«Охочих створювати фітнес-центри в історичному центрі не меншає...»

«МИ МОЖЕМО КОНКУРУВАТИ НА СВІТОВОМУ РІВНІ, АЛЕ НЕ З ВЛАСНОЮ БАЙДУЖІСТЮ»

— Перше питання дещо меланхолійне: назвіть втрати і здобутки міської культури за минулий рік.

— Я не знаю, чи то втрата, чи здобуток — коли ми на основі театру «Бенефіс» і Театру історичного портрета зробили «Вільну сцену». Але разом з тим отримав свій театр майстер молодого покоління — Дмитро Богомазов. Він поки що не має постійного майданчика, на якому може показувати свої вистави. Але зараз я мав розмову із ректором Художньої академії Андрієм Чебикіним — є приміщення в гуртожитку Академії, яке вони готові надати у пільгову оренду, щоб театр «Вільна сцена» міг працювати там. Разом з тим воно може бути і молодіжним культурним центром для інших програм — Сергія Проскурні та його центру. Інше питання — чому реорганізовується Експериментальний театр? Ви прекрасно знаєте, що він був створений «відпочкуванням» від Молодого театру трупи Більченка. Більченко поїхав, а театр без засновника, без художнього керівника не може бути. Тому ми його об’єднуємо з театром «Золоті ворота» Валерія Пацунова, щоби створити театр, який мав би лідера, художнього керівника і режисера. Актори, які залишилися в Експериментальному театрі, можуть ставити вистави, але режисер є професія, якій треба вчитися, мало того, треба бути ще й організатором. Отакі я можу назвати втрати протягом останнього року і разом з тим і здобуття. Знову ж таки на Троєщині рішенням Київради буде створюватись Молодіжний театр, якому потрібна хороша трупа. Зараз будуємо ляльковий театр, наприкінці лютого заб’ємо першу палю; зробимо красиво, театралізовано, щоб там був Карабас-Барабас...

— Це добре, а як було на зовнішньому, так би мовити, напрямку?

— В минулому році ми вперше досить активно відзначили імена наших земляків на міжнародному рівні. Ніхто не сподівався, що у Швейцарії, у Лозанні, — у країні і місті, де кожен метр прораховується, — раптом постане пам’ятник нашому земляку Сергію Лифарю. Але нам вдалося це зробити. Ще одна подія, яка виходить за межі рядових, — концерт лауреатів конкурсу Володимира Горовиця в Парижі. Адже минулого року сторіччя з дня його народження відзначалося на рівні ЮНЕСКО. Теж багато хто ставив під сумнів, але у центральному залі ЮНЕСКО в Парижі, також у старому залі тамтешньої консерваторії відбулися концерти трьох лауреатів конкурсу Горовиця. Ви всі театрали, ви знаєте, що якщо після прем’єри публіка одразу розбігається, — значить, щось не так. А там люди, навпаки, довго не розходилися. І потім був ще концерт у Швейцарії, в Женеві, у залі представництва ООН. Такий прорив... Все, що відбувається в культурі, тобі болить. Навіть у ті радянські часи на рівні інструктора райкому партії обов’язково звучало: охорона здоров’я, освіта, культура. Йшла триєдина гуманітарна сфера. Тепер говорять: освіта, охорона здоров’я, а потім раптом переходять на армію, на комунальні... Я вже питав у деяких депутатів: що трапилося? Чому зникає культура взагалі у вашому лексиконі? — Ой, да, ой, забули... Ось і все.

— А що сьогодні заважає культурі найбільше?

— Внутрішньої потреби немає, от в чому біда. Хоча всі мають розуміти, що від того, як молоденьку майбутню маму приймуть у пологовому будинку, як вона народить дитину, і до нашої самої смерті, як ховають людину — все це має безпосереднє відношення до культури. І культура чиновників, і культура освітянина, і культура лікаря... І вся біда в тому, що до того часу, поки не з’явиться внутрішнє розуміння, годі чогось чекати. От коли я працював у театрі, мені здавалося, що тільки світу, що у вікні. Що всі думають тільки про театр Франка, що проблеми театру Франка — це проблеми загальноукраїнські. І я завдячую цій своїй ситуації тим, що побачив обсяг роботи, і зрозумів, що ми можемо конкурувати на світовому рівні. Але загальний рівень культури залишається надзвичайно низьким. Коли я бачу під час вечірньої прогулянки дівчинку років чотирнадцяти, що жлуктить пиво прямо з літрової пляшки... Ось коли я хапаюся за голову. Ми ще одне покоління втратили, тому що не займаємося дітьми, молоддю...

