Три Скрипки

Олег Скрипка на сцені — феєрверк емоцій, але поза нею людина доволі закрита. Про музику він може говорити багато, але якщо запитання починають стосуватися його особистого життя, то, як правило, на цьому інтерв'ю закінчується. Ми поважаємо право Олега на приватне життя, але завжди цікаво зрозуміти, «як виростає зірка». Із цим запитанням я звернулася до батька співака Юрія Скрипки. В результаті розмови з Юрієм Павловичем переді мною вималювався образ прекрасного музиканта та чудового сина. Можна тільки захоплюватися батьками, які виховали справжнього чоловіка, талановиту особистість і зірку. Ми вдячні Юрію Павловичу за те, що він погодився розповісти про сімейну педагогіку.

НА БАТЬКІВЩИНІ НАСРЕДДІНА

— Олег народився в Совєтобаді в 1964 році, — згадує Юрій Павлович, — а потім ми з сім'єю переїхали в Ленінабад. Зараз це місто називається Ходжент. Є легенда, що саме звідти родом герой східних казок Ходжа Насреддін. Річ у тому, що після закінчення Київського медінституту я отримав розподіл до Таджикистану. Я як молодий спеціаліст отримував зарплату всього 78 карбованців, жили ми з дружиною (Ганна Олексіївна за професією педагог) і сином дуже важко, наймали житло, тільки переїхавши до Ленінабада отримали квартиру... Ви знаєте, лікарем я став випадково. Після закінчення школи поїхав до Києва. Йду вулицею і загадав: у перший інститут, який трапляється на шляху, здам документи. Це виявився медінститут. Вийшло, що жартуючи я вибрав професію на все життя і став радіологом...

У Таджикистані ми прожили майже десять років, але я не пам'ятаю випадку, щоб місцеві жителі погано чи зневажливо до нас, українців, ставилися. Я працював головним радіологом північного Таджикистану, потім очолював радіологічний відділ санепідемстанції. Річ у тому, що в Середній Азії багато уранових і поліметалевих копалень. На них працювали люди з різних куточків колишнього СРСР. До цих пір ми з дружиною з теплотою згадуємо наш таджицький період життя, молодість, друзів, із якими нас звела доля. А поїхати з Середньої Азії нам довелося через жаркий клімат. Він не підходив Ганні Олексіївні за станом здоров'я. Тому я став шукати інше місце проживання для сім'ї. Було кілька варіантів, але я вибрав Мурманськ, оскільки там надавали не лише роботу, але і квартиру — так із 1972 року почався північний період у житті нашої сім'ї…

Олег зростав хорошою дитиною. Ми з дружиною ніколи не мали проблем із його навчанням. Із раннього дитинства вчили сина, щоб він був самостійним. Не давили на нього батьківським авторитетом, а намагалися навчити Олежика: якщо ти дав слово, то тримай його. Ми не сюсюкали, а ставилися до сина як до дорослого члена сім'ї, і при прийнятті важливих питань Олег мав таке ж право голосу, як і ми з дружиною. Діяли не методом заборон, а детально пояснюючи, чому того чи іншого не можна робити. Навіть у підлітковому віці, коли багато батьків стикаються з юнацьким максималізмом і виникають проблеми між дорослими та дітьми, в нас у сім'ї конфліктів ніколи не було. Мене лише одного разу викликали до школи за те, що на уроці географії Олежик відмовився переписувати підручник, і його вигнали з класу. Я поговорив із учителькою і зрозумів, що вона просто не підготувалася до уроку, й тому примусила дітей конспектувати підручник. Я сина не лаяв, а педагогу, віч-на-віч сказав, що такими методами, якими вона користується, авторитету в школярів не завоюєш.

Можу похвалитися, що за все життя я на Олега жодного разу (!) не підвищив голосу. У школу син ходив із охотою, чудово вчився з усіх предметів. Особливо легко йому давалися точні дисципліни. Наприклад, Олежик добре закінчив заочну Долгопруднинську фізико-математичну школу. А коли постало питання, куди їхати вчитися, то він вибрав Київський політехнічний інститут і легко вступив до цього престижного навчального закладу.

«БАЯН — СІМЕЙНА РЕЛІКВІЯ»

— У Мурманську, за ініціативою дружини, ми відправили Олега навчатися в музичній школі, — продовжує розповідь Юрій Павлович. — І хоча син був малий, після прослуховування його все ж прийняли вчитися по класу баяна. До речі, перший інструмент ми купували в універмазі «Україна», приїхавши літом у відпустку до Києва. І цей маленький баян тепер уже став нашою сімейною реліквією. Правим виявився продавець, який порадив купити саме цей інструмент, сказавши, що ми будемо йому вдячні все життя. Дійсно, прекрасний баян ми придбали, і син із задоволенням на ньому грав. Хоча спочатку навіть цей маленький інструмент усе одно був заважким для Олега. В нього на ногах синці не сходили, і дружина пошила спеціальні наколінники, щоб міхи не щипали шкіру…Олежик закінчив музичну школу з відзнакою, але оскільки за віком був іще малий, то директор запропонував іще рік-два походити на заняття. Сина ця відстрочка дуже засмутила. Бачачи, що Олег дуже переживає, я поїхав у обласний відділ освіти і добився, щоб атестат він отримав не чекаючи, поки підросте. Адже син здав усі екзамени і викладачі жодних знижок на те, що він малий — не робили.

Музика та математика тривалий час ішли в житті сина паралельно. Першу рок-групу Олег організував іще в школі. Жоден вечір не відбувався без них. Ставши студентом КПІ, син знову створює рок-команду. Олег не тільки грав як музикант, але і брав участь у театральних спектаклях. Спочатку його захоплення музикою і театром було на рівні самодіяльності, він займався у вільний час, мріючи стати інженером. Після закінчення КПІ син попрацював на заводі «Квант». Але саме тоді Олег зрозумів, що музика для нього не просто хобі, а потреба душі. Хоч він намагався поєднувати роботу та виступи, але з кожним днем ставало зрозумілим, що доведеться робити вибір: бути інженером чи музикантом.

Спочатку для мене музичні вподобання сина були незрозумілими. Особливо період, коли він захоплювався альтернативною музикою, панк-роком, хеві- металом. Але коли в нього з'явилися пісні, в яких чувся мелодизм, то я став уважніше прислухатися: що ж пише і виконує мій син? А може, Олег мене привчив до своєї музики, але сьогодні практично все, що він пише і грає — мені дуже подобається. Особливо цікаві його сучасні аранжування народних мелодій, причому не тільки український фольклор, але і зарубіжні етномотиви.

КИЇВ ЧИ ПАРИЖ?

— Коли син сказав, що хоче піти з заводу і стати музикантом, я не відраджував його від цього кроку, — розказує Ю. П. Скрипка. — «Ти сам знаєш, як зробити краще», — сказав я йому. У ту пору музика групи «Воплі Відоплясова» була відомою серед молоді, але про фантастичну популярність, яку нині група завоювала, ще не йшлося. Тому коли син сказав, що хоче поїхати попрацювати до Франції, то я відповів: «Олежику, роби те, що вважаєш за потрібне». І хоча за кордоном усе було дуже примарним, але я чомусь відчував, що фортуна не залишить мого сина й усьому, чим він захоче займатися, буде супроводити успіх. У Франції син експериментував у музиці, шукав свій шлях у мистецтві. В Парижі він закохався і навіть одружився з Марі Рібо. Вона потім стала менеджером «вевешників». Олег із Марі кілька разів приїжджали до України. Невістка нам із дружиною сподобалася, хоча вона жодного слова не говорила українською. Перекладачем був Олег (син добре знає французьку й англійську мови, може говорити й іспанською). Чому син і невістка розлучилися? Марі хотіла жити лише у Франції, а Олег рвався назад на батьківщину. Він вважав, що чотири роки життя і роботи за кордоном пройшли недаремно і час повертатися додому. Але для Марі дім був у Парижі, а для Олега в Києві… Навіть розлучившись, вони залишилися друзями…

Після повернення до Києва Олегу довелося починати все спочатку. Про групу «ВВ» публіка призабула. Концерт у грудні 1996 р. став етапом в історії групи. Після чотирирічної перерви, до десятиріччя створення «Воплів Відоплясова», Олег Скрипка, Олександр Піпа, Юрій Здоренко та Сергій Сахно підготували «Антологію «ВВ». Французька сторінка не стала білим аркушем у творчій долі музиканта. Скрипка презентував публіці новий альбом пісень, написаних українською мовою. Для «ВВ» почався період численних гастролей і за досить короткий проміжок часу «вевешники» не лише повернули своїх шанувальників, але й розширили свою аудиторію. Як вважає Скрипка-старший, усі перепони Олег подолав завдяки своєму сильному характеру. Є в ньому, як у співакові та музикантові харизма, а та енергетика, яка йде від Олега під час концерту передається слухачам. Саме тому практично кожний виступ лідера «ВВ» не залишає байдужим жодної людини.

