Арбат співає, сміється і малює
На Арбаті все спокійно. Він — як незалежний анклав. Він у ці дні перестав бути візитівкою Москви, бо у Москві лунають вибухи терористів, а тут люди неквапно прогулюються і не тужать. Безжурні та привітні. Не може візитівка випадати із загального настрою.
Навіть не пригадую, коли востаннє був тут. Може, коли 23 серпня 1991 року, за день до проголошення нашої незалежності, повертався з Лондона через Москву і провів день у столиці держави, яка вже дихала на ладан. До речі, тоді вперше побував за кордоном. Якби мені в той час сказали, що я частіше відвідуватиму Європу, ніж Росію, то я б іронічно засміявся. В ту пору поїздка на Захід видавалася чимось захмарним.
Під час нинішнього відрядження я жив в готелі Українського культурного центру, що розташований саме на цій знаменитій вулиці. Коли я повертався на Арбат після збирання матеріалу для статті про теракти, то потрапляв наче до іншого світу — розслабленості і замилування.
Поки ФСБ шукає чеченський слід, я на Арбаті виявив слід український. Ви не повірите, але це був не Бандера, не Тарас Шевченко і навіть не президенти України. Це був десятитомник Леніна, який я виявив на одній із традиційних букіністичних лавок. Томики — менші від сірникових коробок. У пластикових палітурках. Видано тиражем 1000 примірників українською мовою Державним політичним видавництвом України, або, як його тоді називали, — Політвидавом. Сувенір на пам’ять.
Іронія полягала ще й в тому, що мініатюрні сувенірні твори засновника комуністичної держави стояли на зібранні творів руйнівника тої держави Олександра Солженіцина. Стояли мирно — не сварилися.
Арбат — наче наш Андріївський узвіз, але в Москві. Хоча дух цієї вулиці залишається таким же, як і колись, та зміни все ж таки є. Принаймні для мене, який давненько тут не бував.
Нині тут стоїть новий пам’ятник тому, хто співав «Ах, Арбат, мой Арбат, ты моя религия». Бардові Булату Окуджаві. Він розташований під такою собі аркою, яка, мабуть, має символізувати підворітню. За ним — металевий столик, що теж є частиною пам’ятника, і ще одна арка з цитатами із пісень Окуджави. Прочитав потім у Вікіпедії, що цей монумент поставили 8 травня 2002 року.
Біля нього фотографуються туристи і туристки й досить безцеремонно поводяться з бардом. Запитав в однієї дівчини, чи вона знає, хто це. Вона заперечно похитала головою. Не думаю, що з цього випадку можна робити висновки про все нове покоління. Але безсумнівно одне — цей пам’ятник людині з іншої епохи. Тупої, дурної епохи, яку крапля за краплею розмивали людяні, ліричні пісні Окуджави.
Але та епоха пішла в небуття. Хоча — не цілковито. Зовнішньо багато що помінялося, але та епоха досі сидить в головах багатьох з нас. Власне, під словом «нас» я маю на увазі не лише українців, але й усіх колишніх громадян СРСР. Дуже показовим є те, що шансон я почув не десь у маршрутці, а з бард-кафе «Синій тролейбус». Це кафе має вигляд пофарбованого у синій колір тролейбуса неподалік від пам’ятника Окуджаві й пов’язане з його піснею «Я в синий троллейбус сажусь на ходу. Последний. Случайный».
Завжди, коли я проходив повз нього, звідти звучали записи бардівських пісень. А в останній день мого перебування в столиці Росії звідти линув шансон. Не дуже органічне поєднання, чи не так? Якась осучаснена відрижка минулого у царині ніжної бардівської пісні. Думаю, Окуджаві це не сподобалося б. Але його вже нема серед нас і всім невдоволеним доводиться миритися з таким становищем.
Втім Арбат не дуже цим переймається. Він співає, сміється і малює. Розслаблений до неможливості. Наче нічого не сталося...