— А як реально може вплинути на цю ситуацію управління культури Києва — це все ж столичний заклад. Чи ви здатні сформувати культурну політику в столиці?

— Так. Але ми не можемо її формувати самостійно, поки у генеральному плані розвитку міста Києва і в планах районів не буде враховано те, що називають соціально-культурною сферою. Ми зберегли структуру, систему. У нас немає жодної закритої бібліотеки або художньої, музичної школи. Навпаки, ми намагаємося щось відкривати. Але — я знову повертаюсь до 90-х років: коли планувався якийсь мікрорайон, там обов’язково враховувалась і бібліотека, і клуби за інтересами. Зараз у нас, наприклад, у системі позашкільної освіти займається близько 18 тисяч дітей. І ми дійсно радіємо тому, що ця цифра росте. Але це маленька часточка у порівнянні з майже 3-мільйонним містом. Ми говоримо про Троєщину: там треба театр. Ми говоримо — є ініціатива депутатів Київради про створення театру Київради за прикладом театру Моссовєта. Є кінотеатр «Нивки», давайте джерела фінансування, допоможемо, щоб і там театр був. Хай будуть казино, але ми мусимо робити своє — бібліотеки, музичні школи, музеї, театри. І починаючи від самодіяльних колективів, клубів, це треба формувати. Але ми можемо формувати тільки тоді, коли будуть враховані хоча б 50% наших пропозицій по розвитку. Тільки взаєморозуміння і взаємопідтримка керівної системи може привести до якихось результатів. Якщо тільки буде: це я роблю, а це ти, — ніколи нічого не буде.

«КОЛИ НЕ СПРАЦЬОВУЄ ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ У СОБІ САМОМУ, ПОВИННА ДОПОМОГТИ ПРОКУРАТУРА»

— Інколи складається враження божевілля, коли бачиш деякі моменти з розбудови у центрі міста чи побудову фітнес-центру під Софією. Ви можете впливати на це?

— Зараз — так. Нещодавно, уже як голова управління культури, мистецтв і охорони пам’яток, я не підписав створення ще одного фітнес-центру в центрі міста. Не підписав і не підпишу. А стільки йде заявок на земельні ділянки, приватизацію, реконструкцію, перебудову, що я дійсно навіть інколи лякаюсь. Я не корінний киянин. Але я живу в цьому місті, тут народились мої два сини. Раніше я думав, що вирвуся до себе, на Західну Україну, тому що мене туди тягне, як Вільям Сароян казав — «в горах моє серце». Але після народження другого сина сказав собі: все, треба ставити крапку, це твоє місто, це твій дім. Якщо я до цього просто любив Київ, то зараз я його шаную. Коли дивлюсь, що робиться з центром, питаю: чому? Чому, наприклад, в Парижі, Римі, Кракові прискіпливо ставляться до цього, а у нас не можуть? І тут я підтримую тезу міського голови, який сказав архітекторам (у нас була розширена містобудівна рада): чому ви питання ставите зараз, коли вже збудовано? Чому ви — майже всі головні архітектори — на містобудівній раді не кажете конкретно: ні, цього не буде, і не захищаєте свою позицію? А тому що майстерні мають конкурувати не в тому, хто в кого скільки відхопить, а в тому, як краще зберегти середовище міста.

— Це правильно, але, як то кажуть, — постфактум...

— Ні, не постфактум. Ми зараз починаємо з приходом Василя Федоровича Присяжнюка на містобудівній раді дійсно говорити про кожний проект з критичними зауваженнями. І зараз, дійсно, підпис голови Управління культури має бути і під виділенням земельної ділянки, і під проектом. Тобто на мене звалилася величезна відповідальність. Я навіть, жартуючи, казав: кому я зробив у житті що поганого?

— Це відколи?

— З грудня в мене почалося нове життя.

— Тобто коли була реконструкція майдану Незалежності, коли встановлювали ці жахливі Лядські ворота, ви ще не могли впливати?

— Але я відверто казав і тоді.

— Але впливати могли?

— На жаль, тоді ні. Тоді було окреме головне управління охорони пам’яток, було ГоловОПУ, і я як начальник культури міг тільки сказати своє слово, але не міг вплинути на ситуацію якимось офіційним чином.

— Але ви казали це?

— Казав і кажу зараз: це дурня. Це Лядські чи зовсім інші ворота? Поставити в такій асиметрії... Але навіть асиметрія має свої закони. Ще і втелющити оце страшилище там, на горі... Архістратиг — він же охоронець, а не опудало.

— Ми згодні.

— Я розумію, коли зараз вирішується питання про пам’ятник Святославу Ігоревичу: був указ Президента, конкурс, засідання журі, визначились з пам’ятником, ставимо його на перетині Десятинної і Володимирської. Дуже цікавий пам’ятник, несподіваний, де немає ні коней, ні вершників, просто — мені дуже сподобалася ідея — меч, вбитий наполовину в камінь, руків’я тільки, а на ньому барельєф Святослава і написано: «Іду на ви». Цікаво. Це наша земля, це з легенд: а хто витягне цього меча? Мені хочеться, щоб у тій зоні, яку часто відвідують туристи, — щоб вони бачили, що в нас є оригінальні, цікаві проекти скульптур, а не як Сагайдачний на Контрактовій площі з піднятим хвостом. Коли у нас є красивий пам’ятник — Кий, Щек і Хорив на набережній, прекрасна робота Бородая, — нащо ще одна, не краща, робота Куща? Я вболіваю за це.

— Олександре Павловичу, ви не рядовий громадянин. Ви знаєте, як у нас критикувалася реконструкція Майдану. Тоді ви не могли впливати офіційно, але ви виступали проти. А що треба для того, щоб прислухалися?

— А вже прислухаються.

— І треба було спершу збудувати Майдан, а потім прислухатися...

— А ви знаєте, може, й для того і запрацювала ця схема, яку ви робили разом із Ларисою Скорик. Я думаю, що тепер влада прислухається до ради, яку створили Лариса Павлівна, Рая Недашківська, Лесь Подерв’янський... Лариса Павлівна введена як член містобудівної ради, як член колегії Київської міської держадміністрації, вона виступає, критикує. І нас зараз уже трошки більше, ми можемо вже говорити. І є трибуна газети «День», і інші газети також підтримують. Я ще раз кажу: це не для того, щоб когось критикувати і когось знищувати. Треба сприймати позицію таких людей, як Лариса Павлівна, як позицію захисту, допомоги. Інакше у нас не буде діалогу, а завжди буде: ти граєш у свої ворота, я граю у свої, а програють усі.

— Скорик, до речі, зараз знову збирає підписи і збирається направляти листа Президенту з приводу вирубки на Дніпровських схилах.

— Щодо вирубки на Дніпровських схилах — я цікавився цим питанням. Мені Руслан Кухаренко вже приносив цей проект. Він переконував, що як такої вирубки там не буде, бо там підйом десь 85 метрів вгору. Тут треба думати і розбирати. Що планується на Набережній? Хочуть закрити дорогу настилом, машини пустити під цей настил, а на ньому побудувати триповерхові будівлі: готелі, фірми і так далі, щоб людям можна було гуляти по набережній. І в принципі вирубки схилів не буде. Якщо піднімуть набережну, ці будинки стоятимуть на висоті 25 метрів, тобто залишається 60 метрів Дніпровських схилів. Але треба зробити макет, громадське обговорення, щоб кияни не залишалися осторонь, і тільки після того вирішувати... Можливо, це буде краще для екології: всі випари підуть у тунель від Річкового вокзалу до моста Патона, і буде зелена зона.

— Ви вірите, що так і буде, а не так, що нас вкотре поставлять перед фактом?

— Звичайно, є сумнів, але з допомогою правоохоронних органів і прокуратури, я думаю, нам вдасться впоратись. Дійсно, працівники прокуратури активізували свою роботу саме по збереженню навколишнього середовища, по дозволах і так далі. Якщо у не спрацьовує громадський контроль у собі самому, то треба інколи допомагати.

ЛАШТУНКИ, ТУРИСТИ, ЕКРАНИ

— Давайте поговоримо про театр. У вас 20 театрів. «Сузір’я» і Театр на Подолі...

— Ой, підказали позитив! Спасибі! Зараз Олексію Кужельному для «Сузір’я» район додатково виділив гроші — більше 100 тисяч. Віталію Малахову на Подолі теж допомогли, нарешті він має репетиційну базу, має де розташувати людей. До речі, коли він створював Театр естради, я хотів кинути театр Франка і піти до нього. Так мені дружина сказала: мало того, що одружилася з артистом, хоч то добре, що академічного...

— А що зараз в Опереті відбувається?

— Ох, Оперета — любов моя... Пояснюю: абсолютно всі побажання моїх шановних колег задоволені. Всі. Вимагали, щоб директор Харіна пішов — він пішов. Я особисто дуже допомагав Опереті. Працював з американським посольством, ми зробили «Поргі і Бесс», привезли, дали великі кошти... Бачте, Гершвін виявився не по силах, хоча це завжди шлягер будь-якого театру.

— Не по силах — тобто немає творчих можливостей?

— Так, немає. Чомусь не пішли на виставу, хоча Гершвін є Гершвін. Навіть в обласних театрах — я пам’ятаю, ще в радянські часи намагалися взяти його. Ремонт — це теж величезна проблема, яку ми все ж таки вирішили. Сам особисто навіть стільці приміряв: чи буде зручно? Тобто ми привели в порядок театр. Тільки працювати. Ну, захотіли, щоб Богдан Дмитрович став і директором, і художнім керівником. І це виконали...

— Коли ж там будуть цікаві вистави?

— О! А я про що?.. Зараз усі біди зняті, настав найвідповідальніший момент. Всіх залякали: управління культури, міністерство, міську адміністрацію, Верховну Раду, Адміністрацію Президента. Тепер, коли кінець світу закінчився, будь ласка, за всіма адресами, куди ви писали листи, надішліть запрошення: шановні, прийдіть подивіться, які ми талановиті, скільки у нас робіт. Хочете бути національним, академічним — будь ласка, покажіть. Адже Оперета — це шампанське, а не вино, що перебродило. Це молодість, це міць, це зв’язки, це легені, це, вибачте, сідниці, це ноги!.. Ось про що я кажу: спитай себе сам. Я буду дуже вдячний тим, хто контрактну систему поверне, тому що має бути зміна покоління. Дорогі мої, або той театр, який ми любимо, буде жити і розвивались, або ми думатимемо тільки про своє існування.

— Є ще одна галузь — музеї. Чи можна на них заробляти як на туристичних об’єктах, як це і робиться в світі?

— Можна і треба мати прекрасні музеї, наприклад, музей Богдана і Варвари Ханенків. Але потрібна реклама, реклама і ще раз реклама. На жаль, вона коштує дорого. Є опробуваний шлях: сісти на бюджет. Але бюджет не гумовий. Тому треба створювати опікунську раду музею або театру, яка вкладатиме кошти в його розвиток. Так робиться в усьому світі. Тобто, коли буде хороша реклама, можна робити і поліграфічну продукцію, і картки, і обмін виставками. Треба, щоб про музей знали. Треба переходити на вищий щабель, на форми, які ще не освоєні.

— А ви не намагалися співпрацювати із Державною туристичною адміністрацією?

— Кілька разів. Я якось навіть сказав, і всі почали цитувати: культура — як дівка на виданні, просить: візьміть мене! А туризм — парубок, він відвертається. Кожна цивілізована столиця, держава має туристичні тури по музеях і театрах... А ось скільки вистав ви можете назвати в Опереті, на які б запросили друзів?

— Взагалі нікого б не запросили.

— О! А я кажу про те, що дійсно треба ставити в туристичні тури. Ми почали в минулому році випускати спеціальні програмки. Шановні туристичні агенції, виберіть собі. Конкурс Горовиця — чому ви не можете ставити? Зараз буде п’ятий конкурс Лифаря, я думаю, приїдуть Володя Малахов, Путров з Королівського балету Великобританії, Юрій Григорович, зараз шукаємо Баришнікова — визначні фігури! Ставте в тури, нехай у кожному готелі, навіть однозірковому, лежить програмка. Зробіть фотографії, щоб ми бачили, що в цьому музеї — та ж «Інфанта». У Краків приїжджаємо — там «Мадонна з горностаєм», де ти тільки не підеш — всюди ця Мадонна, і всі йдуть туди. Зараз така співпраця почалася. Ми готові. Заплатіть копійки, але ж проведіть фотозйомку, зробіть собі проспекти, — це ще одна стаття для підтримки бюджету музею. Вони мають право інтелектуальної власності, вони нам можуть надати Шишкіна того ж самого. Чомусь Франція, Великобританія, Греція беруть у нас виставки, просять, щоб ми їх показали, а вони на цьому розуміються...