У «вевешників» були різні періоди. Всі музиканти — люди творчі і колеги Скрипки по-різному бачили: як їм іти далі. Те, що група й нині є хейдлайнером українського року, говорить про те, що в Олега Скрипки, напевно, є ще й дар дипломата. Кожний із його колег зумів проявити себе у власних музичних експериментах, навіть поява групи «Борщ» не поставила хрест на їхньому дітищі — «ВВ»…

«НЕ РЕКВІЗИТ, А ЧОБОТИ ДІДА»

— Я згадую виступ Олега на фестивалі «Країна мрій» і мене як батька переповнює почуття гордості за сина. Мені здається, що з роками Олег став не тільки прекрасним композитором, музикантом, співаком, але й хорошим артистом, — не приховує своєї радості Юрій Павлович. — Після прем'єри спектаклю «Наталка Полтавка» в Театрі ім. Івана Франка Олег полонив мене, як драматичний артист. Хоча на спектакль я йшов із хвилюванням. Повинен зізнатися, що мені його Вакула в телефільмі «Вечори на хуторі біля Диканьки» не дуже сподобався. Олежик у тій картині був немов не у своїй тарілці. І тому, дізнавшись, що син захотів зіграти як театральний актор, я занервував. Адже одна річ — писати музику до постановки, а зовсім інша — грати на сцені, коли твої партнери — професійні актори. Але його Виборний вийшов саме таким, як його зобразив Іван Котляревський: верткий, хитрий, веселий чоловік, що знає собі ціну і який мотає собі на вус… Після прем'єри я щиро радів за сина. Мені було приємно чути, як глядачі, підходячи до Олега, говорили, що 70% успіху спектаклю приніс він. Мені сподобалися аранжування музики Миколи Лисенка, зроблені сином, і власні мелодії Олега. Я двічі ходив на спектакль, і як тільки почнеться театральний сезон, знову піду подивитися «Наталку Полтавку». До речі, в цьому спектаклі син виступає не в реквізиті, а в чоботях діда. У мене в гаражі ці чоботи висіли багато років. Перед прем'єрою я їх чистив три доби, але й результат класний — на Олежику вони як влиті, і він такі колінця в них виконує — просто молодець! Після ролі Виборного можна сказати, що в сина проявився талант драматичного актора.

«СКРИПКА — ДЗВІНКЕ ПРІЗВИЩЕ»

— У мене з сином найпрекрасніші стосунки. Коли знайомі скаржаться на своїх дітей, що не можуть порозумітися з ними, то мені це дивно чути, — признається Ю. Скрипка. — Я люблю і горджуся Олегом. Мені важко знайти в ньому погані риси. Він для нас із дружиною найкращий!

Олежик часто експериментує над своєю зачіскою: то він рудий, то білий, але я до таких його метаморфоз уже звик. Якщо поміняв колір волосся, отже щось шукає. Єдине, що нам із дружиною не подобається, це те, що Олег зневажливо ставиться до одягу. Ще в його студентські роки я приїжджав до Києва з Півночі і примушував сина піти та купити собі костюм чи куртку. Поки я з ним — він ходить, як нова копійка, а я поїхав, і він знову залізе в якусь «робу» і носить, поки не порве. Олежику все рівно, що одягати. Пару років тому навіть журналісти говорили, що червоні спортивні штани Скрипки їм набридли. Щоправда, зараз Олег уже став краще одягатися, напевно це заслуга моєї невістки Наталочки. Діти подарували нам із дружиною радість — онука. Роману вже більше ніж два місяці — тьху-тьху, нехай росте здоровим парубком… Ми з дружиною скоро будемо святкувати 45-річчя спільного життя, і я бажаю, щоб Олег із Наталею прожили в любові та злагоді ще більше років разом... Секретів і рецептів сімейного щастя немає. Крім любові повинно бути між подружжям тяжіння одне до одного, не треба ламати та кроїти характери, а намагатися спільно знаходити відповіді на складні питання. Ми з дружиною різні за характером, буває і сперечаємося з Ганною Олексіївною, але швидко відходимо, розуміючи, що ми найближчі люди. Я вважаю, що Олежик узяв кращі риси від нас обох: очі мої, а зовні схожий більше на маму. З віком я в синові бачу риси мого батька…

У нас музичне прізвище, а професійним музикантом став лише Олег. Хоча за сімейними переказами, рід Скрипок не просто так отримав дзвінке прізвище. Звичайно, були в нас у роду музиканти, але тільки через багато поколінь Олег продовжив цю династію. Хоча співати в нас у сім'ї всі любили. Я сам маю непоганий голос і слух, а може, це гени предків і прізвище Скрипка зобов'язує... Я родом із Полтавської області, на канікули відправляв сина в село до бабусі та дідуся. Думаю, що захоплення фольклором у Олега почалося з дитинства. Мені здається, що він дуже тонко відчуває музику, а його аранжування народних пісень не псують твір, а додають їм «огранки» — у них відчувається ритм сьогодення і глибина віків. Я щасливий, що Олег показує мені свої твори і я, хоч і не музикант, чесно кажу, подобаються вони мені чи ні. Син навіть говорить, що я його найсуворіший критик...