Армен ДЖИГАРХАНЯН: «Демократія вимагає високого рівня життя і культури в суспільстві»
— Вас можна привітати з невеликою датою: 6 березня виповнилося чотири роки Театру під керівництвом Армена Джигарханяна. Які плани вдалося реалізувати, а що не склалося? Чи маєте ви намір приїхати зі своїми вихованцями на гастролі в Україну?
— Гастролі — це своєрідний іспит. Мені здається, що ми його зможемо витримати, навіть у такому театральному місті, як Київ. Колектив у нас молодий. Чотири роки — це не вік. Ми починали з нуля. Коли я затіяв цей проект, то навіть не передбачав, що буде так важко. Я є художнім керівником, але сам спектаклі не ставлю. Ми запрошуємо для цього відомих режисерів. Зараз перебуваємо в стадії становлення й самі повинні зрозуміти, який театр створюємо, що нам пасує, а від чого в нас буде алергія? Це можна визначити лише за методом проб. Поки що в нас невеликий репертуар: гоголівський «Ревізор», пінтерівський «Повернення додому», пушкінська казка «Про попа і робітника його Балду». А також я граю моноспектакль, який називається «Остання стрічка крепу». Зараз репетируємо п’єсу Слави Тераховського «Граки прилетіли». П’єса гостра, про наше сьогодення. І є декілька спокусливих варіантів «у портфелі».
— Чи у вашому театрі грають лише ваші учні?
— Ні, на жаль, команда повністю змінилася. Сталася селекція, феномен сита. Мені здавалося, що ми були однодумцями. Заради своїх студентів я конфліктував з педагогами ВДІКу, доводячи їх винятковість. А найголовніше, як мені тоді здавалося, зумів зберегти наш колектив. Театр створив для них, всіх 17 осіб вважав своїми дітьми. Радів їх професійним успіхам... Але діти виростають і відлітають із рідного гнізда.
— Ви так спокійно про це говорите. Адже виходить, що ваші учні вас зрадили. Заради них ви пішли з Маяковки, де декілька десятиріч були провідним актором.
— У кожного з моїх підопічних склалася власна доля. Декілька акторок одружилися і взагалі закинули свою кар’єру, а деякі поїхали за кордон. Мій син Степан також починав свою акторську діяльність у нашому театрі, але потім пішов. Розчарувався в сцені, не захотів бути актором. Зараз перебуває в пошукові свого «я». Він закінчив МДУ, факультет міжнародної журналістики. Один відразу знаходить свою єдину стежку- доріжку, а комусь доводиться довго петляти. Ніяких образ у мене на своїх учнів немає.
У Театрі ім. В. Маяковського я пропрацював 27 років — величезний термін! Я вважаю ідеальним, щоб актор служив на одному місці не більше за п’ять років. Тому що в ту саму хвилину, коли я перестаю дивувати своїх партнерів, я перестаю дивувати й глядача. Театр Маяковського — це вже перегорнута сторінка моєї біографії. Серце, коли я проходжу повз будівлю театру, у мене не стискається. На їх прем’єрах, після того, як я пішов, я жодного разу не бував, тому, що я просто дуже зайнятий. Нічого скандального в моєму вчинкові не було. Спочатку я взагалі думав стати «вільним художником» і «вільним птахом», не прив’язуючись до жодного театру. У Ленком мене покликав Марк Анатолійович Захаров. Я його дуже люблю. Ми давно знайомі й товаришуємо. Я попався в його сіті, отримавши принадну пропозицію грати в спектаклі «Варвар і єретик». Наша спільна робота вийшла вдалою і я став штатним актором Ленкому.
— А як вас прийняла зоряна ленкомівська команда?
— Зовні цілком нормально. Ніхто мені в чай нічого не підсипав. Але театр взагалі — складна річ. Він витканий з величезної кількості доброчесності й лиходійств. Ленком — театр переможців. Там дійсно багато яскравих індивідуальностей. Складність у тому, як ділити між всіма один «пиріг». Кожний вважає, що саме він заслужив більший шматок. І лише завдяки його грі приходять глядачі, а на спектаклях — аншлаги. Нещодавно ми випустили прем’єру — «Місто мільйонерів», поставлену Романом Самгіним. Там моєю партнеркою виступає Інна Чурикова. Критики нашу спільну роботу прийняли цілком доброзичливо. Але для себе я ще не вирішив: чи вийшло все як задумувалося. В кожному спектаклі продовжую відшліфовувати деталі.