— В музейній мережі є гаряча точка — Лавра. Це ж кубло конфліктів між усіма — і різні церкви, і світська влада, і всі щось захоплюють, перехоплюють... Як це подолати?

— Я підтримую позицію уряду, яка зараз прийнята. Треба раз і назавжди зробити водорозділ. Документ зараз розглядається, і я думаю, що він буде затверджений на регіональній комісії, яку проводить віце-прем’єр Дмитро Табачник. Нижню Лавру із тими одинадцятьма будівлями, які самочинно захоплені, треба віддати Києво-Печерському монастирю, нехай там господарюють і працюють ченці. А Києво-Печерський заповідник із музеями декоративного мистецтва, дорогоцінностей, театру і кіно, книги і книгодрукарства — має залишитися національним. Але разом з тим надавати так, як це зафіксовано, Трапезну церкву для святкових богослужінь. Закінчуються розписи Успенського собору — його також можна брати для богослужінь.

— Давайте торкнемося кіно, точніше, кінопрокату. Сьогодні у нас 5 приватних кінотеатрів і 7 в оренді колективів, не кажучи про нові. Але решта — на утриманні міста. Це мало чи багато? Може, їх усі треба віддати у приватні руки?

— А вони нібито непогано себе почувають у приватних руках. Ви питаєте, чи маю я вплив на формування культурної політики? Дев’ять років я переконував керівництво міста, що кінотеатри треба приватизувати, як в усьому світі. Я про це говорив, і це, слава Богу, зрушилось. Ми за цим слідкуємо і доведемо це до кінця. Але 7—8 кінотеатрів однозначно мають залишитись у комунальній власності міста. Тобто щоб ми мали можливість показувати своє. Я переконаний на 100%, що наше кіно підніметься. Не може цей колосальний потенціал кіномитців, який у нас є, зникнути просто так. Ми будемо знімати хороше кіно, і потрібні місця, де люди могли б його подивитися.

— Росія це вже пережила. У них теж спочатку ніхто не хотів показувати російські фільми. А сьогодні вони дають збір майже як американське кіно.

— Ви праві. Серед всього потоку є фільми касові — «Бумер», той же «Антикіллер». Але я кажу про авторське, артхаузне кіно. Ми мусимо інколи впливати на цю ситуацію. І хай прийде 10, 20, 30 людей — але вони будуть мати кінотеатр, а той — дотацію від міста. Ми повинні контролювати цю ситуацію.

— Але ж мова може йти про 3—4 кінотеатри...

— Базові... Місто розкидане. Я не хочу, щоб був приватизований кінотеатр «Флоренція» — останній 4-зальний, побудований за радянських часів, готовий мультиплекс — у 350-тисячному районі. Зараз ми робимо його ремонт. Люди вже йдуть. Люди повернулись у кінотеатр «Ленінград» — як тільки ми забрали звідти нічні клуби і оголосили, що йде кіно.

БЛАГОДІЙНИЦТВО — ЯВИЩЕ РАРИТЕТНЕ. ПОКИ ЩО?

— А вам хочеться у кіно знятися?

— А я знімаюсь. Стас Клименко запросив мене спершу в фільм «Тарас Шевченко», телевізійний серіал, я там зіграв Миколу I. Мені спочатку дали маленький епізод, але потім, коли Іван Драч, Павло Мовчан подивились цей матеріал, вони сказали: а що там ще є про Миколу? Він каже: там є закадровий текст. Вони: все давай у кадр! Як Тарасу Григоровичу із ним важко! Ти подивись, що він зробив! Гнобитель який! Який огидний!.. Треба ж показати, з ким Богдану Сильвестровичу, Тарасу нашому, довелося боротись. А зараз Стас Клименко, якого я шаную як режисера, запропонував мені знову ж таки Миколу I, вже у широкоформатному фільмі про Шевченка. Приємно, якщо так буде. І, до речі, зараз закінчуємо із Станіславом Мойсеєвим — дуже важко це було, я ніколи не сподівався, що буде так важко, — радіовиставу «Гамлет».

— Тобто на артистичну роботу у вас трохи часу лишається.

— Я намагаюся. Дуже вдячний моїм колегам — режисерам на радіо, у театрі... Всі ми не без честолюбства, і коли я стою перед екраном і озвучую кіно, і бачу, що відпрацював все, що мені належить, — мене тішить, що я не втрачаю свою професійність. Або коли я сиджу перед радіомікрофоном, а радіо — це один з найскладніших видів мистецтва, бо ти не сховаєшся ні за декорацію, ні за костюм, ні за зовнішність — тільки ти, твоя душа і твій розум, і коли ти чуєш, що твоя душа ще не вмерла, що гнучкість не втрачена — мені приємно.

— А не буває такої думки: набридла вже та бюрократія, повернуся в театр?

— Буває, і досить часто. Мені час від часу кажуть: а ти не засидівся на своїй роботі? І чи за кордон мене відправляють, чи міністром культури. Але я не прийшов сюди робити кар’єру. Я отримую задоволення не від того, яка в мене машина або кабінет, або на якому рівні мене приймають. Мене дуже тішить те, що мені вдається щось зробити. Якщо я роблю, я колосально задоволений. Я ніколи не прив’язував себе до крісла. Мене завжди дивувало, що відбувається із людьми. Мені розказали про одного нашого колегу, який став керівником. До нього прийшов його колега. І каже: «Колян, привет!» Той встав поважно, взяв його за руку, вивів з кабінету, зачинив двері і сказав: «Не Колян, а Николай Николаевич, понял? Теперь выйди и постучи как положено». Мене завжди дивувало це: була людина як людина, потім став керівником, і щось з нею сталося. Мене як актора це цікавить. Я слідкував за собою внутрішньо: що відбувається. Відбуваються якісь перетворення чи ні? Я дивився на те крісло як на якусь субстанцію в моєму житті: чи впливає воно на мене.

— Так скільки ви років у тому кріслі?

— Одинадцять. 22 липня 1993 року мене призначили. Скільки разів я хотів грюкнути дверима, писав заяву... Я можу заробити своєю професією, тому вважаю себе вільною людиною. В мене були хороші викладачі, які навчили мене професії. І якщо я дочекаюсь того моменту, коли зможу, — я піду. Театр — це моя мрія...

— Чи можна говорити, що в культуру сьогодні вкладають приватні гроші? Наскільки стрімка динаміка?

— Немає динаміки, не розвивається у нас благодійницька діяльність, я вважаю. Що в цьому дуже багато негативу від того, що немає пільг по оподаткуванню, які мають бути надані благодійникам.

— Таким чином, надія знову покладається на державу.

— Звичайно. Мені депутати Верховної Ради кажуть: це ж будуть які зловживання! А що, зараз немає зловживань? Але виведіть чітку структуру, і людина перейме на себе фінансові зобов’язання держави. Вони підтримують чи науково-дослідний інститут, чи лікарню, чи культуру — весь же світ так працює.

— Наша оптимістична бесіда завершується на сумній ноті...

— Ні, ми закінчимо на оптимістичній ноті. Перед приїздом до вас прийшов керівник одного з банків з програмою по встановленню пам’ятників видатним діячам у Києві. Зараз вони працюють над виготовленням пам’ятника Городецькому. Я йому запропонував: чому б не поставити скульптуру Артемія Веделя авторства Грицюка, про яку я знаю вже більше 10 років. Фантастична, в імпресивній манері зроблена. І цей чоловік мені сказав: якщо ви вважаєте, що це дійсно високий твір, цікавий для Києва, — я це зроблю. Але таких поки що дуже мало. Знову ж таки — все йде від рівня внутрішньої культури. Не від багажу знань, а від того, як ти себе бачиш в цьому середовищі, в контексті свого міста, своєї держави. Від цього і вибудовується все далі.

— Отже, у вас непочатий край роботи...

— Це так.