Лілія ГРИНЕВИЧ: «Найстрашніше — освічена людина без цінностей»

Українське суспільство марить реформами, постійно обговорюються різні новації, але практичних кроків до перетворень за два післямайданних роки вжито не так багато. Лідер за впровадженням реформ — сфера освіти, а одним з активних «моторів змін» є народний депутат від «Народного фронту», голова Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти Лілія Гриневич. До речі, саме Лілію Михайлівну у «Народному фронті» розглядають як претендента на посаду нового міністра освіти і науки.

Цього тижня профільний комітет обговорював повторне прийняття закону про внесення змін до бюджету щодо фінансування профтехосвіти — проблема, яка «вистрілила» нещодавно і є дуже гострою. Адже те, що фінансування професійно-технічних навчальних закладів «перекинули» на місцеві бюджети, ставить під загрозу їхнє існування. Також 30 березня комітет обговорив доопрацьований проект закону «Про освіту». Висновок — рекомендувати законопроект парламенту для розгляду у першому читанні.

Тож ці дні для Лілії Гриневич неймовірно насичені. Але, попри щільний графік, голова парламентського комітету і давній друг «Дня» знайшла час, щоб поспілкуватися з нами. З Лілією Гриневич ми обговорили і новели законопроекту «Про освіту», і проблеми профтехосвіти, й особливості вступу для абітурієнтів з окупованих територій. Але почали з засадничого — із запиту українського суспільства на якісну освіту.

«ІСНУЄ ОПІР ЗМІСТОВНИМ РЕФОРМАМ ІЗ СЕРЕДИНИ СИСТЕМИ»

— Нещодавно на круглому столі в Інституті філософії НАН України (див. матеріал «Суспільство і влада: чи можливий діалог» у №52—53 від 25—26 березня) пролунала думка про те, що освіта в Україні перетворилася на своєрідну зону комфорту, спосіб соціалізації. Функція університету фактично була зведена до можливості кудись діти себе після школи, уникнути служби в армії. Чи погоджуєтеся ви з такою оцінкою? Яким чином можна сформувати у суспільстві запит на освіту і науку?

— Перш за все, у тому, що у системі освіти людина соціалізується, нічого поганого немає. Адже суспільство складається з громадян, які повинні між собою співпрацювати, досягати певного консенсусу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Але погоджуся, що суспільство не усвідомлює потреби в якісній освіті. Це відображається у тому, як чинні еліти думають про освіту, і у тому, як громадяни часто ставляться до освіти. Чинні еліти, як правило, вбачають реформу освіти в оптимізації, скороченні видатків на цю сферу. Звітують кількістю закритих навчальних закладів. Такий підхід демонструє споживацьке ставлення до освіти і нерозуміння того, що освіта проектує майбутнє.

Існує також опір змістовним реформам із середини системи. Наприклад, у Законі «Про вищу освіту», прийнятому парламентом одразу після Майдану (1 липня 2014 року. — Авт.), ми заклали механізми, які б мали підвищувати конкурентоспроможність української вищої освіти. Так, третина загального навчального часу йде на курси, обрані самим студентом. На курси, більш релевантні ринку праці, цікавіші для студентів. Але до сьогодні у більшості навчальних закладів не впровадили цю реформу. Часто супротив цьому чинять викладачі, які не розуміють, чому мають формувати курс, на який, можливо, не запишуться студенти.

Немає консенсусу еліт, що освіта — пріоритет. Ми обрали європейський шлях для держави, але не розуміємо, що це означає в освіті. Адже європейське суспільство — це суспільство освіченого загалу, коли всі члени суспільства мають доступ до освіти, незалежно від матеріальних можливостей, місця проживання і походження. А є ще латиноамериканська модель, коли якісна освіта — тільки для еліт, а решта живе у фавелах і обслуговує цю еліту. Гадаю, це не наш стратегічний вибір. Після всього, що пережила Україна заради свого європейського вибору, ми зобов’язані йти шляхом освіченого загалу.

«Я Є ПРИХИЛЬНИКОМ ПОСЛІДОВНОСТІ У ПРОЦЕСІ ЗАПУСКУ 12-РІЧНОЇ ШКОЛИ»

— Закон «Про освіту» планувалось прийняти у першому півріччі цього року. Цього тижня законопроект обговорювали на засіданні Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти. Що змінилось після доопрацювання закону для повторного першого читання?

— Там одинадцять нових статей, багато поправок по тексту закону. Наприклад, перший законопроект стверджував, що буде запроваджена 12-річна загальна середня освіта і крапка. Не було зрозуміло, якою буде структура нової української школи, чим вона відрізнятиметься від тієї, що мали і маємо сьогодні. Тому ми виписали статті стосовно структури 12-річної школи,  цілей та змісту освіти, ключових компетентностей, які в ній формуються.

У законі також з’явились статті, які стосуються Національної рамки кваліфікацій та її інституційного забезпечення. Це гарантуватиме взаємозв’язок між освітою і ринком праці, якого сьогодні не існує. Такий майданчик має з’явитися на базі Національного агентства кваліфікацій. Агентство відповідатиме за збирання професійних стандартів, які продукуватимуть професійні спільноти, і на основі цього формуватиме освітні стандарти.

Є багато й інших новел. Законопроект готовий до розгляду у парламенті.

— А які суперечливі моменти ще залишаються?

— Є дискусія, як запускати реформу 12-річної школи. Я є прихильником послідовності. Ми повинні спочатку запустити новий зміст освіти для першого і п’ятого класу. Якщо зробимо це з 2018—2019 навчального року, через сім років матимемо перший дванадцятий клас. До цього часу треба адаптувати мережу ліцеїв — профільних закладів, розробити нові стандарти профільної школи і знайти у бюджеті гроші на додатковий рік школи — а це за сьогоднішніми цінами орієнтовно п’ять мільярдів гривень.

Натомість, Кабінет Міністрів запропонував швидше запускати цю реформу. Вони б хотіли, щоб вже у 2018 році діти йшли у трирічну старшу профільну школу. І нашому комітету важливо почути від уряду чіткі аргументи того, що через чотири роки будуть додаткові кошти на 12-й клас, мережа закладів, підготовлені вчителі та нові освітні програми. Інакше можна знову дискредитувати цю реформу.

«МОН НЕ СПРОМОЖНЕ ПЕРЕЛАМАТИ СИТУАЦІЮ, КОЛИ ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА ФОРМУЄТЬСЯ У МІНІСТЕРСТВІ ФІНАНСІВ»

— Наприкінці лютого минуло два роки, як до Міносвіти прийшла нова команда. Як ви загалом оцінюєте її діяльність?

— Міністерство напрацювало багато нормативно-правової бази стосовно впровадження закону «Про вищу освіту». Але рух реформи залежить і від академічних спільнот, що інколи чинять їй спротив.

Ще один позитив у тому, що міністерство зробило наголос на впровадженні принципів академічної доброчесності. Це важливо для формування довіри до вищої школи.

Проблемою, є те, що міністерство зосередилося тільки на вищій освіті, і з поля реформи випали сектори загальної середньої і професійно-технічної освіти, які охоплюють ще більшу кількість учнів і педагогів. Фактично, ці сектори опинилися у стані стагнації і функціонують лише за рахунок внутрішніх резервів. Сподіваюся, що Закон «Про освіту», який представляє реальну мапу реформ, запустить позитивні перетворення середньої і професійної освіти.

І, знов-таки, немає консенсусу еліт щодо пріоритетності освіти. А МОН не спроможне переламати ситуацію, якщо освітня політика у країні формується у Міністерстві фінансів. Наприклад, Мінфін вирішив, що професійно-технічна освіта буде фінансуватися без субвенцій із держбюджету, з місцевого рівня. Значна частина міст, за винятком обласних центрів, не мають на це коштів. Така непродумана політика підриває довіру до реформи децентралізації і може привести до знищення ключового сектору освіти.

