Нащо слова? Ми діло несемо.
Олег Ольжич, український поет, археолог і політичний діяч

Є в нас вада уболівати за владу

20 лютого, 2018 - 13:37

Заповнені трибуни уболівальників за команду влади в пресі і соцмережах - сумний факт сьогодення. Не тому, що люди переживають за своїх і впевнені у чистоті сердець, що б'ються під бортами піджаків керівництва. За ідеєю, суспільство не повинно захищати тих, хто формує умови його життя. Воно або погоджується з владою, приймаючи її з лояльністю, або критикує, або протестує з обуренням. Найкраще, звичайно ж, спокійна критика, яка виконує роль щуки для карасів при владі. У тієї для свого захисту повно ресурсів і відповідних органів без нас із вами.

Чому тоді, перш ніж постукати в панські покої з проханнями і побажаннями, доводиться проходити через подвір'я з церберами, що дім стережуть? У них, зрозуміло, різні мотиви і приводи для роздратування. Але запитання адресоване не тим, хто приставлений до сторожової служби з охорони тіла і душі. Служба є служба. Я маю на увазі широкий волонтерський рух з підтримки реноме режиму. Він, до речі, не нечисленний і народився не просто так, за допомогою еліксиру агітації і пропаганди. Є багато наляканих Майданом, які просто бояться знову пережити страх 2014 року. Чимало і тих, хто любить владу вухами. Є у нас такий гріх ціпеніти перед музикою правильних слів, схвально похитуючи головою під флейту оратора. Якусь частину займає прошарок бізнесу і держчиновників, кому зараз добре або швидше добре, ніж погано. Такий електорат існує при будь-яких режимах і складається не тільки зі службовців «Нафтогазу», а й установ, що нормально фінансуються, проектів, компаній, які потрапили в пріоритети часу. Напевно, не так уже й мало людей, що втомилися від нескінченних криків «банду геть» - звукового тла загальмованих і прискорених реформ, що приїлося. Зрештою, є просто емоції, коли подобається один політик і не подобається інший. Інакше кажучи, у переживань «за владу» багато обличь і причин. Однак соціологія підтримки, будь вона мала і велика, не виключає проблему, яка збільшується з кожним днем, як тріщина на весняній крижині. Верхи перестали чути низи. По суті, втрачені всі форми діалогу суспільства з владою. Все комунікують кулуарно і в своїх аудиторіях. Люди - на площах і в соціальних мережах, Президент і міністри там, куди не пускають людей. Країна розділилася на два дискусійних клуби. В одному вся увага присвячується стражданням і негараздам, в іншому - успіхам і здобуткам. Правда не посередині, як часто говорять у подібних випадках розбіжностей думок. Правди немає взагалі, бо між клубами - соціальний і психофізичний вакуум - порожнеча. Якщо в ній і присутні люди, то байдужі до будь-якого спічу.

Зазвичай причину таких явищ шукають у властивостях апаратів державних менеджерів. Мовляв, немає в них ні навичок демократичної поведінки, ні звички говорити з електоратом. Не повторюватиму набір стійких виразів, що характеризують публічність гілок нашого дубу влади. Проблема є більш серйозною. Адже це не тільки в Україні перші особи задовольняються Твіттером для розмови з людьми. Виявилося, соціальні мережі і решта інструментарію віртуального світу не тільки connected people, чим пишаються виробники телефонів, але і служать чимось на зразок чорного ходу для істеблішменту, який не бажає зустрічатися з публікою біля своїх парадних під'їздів. Процвірінькав свою думку в 280 або 500 символах - виконав норму за public relation. Тим більше, що пишуть повідомлення і читають коментарі під ними не самі перші особи, а персонал. Єдине місце, де влада може відповісти на прямі і не завжди приємні запитання - прес-конференції. Але бувають вони рідко і не обходяться без попереднього кастингу журналістів. А значить - люди на верхніх поверхах менеджменту і політики живуть з наглухо зачиненимим вікнами, де не чути гул натовпу. Для багатьох керівників, що уявляють себе погоничами караванів, це добре, не треба відволікатися на сторонній гавкіт. Для суспільства - дуже погано. Бо політику треба не тільки провадити, але й пояснювати. Ми ж не верблюди.

Бригади тих, хто пише і поширює хороші новини про перших осіб, були ефективні за часів інших настроїв та іншого налаштування алгоритмів мереж. Тепер же завзяття на цих теренах шкодить авторам і їхнім героям. Ті, хто співають дифірамби, жертвують репутацією журналістів, істориків, юристів, вчених, бо справа інтелектуалів - критичне осмислення, а не захоплене поклоніння. Ті, хто приймає дифірамби, розбещують себе ілюзіями беззастережної підтримки, зараховуючи до маргіналу кожного інакомислячого. Зрештою, інформаційні заряди тепер вже не накривають мережу, а поширюються між своїми ж зозулями і півнями. Не хочеться бути горобцем у такій ситуації, мораль нашої байки інша. Біда не в взаємності похвал. У повітрі запахло диктатурою. Процес вихваляння влади і її хвастощів завжди пов'язаний саме з нею. Щойно з публічної сфери зникають карикатури на перших осіб і панегірики змінюють скрупульозний аналіз слів на утримання правди, починається «життя за царя», тобто патріотичний рух слуг престолу, що заводить країну в болото.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments