У країні «великих каменів»

На лиці природи не буває написана ницість… У присутності природи людиною оволодіває одвічна насолода, хоч би які прикрощі випадали їй у повсякденному житті.

Найвищу гору — Говерлу, так само як і гірський хребет Чорногору, відвідали уже десятки тисяч туристів. Справді незаймані дикі місця в Українських Карпатах відкриті, як правило, лише для науковців, дослідників. Нашій журналістці Ганні Гопко вдалось побувати в природному заповіднику «Горгани», котрий розташований у найнедоступнішій високогірній і кам’янистій частині системи гірських хребтів Горган — у Довбушанських Горганах. Більшість хребтів тут вкриті кам’яними розсипами — ґреготами, які пановито займають 12 відсотків площі заповідника. На місцевому діалекті слово «ґорґан» означає «великий камінь», або «скеля»; назва «ґрехот» походить від глухого звуку, який виникає під час каменепадів, — «камені ґрехочуть».

Про безконечні поля жовтого, порослого лишайником каменю в заповідних місцях з найбільш мальовничими краєвидами в українських Карпатах, до охорони яких долучився ще в 1935 році Андрій Шептицький, в репортажі газети «День».

«КВИТОК» У ЗАПОВІДНИК В ОБМІН НА НАУКОВУ СТАТТЮ АБО МАТЕРІАЛ В ГАЗЕТІ

Василь Кисляк, директор природного заповідника «Горгани», погодився зустріти журналістів за умови написання статті. Мовляв, публікація для заповідника бажана від усіх відвідувачів: чи то біологів у науковому віснику, чи то журналістів, пожартував пан Василь. Хоча відвідування території природного заповідника «Горгани» у туристичних цілях тут не практикують, оглянути мальовничі ландшафти природи все ж таки можна. Для цього на території заповідника функціонують науково-пізнавальні стежки, а поза заповідною зоною промарковано кілька туристичних маршрутів.

Від Івано-Франківська через місто Надвірну до села Зелена, де розташована садиба Горганського природоохоронного науково-дослідного відділення природного заповідника «Горгани», всього 65 кілометрів. Керує відділенням Оксана Василівна Осташук, одна з небагатьох жінок-керівників, які працюють в лісовому господарстві Прикарпаття...

Оточене горами, село Зелена надзвичайно мальовниче та гостинне. Запастись продуктами та поїсти тут можна в колибі чи магазині- кафе. Однак справжні, екологічно чисті, корисні, не трансгенні продукти можна знайти у кожній оселі, своєрідних місцевих ресторанах. Уродженка села пані Марія Юріївна Яремчук (Заліська), до котрої ми завітали, почастувала нас молоком, сиром, сметаною та свіжоспеченими пампушками. Розповіла про те, що виховує зараз дев’ять онуків своїх чотирьох дітей. У містечко Надвірна їздить рідко: хіба щоб купити крупи, а решту дає земля. Багата природа краю дозволяє мешканцям влітку на ягодах та грибах заробити гроші на наступний рік. Фактично задовольняє усі потреби гірських жителів, для яких не характерне надмірне споживання ресурсів та шопінг. У них є те найцінніше та найнеобхідніше, а саме: чиста вода, повітря та безпечні продукти, чого у міських жителів уже давно немає, або того, що доводиться дорого купувати.

«15 000 МЕТРІВ» ВРАЖЕНЬ

Що таке Горгани і що їх відрізняє від інших гірських кряжів, можна зрозуміти, лише побачивши їх з висоти орлиного польоту. В неділю вранці ми вирушили в гори, стартувавши із висоти 700 метрів над рівнем моря. Наш провідник, інcпектор першої категорії з охорони природно-заповідного фонду Василь Яремчук запитав, що бажаємо побачити, чи готові до мандрівки та скільки кілометрів зможемо подолати?

«Мінімум — 15км», — бадьоро відповіли.

Здолавши першу тисячу метрів, натрапили на сюрприз. На лісовій дорозі, поблизу гірської річки, нам назустріч вийшов «табун» саламандр плямистих, занесених в Червону книгу. Їх тут дуже багато, на відміну від інших місць Карпат, де практично важко зустріти цей вид плазунів. Окрім саламандр плямистих, тут ще понад 25 видів тварин, занесених в Червону книгу. Взимку можна побачити сліди оленя, куниці, лисиці, вовка.