— Яка ситуація з професійно-технічними навчальними закладами на цей момент?

— Нагадаю, що недавно Президент заветував закони щодо змін до бюджету і бюджетного кодексу, які мають системно вирішувати ситуацію з фінансуванням цих установ. Вихід з ситуації — долати вето Президента. Для цього треба зібрати у парламенті 300 голосів. Це складно, але проблема дуже гостра, і наш комітет буде звертатися до депутатів для подолання вето.

Кабмін виділив на дофінансування профтехосвіти 500 мільйонів гривень, з яких 200 мільйонів вже пішли на місця, до червня буде надаватися по 75 мільйонів гривень на місяць. Це — тимчасове вирішення проблеми, щоб люди отримували зарплату.

Якщо у цих обставинах майно професійно-технічних навчальних закладів почнуть передавати з державної власності на місця, це може призвести до того, що заклади стрімко закриватимуть, а майно продадуть. Ми вимагаємо, щоб до системного вирішення питання наклали мораторій на передання майна професійно-технічних навчальних закладів на баланс міст обласного значення.

— А якою ви бачите систему професійно-технічної освіти в Україні?

— Управління такими закладами має відбуватися на обласному рівні. Слід також врахувати, що є заклади, які готують фахівців для всієї країни. Наприклад, сім професійно-технічних навчальних закладів випускають залізничників. Потрібні регіональні плани модернізації мережі професійно-технічних навчальних закладів і субвенції з державного бюджету на їх підтримку. Це виписано у нашому новому законопроекті про освіту.

Погоджуюся, що нам потрібна реформа професійної освіти. Слід переглянути й осучаснити стандарти цієї освіти, консолідувати мережу, припинити підготовку за спеціальностями, які втратили свою актуальність, налагодити тісний взаємозв’язок з ринком праці. Також у сфері професійно-технічної освіти маємо найбільше представників вразливих груп населення: дітей-сиріт, дітей з малозабезпечених родин тощо. Тому ми або фінансуємо професійно-технічну освіту, або будемо змушені фінансувати виправні заклади.

«ДОСІ НЕ РОЗРОБЛЕНО СТАНДАРТИ ВИЩОЇ ОСВІТИ»

— Наближається до завершення навчальний рік, протягом якого університети працювали за новими правилами. Чи були вони готовими до викликів автономії?

 — Реформа просувається у різних університетах по-різному. Але загалом студенти і викладачі ще не до кінця її відчувають. По-перше, тому, що досі не розроблені стандарти вищої освіти. Ми говорили про стандарти вищої освіти, базовані на результатах навчання. Коли прописується тільки те, яким має бути випускник за певною спеціальністю, а вуз, користуючись академічною автономією, розробляє курси для підготовки такого фахівця.

Досі не запрацювала незалежна система забезпечення якості вищої освіти. Незалежні агенції мали б надавати вишам об’єктивну оцінку, створювати відповідні профільні рейтинги. Тоді університети усвідомили б, що існує зовнішня конкуренція. Бо нині абітурієнти часто живуть міфами про той чи інший виш. Щоб з’ясувати, як просувається реформа в цілому, доцільно проводити незалежний зовнішній аудит якості.

— Яким чином виші скористалися можливістю самостійно формувати перелік дисциплін гуманітарного циклу?

— Це — один з ризиків реформи. Мова йде про академічну автономію як свободу академічного вибору змісту освіти. Для декого це стає підставою ліквідувати гуманітарні курси, зокрема, історію України. Мовляв, краще віддамо цей час на технічні дисципліни, адже історію України діти вивчили ще в школі. Але тоді постає питання про мету вищої освіти. Якщо мета — не лише навчити фахівця для ринку праці, але також виховати відповідального громадянина, тоді без гуманітарних дисциплін не обійтися, і на технічних спеціальностях теж.

Університетський курс не має дублювати шкільний — він повинен пропонувати студентам зовсім інший рівень вивчення історії. Йдеться про ознайомлення з архівними документами, дослідження історичних фактів на рівні, який відповідає потребам повнолітньої людини. Все залежить від того, як ми випишемо стандарти.

«В УКРАЇНИ ЦІЛЕСПРЯМОВАНО НАМАГАЮТЬСЯ ВІДІБРАТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ»

 — Нині Україна посилює міжнародну співпрацю в освітній сфері. З’являються нові програми зі студентської та академічної мобільності. Нещодавно польські виші знизили ціни для українців. Окрім нових можливостей, такі тенденції створюють небезпеку відтоку талановитих кадрів з України. Як цьому запобігти?

— Спершу — щодо української науки. Прийнятий Верховною Радою закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» змінює механізми фінансування науки й робить акцент на грантах — не лише для інститутів і колективів, а й для окремих дослідників. Мета — створити умови для грантового фінансування досліджень передусім в Україні. Важливою є участь України в європейській програмі «Горизонт 2020».

Але це не відкидає необхідність базового бюджетного фінансування. Нині воно критично мале! Ми переходимо межу, яка може призвести до незворотної втрати наукової інфраструктури. Зараз наша країна має найнижчий показник в Європі кількості науковців на 10 тисяч населення. Росія, держава-агресор, звертається до наших вчених і пропонує їм вигідні контракти. Деякі вже погодилися! В України цілеспрямовано намагаються відібрати її інтелектуальний потенціал. Спроби наших посадовців заощаджувати на науці та освіті лише сприяють цій тенденції.

Оскільки нові освітні стандарти ще не працюють та не діє система забезпечення якості вищої освіти, абітурієнти не розуміють, чому вони мають обирати Україну. Адже закінчивши за ті самі гроші університет, наприклад, у Польщі, вони отримають диплом, який визнаватиметься в ЄС.

— Як ми можемо протидіяти відтоку інтелекту?

— Передусім, шляхом ефективного впровадження освітньої реформи. По-друге, маємо подолати хабарництво, яке дискредитує систему вищої освіти в Україні.

Один зі шляхів зменшення відтоку абітурієнтів — створення спільних програм з західними університетами. Нині Закон «Про вищу освіту» знімає бар’єри, які раніше стояли цьому на заваді. Тепер справа за університетами. Переконана, що серед студентів знайдеться багато охочих отримати одразу два дипломи, навчаючись при цьому вдома, в Україні.

Коли держава скорочує фінансування і робить ситуацію кризовою, як це зараз відбувається з професійно-технічною освітою, отримуємо відповідний результат. Нині польські агітатори їздять заходом України й переконують абітурієнтів вступати в їхні професійні навчальні заклади. Не складно здогадатися, що оберуть вступники, знаючи що ПТУ в Україні у будь-який момент можуть закрити. Якщо ми не усвідомимо всі уроки політики так званого, заощадження на освіті й не виправимо ситуацію, це призведе до тотального відтоку з країни абітурієнтів та інтелектуального потенціалу загалом.

«СЛІД СФОРМУЛЮВАТИ Й ЗАТВЕРДИТИ ПОСАДОВІ ОБОВ’ЯЗКИ УКРАЇНСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ»

 — З 1 вересня у загальноосвітніх навчальних закладах діятиме Концепція національно-патріотичного виховання дітей і молоді. Вочевидь, якщо говорити про формування ідентичності, з точки зору Міносвіти йдеться передусім про школу, а не університет. Нині лунає багато нарікань на те, що ставлення до української мови, українського контексту в загальноосвітніх закладах часто є дуже формальним. Якими ви бачите шляхи подолання таких тенденцій?

 — Національно-патріотичне виховання, а йдеться власне про формування системи цінностей, має відбуватися ще змалечку, у родині. Якщо в сім’ї дитина його не отримує, система освіти може частково компенсувати це. Водночас питання побудови ідентичності є й серед завдань вищої школи. Йдеться просто про різні рівні. Найстрашніше — коли освічена людина є людиною без цінностей.

