Атос, Портос, Араміс
От ви, наприклад, скільки часу найдовше жили в готелі? Кілька днів або максимум два тижні під час відпустки? А я свого часу в готелі прожив цілі півроку – рівно шість місяців. І з тієї пори готелі вже не романтизую.
Читаючи біографії улюблених письменників, я завжди дивувався, що деякі з них – наприклад, Йозеф Рот, Френсіс Скот Фіцджеральд, Ернест Гемінґвей – роками могли жити в готелях. Мені це здавалося дуже богемним, хоч і муляли думки про те, що це має коштувати цілий статок. Раціональніше було б винайняти якесь помешкання, мати свою кухоньку, але ні – вони жили в готелях, ходили в ресторани і в перервах поміж своїм пияцько-бордельним життям навіть встигали щось написати. Ось так має жити великий письменник – думалося мені в студентські роки.
Але якихось десять років тому і мене доля закинула в готель. Я поїхав на резиденцію в одну з європейських столиць, де в рамках творчої стипендії мав прожити півроку і писати роман. Незадовго до від’їзду я отримав електронного листа з побутовими деталями; у ньому, зокрема, йшлося про те, що поселять мене та решту стипендистів у готель «Атос». Цей готель – частина великого готельного комплексу, до якого входять три заклади: «Атос», «Портос», «Араміс». Прочитавши того листа, я мимоволі відчув, що потрапляю в якусь трагікомедію, але масштабів її ще не уявляв.
Заселившись і перезнайомившись з рештою стипендистів, я вирушив на оглядини околиць. Готель «Атос», в якому мені випало жити, розташовувався за добрих двадцять хвилин автобусом до центру, що створювало окремі переваги. Наприклад, можна було спокійно прожити півроку в цьому спальному районі і в центр носа не потикати. На написання роману це мало би вплинути виключно позитивно. Були біля готелю й недоліки. Таких було два: великий фітнес-клуб і невеличка заправка.
Фітнес-клуб заманив мене в перший же день, бо я давно уявляв собі, що почну займатися спортом, а ось тут – мов перст Божий з неба – така нагода прямо під носом! Оскільки я щойно отримав свою щедру мистецьку стипендію, то одразу ж пішов у цей спортзал і купив собі абонемент на шість місяців. Зайвим буде говорити, що то був мій перший і останній прихід у той фітнес-клуб.
Автомобільна заправка була невеличкою, але проблеми справила колосальні. Не через те, що на ній шуміли машини. І не через забруднення навколишнього середовища, як ви могли подумати. Проблема була в тому, що заправка – а значить, і магазин всередині неї – була цілодобовою. Ми цим частенько, якщо не постійно користувалися – особливо вночі, коли розмови про мистецтво сягали піку і ми з іншими стипендистами, зокрема з одним художником і одним джазменом, виходили «заправитися». Саме на тій заправці я й залишив більшу частину своєї піврічної стипендії… Тішить тільки одне: якщо керівники резиденції робили якийсь фінансовий аналіз витрат з моєї стипендійної картки, то левова частка платежів припадала на автозаправну станцію, а значить – на транспорт, хе-хе.
Ще тоді я зрозумів, що в готелі можна зупинятися, але не жити. Бо це те місце, в якому навіть валізи розпаковувати не хочеться (я свою розпакував повністю десь на третій місяць). Можливо, саме це й приваблювало письменників у такому прихистку – про побут щоранку дбає покоївка, а ти можеш зберігати відчуття неприв’язаності до цього місця, плекати ілюзію того, що в будь-який момент можна спакуватися і рушати далі. Це відчуття легкості й певної анонімності, незакоріненості, присутньої відсутності з’являється тільки в мандрах, за гостинними дверима готелів з чистими, але холодними ліжками.
До речі, роман я тоді написав, але так ніколи його й не опублікував, керуючись думкою, що всі романи, пережиті в готелях, мають навіки залишитися там.
