Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

Пригадати українську мову

14 травня, 2019 - 11:56
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

У сумних фільмах трапляється сюжет, коли дитина не знає правди про своїх батьків, а їх вигадане минуле — страшне. Коли через багато років зустрівши свою матір або батька, син не впізнає їх і вважає чужими. Подібні сюжети можливі не лише у кіно, а й у суспільстві по якому пройшлася тоталітарна машина. Стосуються вони також, окрім людей, і важливих нематеріальних цінностей. Коли щось рідне настільки забуто, що здається ворожим. Тепер поговоримо про мову.

Часто цитовані сьогодні орвеллівські калічення мови — не страшна вигадка авторської уяви. Активний період радянської окупації на українських землях продемонстрував чимало майстер-класів із лінгвістичного шахрайства найвищого рівня. Ми добре знаємо, в імперіях, російській чи австро-угорській, українську мову не любили, применшували, забороняли, не помічали. Проте лише у радянському союзі її витончено калічили до непізнаваності, закладаючи механізми її натурального несприйняття на десятиліття вперед.

Коли в дитинстві дід приносив мені один цукерок, то я погоджувалася і, водночас, обурювалася. Погоджувалася — бо хто ж відмовиться від цукерки, а обурювалася — бо як міг дід, дід відмінниці, неправильно вживати таке важливе слово - «цукерка», а не «цукерок».

Багато років по тому, викладаючи студентам університету політичну лінгвістику, я відкрила для себе історію українського лінгвоциду. Циркуляри й постанови про заборону книгодруку, викладання і сотні інших ухитрів були відомі мені давно. Відкриттям стали унікальні прийоми мовного уподібнення, граматичних і лексичних вивихів української мови, які, потворили, штучно уподібнювали її до російської. І сьогодні, мільйонам українців слова на кшталт «обрій», «ґава» чи «білявка» здаються чужими й претензійними. Мова змінюється, скажете ви. Звичайно, проте зміни ці завжди логічні й відповідають універсальним законам еволюції. Фахівець чи просто уважний із легкістю відрізнить природні процеси від штучних силових методів мовного спотворення.

"Реєстр репресованих слів» - ґрунтовна і потрібна праця Орисі Демської-Кульчицької у збірнику «Українська мова у XX сторіччі. Історія лінгвоциду» під редакцією Лариси Масенко. Робота заснована на порівняльному аналізі російсько-українських словників 20-30-тих та 50-тих років. В статті усе дуже просто — слово, причини його вилучення і джерело, де таку вказівку опубліковано. Двадцять років терору, голодоморів, винищення сягнули й глибин словників. Тисячі синонімічних рядів вилучені, заборонені і … забуті. Миколу Скрипника* і його український правопис — убито, письменників із будинку «Слово»** винищено і сьогодні Харків, де у 20-тих років буяв «Березіль»***, забув цю свою історію, як і українську мову.

Надміру толерантні українці не хочуть ніби-насаджувати ніби-нову українську мову російськомовним, забуваючи головне — українська для більшості з них не є новою, чужою, ворожою — це їх мова, злочинно вирвана з їх територій разом із кращими її носіями, забутими й забороненими дідами-прадідами, розкуркуленими, виселеними, розстріляними. І вони борються сьогодні «не так за право розмовляти російською, як за право не розмовляти українською» - натрапила на цю влучну цитату в ФБ, забувши автора.

Замість того, щоб сперечатися — краще завжди розмовляймо українською в Україні — у сфері обслуговування й освіти, вимагаймо україномовних меню й інтернет-магазинів. Пригадуймо забуті слова, які зникли не від часу, а від режиму.

P.S.:  рекомендую вам чудовий ресурс, яким сама часто користуюся для пошуку синонімів, перевірки тексту й збагачення лексикону – r2u.org.ua. Команда небайдужих лінгвістів (пишаюся знайомством з одним з них – Василем Старком), зібрали докупи і зацифрували десятки українсько-російських словників 20-30-тих років, додали перевірку граматики і цікаві публікації на дотичні теми.


* Микола Скрипник - як пише Вікіпедія, український радянський політичний діяч, очолював з 7 березня 1927 року по 7 липня 1933 року Народний комісаріат освіти УСРР. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Крім того, Скрипник скликав у 1927 році всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений у 1928 р., який усував русифікаційні впливи з української мови. Після згортання українізаії покінчив життя самогубством у своєму кабінеті у будівлі Держпрому в місті Харків. За однією з непервірених версій, його останні слова були такими: «не можна бути одночасно комуністом, та українцем».

** Будинок «Слово» - житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (первинна адреса — вулиця Червоних Письменників, 5, по війні — провулок Барачний, 9, потім — провулок Покровського, 9[1]). Побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. У травні 1933 року — арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового ознаменували початок хвилі репресій проти діячів української культури, що потім отримало назву Розстріляне відродження, і початок недоброї слави письменницького будинку, який незабаром, за свідченням Івана Багряного (арештований в 1932 році), отримає прізвисько «Крематорій», з часом — ДПЗ (рос. дом предварительного заключения). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти трьох.

*** Березіль - український театр-студія, заснований Лесем Курбасом у 1922 році у Києві. В 1926 році його було переміщено до Харкова, де він зайняв приміщення, яке до цього належало театру імені І. Франка під керівництвом Гната Юри.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments