450 тисяч свідків

…В один із холодних зимових днів 1942 року сім'ю Демидових, яка проживала в селі Дубровки на білоруській Вітебщині, нацисти вигнали з дому, й погнали до лазні, де вже зібрали всіх односельців. Там відділили старих селян та зовсім малих від решти й спалили живцем. Ця подія відбулаля просто на очах семирічного Маркіяна Демидова. З тих пір він вже ніколи не почував себе дитиною. Через кілька днів він з матірю опинився у концентраційному таборі смерті Саласпілс (Латвія). Там його, як і всіх дітей, яких привезли з батьками, розлучили — окремо існували бараки для дорослих, окремо — для дітей. Хлопчика віддали якомусь Янісу Вейде для «трудового використання», від якого Маркіян втік. Але потрапивши до іншого поміщика, Маркіяну довелося пасти 40 корів, 18 телят і до 100 овець. Це тривало до 1944 року, коли прийшла Червона Армія і визволила його з неволі. Аж тоді хлопчик знову зустрівся зі своєю мамою…

Із огляду на те, як знущалися над дітьми в інших концентраційних таборах Німеччини, Польщі, Австрії, Маркіяну Демидову ще порівняно повезло. Адже він не стояв по 14 годин біля станка на заводі і в нього раз-по-раз не забирали кров. Нині про пережиті жахи концтаборів в Україні можуть розповісти понад 450 тисяч свідків — це ті, хто був примусово залужений не невільницькі роботи, або їхні родичі.

Кожна цивілізована держава, засуджуючи злочини своїх колишніх режимів, зобов'язана виплатити жертвам рабської і примусової праці певні фінансові відшкодування. Бо, хоч вже ніхто не полічить моральних та психологічних втрат, які понесли ці люди, значно підірвалося фізичне здоров'я колишніх остарбайтерів. Із 2001 року такі виплати українцям, які працювали під час Другої світової війни на рейх, здійснюють німецький федеральний фонд «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» та австрійський Фонд примирення, миру і співробітництва. До речі, крім України, ці два фонди опікуються й остарбайтерами Молдови, країн Закавказзя, Середньої Азії. В Україні коштами, виділеними для колишніх остарбайтерів, розпоряджається Український Національний фонд «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті Міністрів України.

Хто ці 450 тисяч українських громадян, яким німецькі підприємці відраховують немалі суми? Насамперед мова йде про тих, хто під час Другої світової війни перебував у німецьких концтаборах смерті, гетто, працював на німецьких підприємствах, а також це діти, які теж працювали на Німеччину, діти, які там народилися, спадкоємці постраждалих. Для кожної категорії затверджена певна сума, а загалом ці виплати мають такі рамки: від 5 до 15 тисяч марок.

71-річна Марія Губенко ще у 2002 році отримала свої 4 тисячі 930 марок. У 1942 році її, 16-річну, фашисти з Черкащини вивезли на примусові роботи до Німеччини в одне з містечок у Баварії. Три роки вона пропрацювала на фабриці «Сіменс» на військову промисловість. Каже, що тоді вона навіть не знала, що конкретно виготовляє. Жінка розповіла, що працювала там 12 годин на добу, отримувала вкрай погане харчування. Інші помирали, не витримували (адже за непослух невільників садили до карцеру, били)… На отримані кошти вона зробила ремонт в квартирі, частину витратила на лікування. Крім того, на кошти Федерального Фонду «Память, відповідальність і майбутнє» пройшла курс лікування в санаторії, відвідала Німеччину.

Важливо, що крім німецьких виплат, громадяни України, які були примусово залучені на невільницькі роботи, мають змогу безкоштовно здійснити потрібну операцію. Як правило, мова йде про ортопедичні операції та операції на очах. На ці потреби Федеральний Фонд виділив понад 1,5 мільйона євро.

Наразі Федеральний Фонд вже виплатив понад 460 тисячам українським громадянам кошти на суму близько 900 мільйонів євро. Крім того, 84 мільйони виплатив австрійський фонд. Голова правління Всеукраїнського фонду «Взаєморозуміння і примирення» Ігор Лушніков наголошує, що поки що не отримали цих коштів понад 300 українців, і для цього вони ще мають час — до кінця поточного року.

Але проблема виплат жертвам нацизму має й іншу сторону. Приклад тому — Надія Слєсарєва. Їй не пощастило двічі. У 1942 році її разом з такими ж, як вона, підлітками, німці вивезли на примусові роботи в Німеччину. В місті Штеттін вона два роки будувала тунель-бомбосховище. Проте це був її другий концтабір, адже до початку Другої світової вона теж натерпілася. В кінці тридцятих років її батька розстріляли, а мати вислали до Сибіру на 10 років. Малу Надю, як дитину «ворогів народу», радянська влада віддала до Дніпропетровська — у спеціальну колонію для дітей «ворогів». І, як не прикро, Надія Слєсарєва може поставити знак рівності між колонією для «дітей ворогів народу» у Дніпропетровську і рабською працею в Німеччині. Вона донині пам'ятає адресу цієї колонії, з болем згадує, як у тій колонії дітей тримали за колючим дротом, як діти ненавиділи один одного лише за статус «ворога народу», згадує, як над дітьми постійно знущалися — били, морили голодом, і зранку діти могли когось не дорахувались…

Німецька влада вже виплатила пані Надії матеріальну компенсацію. Але навряд чи вона, як і багато десятків тисяч таких, як вона, дочекаються компенсації від радянського тоталітарного режиму минулого століття...