Сам факт затвердження Концепції нічого не вирішить. Вона повинна діяти. Переконана, що важкі часи, які переживає Україна, відкривають перед нами можливість здійснювати патріотичне виховання на наочних прикладах. Ми повинні створити такі умови, щоб діти в кожній українській школі розуміли, що Україна сьогодні захищає свою державність. Доносити цю ідею треба через зміст курсу історії України, через яскраві та якісні підручники, які, на жаль, ще не з’явились у наших школах.

Інше важливе питання — що говорять вчителі учням на уроках. Нині ми отримуємо багато сигналів, що вчителі, зокрема зі східних регіонів, продовжують викладати викривлену історію України, користуватися радянськими кальками. Фактично, вони проводять на уроках антидержавну агітацію! На мою думку, слід сформулювати й затвердити посадові обов’язки українського вчителя. Наприклад, перша позиція у кодексі французького вчителя — шанувати й пропагувати державну французьку мову. Чому аналогічна норма не може стати частиною посадових обов’язків вчителя в Україні?

Ми не можемо толерувати антидержавну агітацію на уроках. Вирішення цієї проблеми потребує запровадження певних норм. Якщо Міносвіти затвердить їх, ми матимемо підстави накладати стягнення й навіть звільняти вчителів-порушників.

«МИ МАЄМО ПОВЕРТАТИ КРИМ ЗА ДОПОМОГОЮ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗДОБУЛИ ВИЩУ ОСВІТУ В УКРАЇНІ»

 — Нещодавно був прийнятий закон про внесення зміни до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». У ньому йдеться, зокрема й про забезпечення прав на освіту. Які практичні наслідки матиме це рішення? Чи є, на вашу думку, адекватними можливості для здобуття освіти та здійснення наукової діяльності, які Україна надає жителям окупованих територій?

— Згаданий закон передусім стосується окупованого Криму. Наші діти, які зараз навчаються там у російських школах, другий рік поспіль фактично ізольовані від української освіти. Предмети українознавчого циклу вони можуть вивчати лише дистанційно. Підготуватися до ЗНО у них також немає можливості. Відповідно, при вступі до українських вишів ці випускники опиняються в нерівних умовах.

Ідея закону в тому, щоб їм можна було автоматично, без перездачі зараховувати державну підсумкову атестацію з математики та предметів природничого циклу. Це дасть їм більше часу для підготовки українознавчих предметів. Таким чином ці випускники зможуть на конкурсних засадах вступати за виділеними для них квотами, вступати за результатами іспитів, а не ЗНО.

Переконана, що ми маємо повертати Крим з допомогою свого легіону там — за допомогою людей, які здобули вищу освіту в Україні.

— А як змінюється законодавче поле для абітурієнтів із зони конфлікту на Донбасі?

— Щодо вступників із зони АТО також готується новий законопроект. Його мета — поєднати інтереси вступників, вишів у зоні АТО та евакуйованих вишів. Проблема цих університетів — мала кількість абітурієнтів, адже з інших регіонів ніхто, зі зрозумілих причин, не хоче їхати вчитися в Донецьку чи Луганську області. З іншого боку, дітям з окупованих територій складно нормально підготуватись до ЗНО. Законопроект пропонує дозволити їм вступати в евакуйовані виші та виші у зоні АТО не лише за результатами ЗНО, але й через вступні іспити. Ми повинні зрозуміти інтереси неповнолітніх українців, які часто не можуть здійснити свій вибір самостійно, залежать від родинних обставин. Маємо заохотити їх до інтеграції в Україну.

Водночас, науковці, що зробили вибір на користь «ДНР» чи «ЛНР» — це зовсім інша історія. Йдеться про повнолітніх людей, які підтримують незаконні режими, часто з ідеологічних мотивів. Ми не можемо сприяти захисту їхніх дисертацій у наших спеціалізованих вчених радах й оплачувати це з українського бюджету. Своєю роботою на окупованих територіях вони, фактично, пропагують антидержавну ідеологію. Нині науковці можуть працювати дистанційно, але для цього вони мусять обрати, з ким вони — з нами чи з ними.