Василь Яремчук, як і інші співробітники заповідника, проводить спостереження за природними явищами (фенологічні), відстежує, коли зацвітають квіти, дерева, коли з’являються перші жаби. У такий спосіб дерева, квіти та тварини надають інформацію, надійнішу за Гідрометцентр. З давніх-давен для українців знаки природи були орієнтиром під час посіву, збирання врожаю, що є типовою ознакою гармонії людини з природою.

«ЯКБИ НЕ ЗАПОВІДНИК, ТО ТРЬОХСОТЛІТНІХ ЯЛИЦЬ ВЖЕ ДАВНО НЕ БУЛО Б!»

Підніматись вгору з кожним метром стає все важче, але цікавіше. Ліс стає густішим, а дерева товстішими — навіть понад 100 см в діаметрі. В заповіднику збереглися найвищі для Горган дерева бука, ялиці та смереки. Найбільші дерева-велетні тут досягають висоти 51 метр. Зупинившись біля ялиці, якій уже близько 300 років, Василь Яремчук розповів нам про праліси: ліси, де не ступала нога людини і ніколи не здійснювали господарську діяльність. «В радянські часи лісорубам сюди добратися було складно через крутий рельєф, тому дерева уціліли. Якби не створення заповідника за часів незалежної України, то від цих дерев теж залишилися б пеньки», — з радістю повідомив наш провідник.

І, справді, у пралісах, тим більше якщо вони є частиною заповідника (себто перебувають під охороною), ліс — це живий організм, який розвивається природним шляхом, не потребує догляду людини, а тим паче — її втручання. Тут кожне повалене бурею дерево, перегниваючи, дає життя іншим. Зупиняємось біля поваленої, уже наполовину згнилої столітньої смереки, на котрій виросли чотири маленькі ялиночки. А от для мандрівника повалені дерева на лісовій стежці не є перешкодою, вони позбавляють похід монотонності.

Мішані, з переважанням смереки, ліси відносять до першого висотного поясу рослинності. Загалом, у вертикальному відношенні заповідник розділяють три висотні пояси рослинності. Два наступні: чисті смерекові та кедрово-смерекові ліси та субальпійський пояс, де поширені чагарники сосни гірської та кам’янисті розсипи, покриті мохами та лишайниками, — у нас попереду.

Після майже чотирикілометрового походу всього п’ять хвилин на перепочинок біля потічка. Від спраги тут неможливо було б померти: ще десь 30 потічків беруть свій початок у горах заповідника. Найголовнішою водною артерією є ріка Бистриця Надвірнянська, в басейні якої й розташований заповідник. Її численні притоки: Зубрівка, Довжинець, Зелениця забезпечують комфорт для флори та фауни.

Холодна та смачна гірська вода додала сил, аби добратися до першої вершини розлогої системи гірських хребтів — Березовачки, висота якої 1500 метрів. Найвища точка над рівнем моря природного заповідника «Горгани» — 1754,6 м на вершині гори Довбушанка. Сюди входять ще гірські вершини: Ведмежик, Полєнський, Пікун. Тут, уже в другому поясі рослинності, багато дерев сосни кедрової європейської, котра становить основну частину пралісів заповідника. Питання охорони та збереження кедрового масиву в Горганах ще у 1933 році порушив молодий львівський лісівник Андрій Пясецький. А уже в 1935 році на V з’їзді природоохоронців усі вітали митрополита Андрія Шептицького, який заснував перший кедровий заповідник в Горганах в басейні ріки Лімниця на площі 255 га, а у 1936 році — Український парк природи площею до 1800 га. У 1940 році урядом Радянської України планувалося розширити ці заповідні території до 50 тис. га, але перешкодила війна.

Після війни природоохоронна робота в західних областях України відновилася аж у кінці 50-х років. Науковцями та громадськими природоохоронними організаціями було запропоновано список цінних ділянок, що вимагали державної охорони. Сюди ввійшли кедрові насадження в ур. «Джурджі», яке зараз у складі заповідника «Горгани». В 1974 році було створено Горганське заповідне лісництво, до складу якого ввійшли державні заказники: «Садки»(995 га) та «Джурджі»(754 га). І тільки через 22 роки, у 1996 році, указом Президента України було створено природний заповідник «Горгани» — перший і поки що єдиний на Прикарпатті.

ВИБОРЮЮЧИ СВОЄ МІСЦЕ ПІД СОНЦЕМ

На Березовачці сліпучої краси пейзажі відкриваються довкола тебе. Здається, що Господь взяв пензель і намалював шедеври. Попереду тебе гора Козій Горган — крутий (40 градусів) схил, майже повністю вкритий камінням.

