Раціо й Україна

Уже четвертий тиждень мені з голови не йде думка, що раціо так і не стало домінантою українського суспільства. Як змінити цю ситуацію? Я подумала, що слід знайти першопричину цього, щоб дізнатися, чому сталося саме так, а не інакше. Звернімося до історії.

Освіта у давнину була привілеєм заможних родин. Знання надавало його носію певний статус, авторитет, повагу. Проте це було так за часів Київської Русі, тобто коли українці мали свою державу. Коли ж Україна стає частиною великих імперій – ситуація змінюється.

За Речі Посполитої хороша освіта надавалася, але для цього, зазвичай, слід було відмовитися від своєї рідної мови, віри. Звичайно, були й ті, що зберігали вірність православ’ю, але таких з кожним роком ставало менше. Тут важливий момент, що спольщення часто було свідомим вибором на користь більшої кількості можливостей, статусу і так далі. Здобувши хорошу освіту, українці вже не хотіли жити у провінції, а їхали до центру країни.

Подібна ситуація склалася за Російської імперії. Довгий час в Україні була незрівнянно краща освіта, аніж у Москві. Однак, як пишуть дослідники, Петро І відкрив для Росії вікно у Європу, відгородивши України від зв’язку з нею. Тому що Російська імперія підтримувала свої центри, й усілякі новини, новації могли приходити в Україну тільки з Росії. Тоді знову українці вступили у боротьбу за привілеї, інтелектуально підтримуючи колишніх загарбників (детальніше про це, якщо я не помиляюся, можна почитати в «Москві, Маросєйці» Ю. Шевельова). А коли навіть вони досягали успіхів без зречення ідентичності, все одно на світовій арені вони поставали жителями Російської імперії.

Більшість українського суспільства, на мою думку, стало замикатися в колі «свого». Українці погодилися бути неосвіченими, щоб не забути те, ким вони є. Показовим є роман «Люборацькі» А. Свидницького. Головна ідея його в тому, що діти навчались у польських, російських школах, приїхали звідти і зі зневагою почали ставилися до всього українського.

Інтелектуальний заряд тоді, особливо за Російської імперії, ліг на плечі митців. Поети, письменники формували незалежні культурні центри. Тоді державники в столиці відчули загрозу й оголосили боротьбу з українською мовою, яка була маркером прагненням до чогось іншого, свого, а не імперського.

У той же час розпочали свою роботу народники, праця яких часто чомусь висвітлюється скептично. Мовляв, ходили собі у вишиванках, збирали пісні, поширювали підпільно українську літературу – що тут неймовірного. Однак слід розуміти, що усі народники – це інтелектуальна еліта, яка своїми, хоч і малими кроками, стала підводити народ до думки, що є альтернатива. Не слід зосереджуватися тільки на городині, худобі, можна прагнути більшого – стати писемними, читати книги, думати ширше, наприклад, про свій народ. На мою думку, це був необхідний, неминучий, дуже важливий поворот в українській історії. Тоді інтелігенція взяла собі за союзників маси населення, а не розвивалася собі окремо як гессівська Касталія з роману «Гра в бісер». Однак держави, яка могла б захистити ці добрі наміри, не було.

Приходить Радянський Союз, ситуація за нього стає особливою. Ключовою тезою тут мабуть, є слова С. Оріховського про те, що справжній володар прагне, щоб біля нього були розумні люди, а тиран не сприймає нікого розумнішого за себе. Радянське керівництво боялося розумних. Бо масові репресії, як на мене, не є нічим іншим як параноєю, спробою самоствердитися. «Керманичі» СРСР розуміли, що вони не зможуть здобути повагу своїми інтелектуальними здібностями, тому звернулися за допомогою до сили, страху, шантажу. Відбувалося катастрофічне зниження рівня культури до найнижчої планки. Люди заганялися в межі, поза які вони не мали виходити. Одним словом, розумним стало бути небезпечно. Тільки якщо в попередніх випадках це було небезпечно, бо з освітою можна було втратити й ідентичність, то у цьому випадку можна було втратити і саме життя. Ясна річ, що і в цей час були розумні люди, еліта. Одна її частина боролася проти системи, інша скромно й тихо працювала, робила свої відкриття. Однак народом ніхто не переймався. Людям наплели сім мішків вовни про світле майбутнє, що у країні все добре, підкріплюючи ці тези фільмами, літературою. Крім того, свідомість громадян методично отруювали пропагандою. Усі мали стати несамостійними, а отже, маріонетками.

Цей певною мірою розрив між людьми, які щось знали (європейські книги, музика) і тими, хто були в полоні ідеології, існував раніше. Нині сподіваюсь, що ситуація покращується. Однак синдром «чекати обіцянок» залишився і досі. Так само як і за Радянського Союзу люди вірять, що буквально за кілька років усе можна змінити на краще, а звідси – вірять солодким обіцянкам, а не голосу розуму. Ми часто не хочемо його чути. Зрозуміти цих людей можна. Вони почувають себе ошуканими. Мріючи про прекрасне життя, вони не отримали нічого. Тепер українці хочуть компенсувати це у своїй державі – швидко досягнути того, до чого європейські держави йшли так довго. І у цьому дещо наївному сподіванні не хочеться брати до уваги те, що каже розум. Я, наприклад, теж розумію, що розбудова держави може затягнутися, а інколи так хочеться вірити, що скоро українцям стане краще. Оця наша українська віра у чудо, онтологічний оптимізм, про який писав С. Кримський, «якось воно та й буде», досі підміняє розумні рішення.

Тепер я розумію, що диво, у принципі, можливе, але на нього треба не чекати, а його готувати (за прикладами азійських країн). Крім того, слід подумати, як використати наші недоліки, щоб вони стали нашими перевагами (приклади цього можна знайти в блискучій книзі Яна Морриса «Чому Захід панує натепер»).

Крім того, є ще більш сучасні вектори інтелектуалізації України. Самостійна Україна, долучившись до світової спільноти, зіткнулася з жорсткими викликами. Одним з них стало те, що відомими стають не ті люди, які мають розум, талант, а інші – через своє вміння епатажувати, забезпечувати суспільство скандалами та ін. Часто ці люди просто пристосовуються до «смаків мас». І це помилка, про яку вже багато мовиться, пристосовуватися не можна, слід підтягувати, виводити людей на новий рівень.

Отже, ЗМІ часто не роблять розумних людей знаменитими. Науковці, професори, мистецькі діячі викинуті на маргінеси суспільної уваги. Журналістиці,звичайно, слід підтримувати їх, щоб вони не відвернулися від суспільства, займаючись своїми відкриттями, слід встановити діалог між елітою і суспільством. Власне, цим і займається газета «День». Це університет, в якому зустрічаються народ і його найкращі представники, що виступають як лектори. Проте хочеться, щоб були також і «школи», і «дитсадки», які б готували людей до цієї зустрічі, щоб життя цих двох складових народу було ближчим. Ось над цим і варто працювати, у тому числі й мені. Можливо, тоді «раціо» стане повертати втрачені позиції.