Зайва година
Я прийшов за 5 хвилин до сеансу. Взяв квиток, а потім побачив, що всі годинники довкола показують на годину менше, ніж у моєму мобільному. Я недавно повернувся з іншого часового поясу, а він у ньому так і лишився, клятий штучний розум.
Довго, матюкаючись, переводити годинник у новому телефоні, в якому ти ще не все знаєш. Попередній ти розбив після розмови з начальством, не тому, що сердився чи нервував, а через притаманну тобі кострубатість.
Згадати, що в тебе в сумці фотоапарат. Піти фотографувати старий будинок, який ось-ось розвалиться. Без даху, зі снігом на обгорілих балках, з ліпниною над порожніми шибками, в яких видно небо й кіптяву, з величезними полотнищами потемнілої захисної сітки, схожими на опалі вітрила. Корабель Тесея покинуто на Подолі.
Змерзнувши, піти шукати кав’ярню. Знайти біля спуску в метро.
“Купаж чи арабіка?” – питає продавець, молодий, неголений, усміхнений незважаючи ні на що. На прилавку стоїть його автопортрет кульковою ручкою. Внизу дописано від руки: “Пока рисовал, забыл, на что собирал… Знаю точно! Не на темный шарф. Уже есть у всех!!!»
Беру купаж.
Кафе цілком затишне – жовті кольори, квіти, скляні стіни, але сидять у ньому без будь-якої кави кілька кремезних битих життям чоловіків, які наче щойно, причому не без утрат, утекли з дев’яностих. Один з них навіть має маленьку ділову валізку, але виглядає вона в нього недоладно, немов джинсова латка на малиновому піджаку. Вони ведуть чоловічу розмову. Вони переживають драму. Вони в постійному забігу між Хаосом і Еросом.
- Понеділок – це такий день…
- Все загадили. Понімаєш – все!
- …Но меня пацаны благодарили.
- У Олі розріз аж сюди, а вона танцює!
- Непонятно.
- Чо непонятно?
Чомусь озираються на мене.
Починаю почуватися мов у ранньому фільмі Годара.
Просто зараз у глибині інтер’єру має початися брутальна сварка. Одна з двох панн, що сидять ліворуч, на очах в отетерілих мужиків обізве другу шльондрою й піде геть. Ображена сторона вихопить пістолет, я здивовано вигукну: “Двері!”, бо холодно, бо треба за собою зачиняти, прогримить постріл, кривдниця, незграбно змахнувши руками, впаде на вулиці перед входом.
Натомість на порозі з’являється бурлака середніх років у синьому комбінезоні з мішком пляшок і горбатою долею за плечима. Лишає мішок на вулиці, долю несе всередину, скромно стає в кутку: гріється. На спині в нього написано New Yard. Жінка за сусіднім столиком каже подрузі:
- Ситий голодному не товариш.
Раптом телефон у неї починає співати “Я хочу быть с тобой”.
Мені пора дивитися своє кіно.
Виходжу в сируватий сіруватий день.
Над площею гуде літак. Хтось везе незадекларований шматок чужорідного часу.
Кіно було криваве, сентиментальне. Про повернення додому, звісно.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”, 10 грудня 2018 р.