Ось що воно таке Горгани! Видовжені хребти з гострими вершинами, стрімко спадаючі північно-східні та більш пологі південно-західні схили! Саме вони характерні для Довбушанського масиву. Та найголовніше — більшість з них вкрита кам’янистими розсипами, як кажуть гуцули: «Горгани, або греготи».

Саме на їхню честь і названо природний заповідник «Горгани». Поміж камінням своєрідними килимами стелиться альпійка, або гірська сосна. Це вже субальпійський висотний пояс рослинності. Тут, на відміну від двох попередніх, поширені чагарники сосни гірської та кам’янисті розсипи, покриті мохами та лишайниками.

Кілометрові кам’яні розсипи серед дикої природи — це своєрідні рани від льодовика, котрі природа просто ще не полікувала. Але з часом рани загоять дерева. Гірська сосна, що схожа на невеликі кущі, витісняє каміння. Так природа відстоює своє місце серед кам’яних джунглів. Вітер розносить пилинки, які осідають на камінні, а пізніше дають життя деревам. Ось берізка прямо з каменю росте. У мікро тріщину вітер заніс трохи ґрунту, куди потрапила насінина берізки. З кожним десятиліттям кам’яні плями меншають. Інше каміння покривають лишайники та мох.

Перепочиваючи на греготах, пан Василь розповів нам про двох молодих орлів, котрі зовсім недавно прилетіли і сіли поряд з ним. Шкода, каже він, що не було фотоапарата, вийшов би гарний знімок. Не вистачає коштів на найнеобхідніші речі — одяг, спорядження, а не те що вже на відео та фотокамери. А от розмір зарплати пан Василь не схотів назвати, але, очевидно, чиновники про людей, які виконують загальнодержавну справу, «подбали» так само, як і про лікарів чи освітян. Себто — забули про них. Однак для пана Василя працювати в заповіднику — це здійснення заповітної мрії. Ще з дитинства він мріяв не експлуатувати, а охороняти рідні Горгани. Перебуваючи на службі в Афганістані, де здоровенне каміння є домівкою для місцевих, він мріяв якнайскоріше повернутися додому, щоб охороняти свої кам’яні розсипи. Природа та пісня — от справжня гармонія для мене, каже Василь, який раніше працював у місцевому Будинку культури.

ПАРТИЗАНСЬКИМИ СТЕЖКАМИ

Як справжній освітянин наш гід повів нас партизанськими стежками. Адже Горгани відомі й місцем проведення визвольних змагань, тут є декілька бункерів. Зокрема, на схилі гори Березовачка є найвідоміший — бункер полковника Грома. Уже за 60 метрів перед криївкою (так місцеві називають бункер) пан Василь попросив нас спробувати самостійно знайти бункер.

Якби не втоптана стежка, то знайти криївку було б тяжко серед лісу та окопів — свідків Другої світової війни. Щорічно в травні на роковини смерті полковника Грома, справжнє ім’я якого Микола Твердохліб, та його дружини Ольги Герасимович тут правлять службу, приїздять пластуни із Західної та Східної України.

Фактично бій на горі Березовачка весною 1954 року вважається останнім акордом збройної боротьби УПА. Тоді завдяки зраднику із НКВС довідалися, де розташован бункер. Аби не потрапити живим в полон, полковник Грім спалив усі документи, а потім застрелив себе та дружину Ольгу Герасимович, котра не хотіла залишатися без нього. Анна Попович, яка теж була в команді, потрапила в полон живою, аби виконати доручену полковником місію, — вижити, щоб розповісти іншим правду.

Волого та холодно у відновленій уже в незалежні роки криївці. Сирості кухні та двом кімнатам додає не так джерельце, як відсутність витяжки. Хоча за оригінальним проектом під час будівництва криївки робили три шари над стелею, між якими була порожнина, щоб ні сніг, ні дощ не потрапляв відразу до кімнат. Також було прекрасне водовідведення. Віднайти місце розташування бункера тоді не вдалося навіть місцевим пастухам. Що тільки не робили е нкаведисти, щоб знайти сховану на крутому схилі криївку. Брали проби з усіх потічків та джерел. І все марно. Лише зрадник вказав місце криївки.

Сучасникам важко уявити, як колись люди тут зимували. Після розповіді про героїчні подвиги наших попередників так і задумуєшся про сучасних творців держави, нардепів: хіба вони готові пожертвували хоч чимось заради України?

До речі, наш провідник був одним із ініціаторів відновлення криївки полковника ГРОМА, хоча через свою скромність нам про це не сказав.

