Наша «бідна» література
Зараз інформаційний простір України сколихнула чергова сенсація. У Верховну Раду поданий законопроект № 5670 «Про державну мову», де пропонуються широкі преференції для української мови, які би дозволили зробити її повноцінно функціональною в різних сферах нашого соціуму.
В принципі, законопроект не пропонує чогось екстраординарного. У повноцінних національних державах мова титульної нації захищається в законодавчому порядку. Інше питання – наскільки наша держава є національно повноцінною.
Ми і далі лишаємося постколоніальною державою. Навіть Помаранчева революція й Революція Гідності, які, здавалось би, були національними революціями, не привели до змін, що б дозволяли українцям комфортно відчувати себе в державі – хоча б у плані культурному. Це й зрозуміло. Адже очолили ці революції олігархічні групи, які лише використовували національні лозунги, щоб прийти до влади. Захопивши владу, вони вирішували свої питання, які, насправді, були далекими від національних. Тому маємо ситуацію, що в багатьох сферах суспільного життя українська мова не може повноцінно функціонувати. Більше того - її спеціально витісняють. Показово це стало після Революції Гідності, коли раптом посилився процес русифікації мас-медіа в Україні, навіть державних. А що вже говорити про те, коли деякі особи, котрі не мали українського громадянства й не знали української мови, раптом це громадянство отримували й опинялися на високих державних посадах, спілкуючись, як правило, мовою російською.
Законопроект № 5670, в певному сенсі, можна вважати реакцією на цю практику. Зрозуміло, він призведе до нарікань з боку т. зв. російськомовних, передусім деяких чиновників, власників мас-медіа, бізнесменів – особливо тих, які були і є «зав’язаними» на російському бізнесі. Зрозуміло, буде докладено чимало зусиль, щоб завалити цей проект у Верховній Раді. А якщо його і вдасться прийняти, то до нього, схоже, буде зроблено чимало поправок, які знівелюють важливі положення цього документу. Зрештою, коли цей закон вступить у силу, його можуть саботувати. Тим паче, що в нас такі речі навчились робити.
Але закон законом. Та щоб нормально функціонувала українська мова в державі Україна потрібне україномовне середовище. І не останню роль у формуванні такого середовища відігравала й відіграє україномовна література. Література в широкому сенсі – не лише художні тексти, а й тексти наукового й науково-популярного характеру, господарські порадники, тексти для різного роду популярних видань, мас-медіа, тощо.
Саме перед появою законопроекту № 5670 у тернопільському видавництві «Богдан» з’явилася невелика (але, як на мене, досить цінна) книга Сергія Синюка «Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця». Насправді, книга не зводиться лише до «порадника». І думаю, її варто прочитати не лише тим, хто хоче писати художні тексти. Вона, як на мене, знадобиться всім, хто хоче навчитися гарно й ясно викладати письмово свої думки. На жаль, це вміння останнім часом все більше стає рідкістю. Бо в середній школі, за великим рахунком, цього не вчать – зараз там вчать правильно відгадувати відповіді в тестових завданнях. А у вищій школі – то й поготів… Оскільки там вважають, що отримують з середньої школи достатньо грамотних дітей. Хоча, насправді, це далеко не так.
Така ситуація, яка до того ж поєднується зі значною русифікованістю наших мас-медіа, веде до руйнування україномовного комунікативного простору. Над цією проблемою мали б замислитись наші високі чиновники із гуманітарних міністерств, але, схоже, їм не до таких «дрібниць».
Але вернемося до книги Синюка. Автор справедливо зауважує:
«Два десятиліття в Україні складалася ситуація… а більш правильно буде сказати, що цю ситуацію складали цілеспрямовано й ретельно… коли україномовний автор був непотрібен.
В українських книгарнях – море розливане російських книжок в усіх популярних жанрах, за цінами, нижчими, ніж у самій Росії. А в українській аудиторії – російські серіали в телевізорі. Робота в царині української культури стала волонтерством, ба навіть – партизанською інформаційною війною із тотально переважаючим противником без жодної підтримки від держави чи інших структур.
До чого це призвело – бачимо. Тільки сьогодні, в жорстких реаліях війни, українське суспільство потрохи дозріває до усвідомлення того, що культурна «голка» для майбутнього нашої країни і кожного, хто в ній живе, не менш небезпечна, як газова».
Хоча книга передусім є порадником про те, як створювати художньо-літературні тексти, у ній є чимало точних розмірковувань і про нашу літературну ситуацію, і про метрів та аутсайдерів у літературі, і про те, як письменнику виживати в наших непростих українських реаліях. Іноді зустрічається порівняння цих реалій із письменницькими реаліями в інших країнах. До того ж автор часто посилається на міркування відомих письменників про літературну працю, наводить приклади з життя класиків.
Синюк, характеризуючи себе як людину з довготривалим читацьким стажем, дуже добре орієнтується і в сучасній, і в класичній літературі. Він також письменник, автор численних поетичних і прозових творів. Брав участь у створенні цікавих літературних і медійних проектів. Тому в книзі часто йде звернення до особистого досвіду автора і його літературних побратимів.
Немає сенсу переказувати зміст книги. Зазначу лише, що в ній говориться не лише про те, як написати хороший художній текст, але й про те, як реалізовувати книгу. Є навіть розділ, назва якого «Книжку треба продавати». Тому цілком доречними є розділи «Перші камінчики в інформаційний простір, або Превентивна реклама», «Коли корисний самвидав», «Форуми, толоки, фестивалі: інструкція з виживання для початківця».
Зазначу ще один важливий момент: книжка легко й цікаво написана. Принаймні я прочитав її буквально «на одному диханні».
Як на мене, то не лише закони, а й такі книги були би корисні (або, як любить писати Синюк, пожиточні) для творення нашого україномовного комунікативного простору.
