невмілими руками замість скальпеля хірурга, де потрібна обережна рішучість, а головне – ясність позиції, а не бажання догодити одразу всім.
Валентин ТОРБА, «День»