Спуск вниз із стрімкої гори здавався легшим за підйом. За рецептом гіда, після 15-кілометрової екскурсії скупались в річці. Рецепт і справді допоміг. А от для пана Василя здолати 15 км — це щоденний мінімум. Щомісяця він долає понад 350 км.

А ПІСНЯ ЛИНЕ.. ЛИНЕ... ЛИНЕ...

Ввечері на нас знову чекало свіже молоко, сир. Щедрі господарі краю також почастували нас і свіжозібраним медом. За чаркою, біля вогнища, ми співали партизанських пісень, а от розпочали спільні співи із «Червоної рути». Адже рододендрон — саме так по-латині звучить оспівана Володимиром Івасюком червона рута — тут росте, хоч дуже рідко.

Господарі розповідали різні історії про життя людей. «З 1993 по 1998 рік, коли і сталася наймасштабніша повінь, люди тут масово вирубували ліс. «А що було робити?» — каже пан Михайло, який працює сторожем в заповіднику. Треба було дітей одягати до школи. Ліс нас тоді порятував, бо роботи взагалі не було: кар’єр із видобутку каменю закрили, лісокомбінат — теж».

«Люди спершу і на створення заповідника дивилися без ентузіазму, мовляв, тепер у них заберуть можливість збирати гриби, ягоди. Але коли побачили, що ніхто із лісу нічого не краде, що тепер він під охороною, то і почали розуміти, що то користь для всіх. І роботу більшість мешканців знайшла. В заповіднику працює 49 працівників, влітку 10—15 тимчасових робітників Заповідник створено не від людини, а для людини. І на даний час в нас практично зведено до мінімуму самовільні рубки. Краще ж заробляти на чистому повітрі», — розповідає директор заповідника Василь Кисляк.

«Ще до війни уряд України хотів створити заповідник на 50 000 гектарів. У 1996 році за наказом Президента України було створено природний заповідник «Горгани» на 5344 га», — розповідає Василь Кисляк, директор заповідника «Горгани». Фактично це наймолодший на Західній Україні заповідник, хоча за цінністю він не поступається перед іншими. Заповідник створено для охорони та захисту пралісів із сосни кедрової європейської, або кедрини, як раніше називали цю цінну і рідкісну деревну породу, екологічного виховання та проведення наукової роботи.

У сусідньому із заповідником «Горгани» Надвірнянському Держлісгоспу є ряд цінних пралісів із сосною кедровою європейською, які теж потребують державної охорони. Вони повинні бути в складі заповідника. Розширена територія — близько 12 тис. га — стане системою екологічних коридорів для вільного пересування тварин та з’єднається із заповідними територіями Карпатського біосферного заповідника на горі Свидовець та масивом Карпатського національного природного парку в Горганах.

Збільшення природно-заповідних територій є важливим завданням не лише цього парку, а й держави. Адже мережа природно-заповідного фонду України є значно меншою (близько 4 % від загальної площі), ніж у більшості країн Європи, де цей показник сягає 5—7%, а на півночі — навіть 11—12%. Заповідники — це добре для флори та фауни, особливо червонокнижним представникам, як каже пан Василь Кисляк, бо тут немає фактору турбування. Тут є турбота.

За два дні, здолавши понад 15 км, вдалось побачити лише п’яту частину заповідника, обійшовши всього два із 10 обходів. Нам вдалось очиститись від стресів сучасної урбанізованої цивілізації, освіжити думки. Також вдалось потішитися за українських предків, котрі зуміли врятувати нам цей оазис і порадіти за майбутні покоління, які зможуть відчути гармонію з природою.

Цей чистий куток належить нам усім: його не встигли роздерибанити, його не встигли знищити, його не зможуть «прихватизувати» усі, хто має гроші та вплив! Він належить, перш за все, тим, хто береже уже тисячолітні традиції особливого ставлення до природи, — гірським жителям!

P.S. Автор дякує працівникам та директору природного заповідника «Горгани» Василю Кисляку за гостинність, відданість справі та за можливість побачити дику природу.

ДОВІДКА

«Ґорґани» — місцева назва кам’янистих розсипів, від яких і походить назва гірської частини Скибових Карпат — Горгани.

Горгани охоплюють надзвичайно цінні гірські екосистеми у центральній частині українських Карпат. Вони займають територію Надвірнянського, Солотвинського й Рожнятівського районів Івано-Франківської області та Усть- Чорнянського району Закарпатської області. Саме з метою збереження та вивчення цих цінних природних комплексів у південно-західній частині Івано-Франківської області було створено природний заповідник «Горгани».

Природні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їхніх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад.