Україною без віз
Візовий мур, який відділяв Україну від Європи, нарешті впав. Шенгенська стіна не була неприступною, але все ж слугувала певним символом ізоляції українців від Європи. Тепер це змінилося. Акт великого психологічного повернення – так охрестили впровадження безвізового режиму з ЄС на сторінках «Дня». «Безвіз» – це лише черговий та далеко не останній крок на шляху до зближення та остаточного єднання України з європейською спільнотою.
Без сумніву, візова лібералізація – для нас велика перемога, хоча через поширення різноманітних міфів скептики та недруги і її намагалися перетворити в чергову #зраду. День, коли безвізовий режим вступив у дію, – історичний для України. Чимало туроператорів, перевізників вирішили відзначити його по-своєму. Наприклад, Міжнародні авіалінії України (МАУ) 11 червня здійснили одноденні символічні рейси до Брюсселя та Вільнюса, на які продавалися акційні квитки (їх розкупили за якихось 9 хвилин!). Крім того, у день запровадження безвізу «МАУ» пустили у продаж 30 тисяч авіаквитків у країни Європи за акційною ціною. Тим часом міжнародний аеропорт «Бориспіль» організував розіграш безкоштовних квитків. І це все правильно.
А я ранок 11 червня провів у потязі зі Львова до Чернівців. Тут, до речі, і написав ці рядки, до яких підштовхнули роздуми про «безвіз», але не з ЄС, а всередині нашої країни. Париж, Рим, Відень, Прага… Десятки, якщо не сотні європейських міст, цікаві чи не кожному середньостатичному українцеві. Цей інтерес логічний. Безвізовий режим із ЄС – чудова можливість для українців пізнати нові горизонти, розширити власний кругозір, побачити певну альтернативу власному вкоренілому способу життя. Це необхідно українцям, тому це всіляко підтримую. Однак як бути з інтересом до власної країни? Дніпро, Чернівці, Полтава… Чи цікаві ці міста українцеві? У тому велика проблема, що далеко не завжди.
Чернівці – це вже чотирнадцятий відвіданий мною обласний центр України. Шістнадцята область, в якій довелося побувати. І цей перелік прагну лише розширювати з часом, продовжуючи вивчати свою Батьківщину. Бо мені це до вподоби і, зрештою, це мені потрібно для досвіду та кращого розуміння власної країни. На жаль, активні та регулярні мандри Україною не надто сильно приваблюють більшість українців.
Кажуть, що справи з внутрішнім туризмом у нас ідуть дедалі краще. Так, усе більше українців приїжджають прогулятися красивими й старовинними вуличками Львова, погрітися на сонечку в Одесі, провести час у Києві або відпочити на схилах українських Карпат. Натомість чимало регіонів далі залишаються на карті білими плямами, які не вивчають і тому часто не розуміють.
Що сталося з тими регіонами, які і яких роками не розуміли, ми знаємо. Зараз вони окуповані військово та ментально. А тепер пригадаймо ту гнітючу статистику, згідно з якою до війни більшість мешканців Донбасу не виїздила за межі своїх областей. Українці по різні береги Дніпра (і не тільки) досі поганенько знають одне одного, користуючись лише скріншотами з телевізора, клеймами та стереотипами, які не спираються на особистий досвід. Яка панацея в цьому випадку? Почати їздити в гості. Не сліпо довіряти неперевіреній інформації, а самим поїхати і побачити все на власні очі. Задля налагодження внутрішньо українського діалогу надзвичайно важливі поїздки жителів різних регіонів один до одного. Як найбільш ефективно розвіювати стереотипи? Наочно демонструвати людині, що пропаганда якою вона інфікована не має жодного зв’язку з реальністю.
Українці власноруч вибудували внутрішні бар’єри всередині своєї держави. Ці щтучні ментальні кордони – одна з найбільших слабостей України, якою не гребують скористатися наші недруги. Для того, аби умовному іванофранківцю поїхати до Харкова не потрібно жодної візи. Необхідне лише бажання, яке вже прозвали символічною метафорою «внутрішній безвіз». З одного боку, виробити цю «внутрішню візу» дуже легко, а з іншого – це вдається не багатьом. Тут не потрібен пакет документів для виїзду за кордон, консульський збір оплачувати також не треба. Необхідно лише щиро захотіти пізнати власну Батьківщину.
Дешеві авіаквитки до Європи – це чудово, хоча і їх критично не вистачає. Однак чи чули ви колись, наприклад, про акційні квитки на купе в потязі зі Львова до Харкова? Над цим уже треба задуматися державі. Бажання гайнути десь у інший куточок України часто може зникнути на етапі планування поїздки. Квитки на потяги регулярно дорожчають, а умови не покращуються. 19 годин в старому радянському плацкарті з Дніпра до Львова, м’яко кажучи, знесилюють і демотивують. Про можливість скористатися авіасполученням по Україні через височезну вартість квитків ми зазвичай навіть не задумуємося. А більшість доріг самі знаєте, в якому плачевному стані. До залізничного сполучення також є багато запитань, крім вищезгаданих незадовільних умов. Часто проблеми виникають навіть при плануванні мандрівки в обласний центр сусідньої області. Жахливе та незручне залізничне сполучення між Львовом і його сусідом Луцьком цьому яскравий приклад. Словом, проблема комплексна. Дотування внутрішніх перевезень із метою сприяння українському внутрішньому туризму? Погодьтеся, нині це видається чимось із розділу фантастики. Більш реальна ціль – покращити умови. Українці звикли, наприклад, до нещасних українських «електричок» і застарілих плацкартів. У цьому і проблема, що погані умови стали для нас звичним явищем. Добре, що проїзд у «електричці» із умовного данського Копенгагена до шведського Мальме стає своєрідним холодним душем. Переконаний, що такого рівня комфорту можливо досягнути і в нашій Україні. Якщо надзвичайно сильно постаратися, звичайно. Плюс для цього треба чимало часу. Він у нас є. Головне, щоб очікування були не марними.
Щиро бажаю кожному українцеві відвідати якомога більше країн, пізнавши нову культуру та збагатившись унікальним досвідом. Але, друзі, спробуйте поцікавитися більше власною Батьківщиною. Подорожувати нею простіше, зрештою дешевше, і надзвичайно цікаво. Виробляймо в собі «внутрішні візи», складаймо речі в наплічник і нумо в мандри Україною. Успіхів вам! А я тим часом іду прогуляюся по Чернівцях. Я тут вперше. Переконаний, що це місто приємно вразить. Тішуся з того, що в Україні маю ще сотні незвіданих куточків, які неодмінно здивують і закохають у себе.
Дмитро ПЛАХТА, Львів – Чернівці