— Сьогодні глядачі дуже люблять серіали. Ви знімалися в одному з перших — «Операція «Трест». Як ви вважаєте, в чому вітчизняні багатосерійні фільми сильніші, а в чому вони поступаються латиноамериканському «милу»?
— Для кожного фільму головна й неодмінна умова — якість. Інша річ, що сьогодні нам пропонують видовище для домогосподарок. Вона може в будь-яку хвилину піти й відволіктися якимись проблемами, повернутися й не втратити сюжетну лінію. Цілу серію товчуть одне й те ж. Там мистецтва немає, а йде лише інформація. Наприклад, Карлос закоханий у Мерседес і цілу серію вони з’ясовують свої стосунки. Раз на такі фільми є попит, то такі «мильні опери» мають право на життя. Мене засмучує, що вітчизняні серіали, що зараз створюються, робляться за зарубіжною калькою, а це — глухий кут. У нас своє життя, свої сюжети й свій глядач. Ось ви назвали картину «Операція «Трест». Сьогодні ми інакше дивимося на багато які питання нашої історії. Але, погодьтеся, що динамічний сюжет, колізії головних героїв (а в основу картини покладено реальні події становлення радянської влади, операція чекістів з нейтралізації Савинкова), блискучий акторський склад: Касаткіна, Горбачов, Мартинов — все це приваблює глядача. Цей фільм не набридає дивитися, співпереживати, хоча вже знаєш, чим все закінчиться.
— Армене Борисовичу, не поговорити з вами про фільм «Місце зустрічі змінити не можна» — неможливо. Він входить у трійку найпопулярніших вітчизняних серіалів, кожного разу збираючи при трансляції мільйонні аудиторії, й там ви зіграли одну з кращих своїх ролей. Як би ви самі охарактеризували феномен картини?
— Це фільм про післявоєнний час, про страх людей перед бандою «Чорна кішка». На мій погляд, ми сьогодні переживаємо схожі часи. Тут стовідсоткове влучання сценаристів братів Вайнерів, режисера Говорухіна і акторського сузір’я: Висоцького, Заклунної, Юрського, Удовиченка. Можливо, Жеглова міг зіграти хтось краще, ніж Висоцький, але Володимир Семенович зумів втілити нерв того часу. Для мене, граючи горбаня Карпа, було важливо зрозуміти, що таке лідер, як він впливає на людей. Адже подивіться, що зараз відбувається. У масі своїй люди схиляються перед бандитами, яких називають «новими росіянами». Всі їхнi сходки детально смакуються пресою, телебаченням. А за які заслуги? Вони встановлюють свої закони, свої правила, абсолютно не зважаючи на плебс — на нас з вами. Горбань умів інтелектуально, біологічно впливати на своїх підлеглих. Чому йому підкорялися люди? Адже під дулом пістолета він кожну хвилину їх не тримав, було в ньому й щось інше — заразливе.
— Ви добре знаєте Станіслава Говорухіна. Ваше ставлення до його президентських амбіцій і його захоплення політикою?
— Мені щиро шкода, що кіно втратило дуже хорошого режисера. Сидіти на двох стільцях Станіслав Сергійович не зможе. Тому що політика і мистецтво — речі несумісні. Треба робити вибір. Схоже, що він схиляється до політики. Хоч, у вільний від депутатських обов’язків час, встиг зняти цікавий фільм «Ворошиловський стрілець». Але це скоріше виняток, аніж правило. Я не знаю наскільки він потрібен політиці, але знаю точно, що кіно він потрібен.
— Через декілька днів у Російській Федерації повинна статися поворотна подія — президентські вибори. Чи не здається вам дивним, що дуже швидко нікому не відомого полковника ФСБ раптом полюбила величезна країна? Багато хто з діячів мистецтв «співає» здравиці, навіть не дочекавшись фінальних результатів голосування.
— Я взагалі не піду голосувати. Тому, що вважаю це в нас не вибори, а просто призначення. Сценарій вже написано. Путін — президент, а інші одинадцять кандидатів лише для створення для нього загального тла. Ми всі — масовка в даній грі. Демократія вимагає високого рівня життя й культури в суспільстві. На жаль, цим ми сьогодні не можемо пишатися. Я — народ, але не беру на себе сміливість обирати президента. І не тому, що в мене погане ставлення особисто до Володимира Володимировича. Я його просто не знаю! Економічної програми він не представив. У нас у Єревані був знаменитий актор, який відкривав газету й читав новини: «Птахоферма № 8 перевиконала план». Він закривав її й коментував: «Коли в магазинах я побачу курей, тоді подивимося». Для мене передусім справа, а потім розмови. А поки Росія втягнута у війну на Кавказі. Щодня гинуть з обох сторiн люди. Кінця і краю цьому жаху не видно. Закриймо цю тему, а то почну довго буркотіти!
— Цього року виповнюється 25 років від дня виходу на екрани улюбленого багатьма глядачами фільму «Здрастуйте, я ваша тітка!». Цікаво, коли транслюють картини з вашою участю, ви їх дивитеся?
— Спеціально за цим не стежу, але якщо випадково натрапив на такий фільм і є час, то можу подивитися. Іноді навіть дивуюся й думаю: «Боже мій, який я був раніше!». Нині вже забули, що перші рецензії на цю стрічку були розгромними. Хоча глядачі вже наступного дня мимохідь стали цитувати цілі фрази: «Донна Роза з Бразилії, де багато-багато диких мавп», «Я тебе поцілую. Потім. Якщо захочеш», «Я старий солдат і не знаю слів кохання» і подібне. Фільм «Здрастуйте, я ваша тітка!» знятий за популярною на початку ХХ століття п’єсою Брандона Томаса «Тітка Чарлі». Щоправда, режисер Віктор Титов значно переробив сюжет, але, як мені здається, картина від цього тільки виграла. З нею пов’язані дуже приємні моменти спільної роботи з Тетяною Васильєвою, Олександром Калягіним, Михайлом Козаковим, Валентином Гафтом. До речі, там стався курйозний випадок. Якщо ви пам’ятаєте, за сюжетом я шпурляю торт у свого суперника, якого грав Михайло Козаков. Робили декілька дублів. Я ніяк не міг влучити в його фізіономію, але один кидок вийшов дуже вдалим — я влучив... у антикварний годинник, який привезли з музею і який не працював уже років 200. Після мого кидка він пішов.
— Чи правда, що у вас у портмоне завжди лежить фото улюбленого кота Філа?
— Звичайно, ось подивіться (показує декілька фотографій свого кота. — Т.П. ). Для мене Філ — мудрець. Він у нас рівноправний член сім’ї. І спостерігаючи за ним, я осягаю деякі життєві істини. У Філа кредо: «Найкоротша відстань між двома точками — пряма». Він дуже незалежний. Нам з дружиною доводиться по черзі за ним доглядати. У відпустку ми навіть їздимо окремо, тому що нема з ким залишити нашого улюбленця.
— Поділіться секретом, як прожити в любові й злагоді понад тридцять років і залишатися подружжям, яке хочеться наслідувати?
— Мені здається, що головний секрет сімейного щастя — в порядності та шанобливому ставленні один до одного. Адже найбільш нерозгадана безодня — це взаємини статей, дивна загадка природи. Треба бути мудрим і терплячим, уміти часом відступити, щоб потім перемогти... З роками кохання трансформується. Треба поважати один одного, а не віддаватися самим лише пристрастям, які, спалахнувши, швидко згасають. Справжнє кохання — це не коротка спринтерська дистанція, а багаторічний марафон, забіг двох. Ми з Тетяною Сергіївною одружилися 1967 року. Вона була актрисою, потім закінчила театрознавчий факультет і інститут іноземних мов. Нині мій заступник у театрі, перший помічник і критик. Гадаю, що спільність наших інтересів допомагає долати всі труднощі, які випадають на нашу долю.
— Ви знімалися практично на всіх кіностудіях колишнього Радянського Союзу. Які асоціації у вас викликає наша студія ім. Олександра Довженка?
— Для мене кіностудія Довженка — це передусім Київ, друзі. Я сотні разів був у вашому місті з гастролями, концертами, на зйомках і просто як гість. На нинішніх гастролях встиг зустрітися з небагатьма своїми приятелями: Черкаським, Бенкендорфом і Денисенком. На жаль, ми бачимося не часто, але зате кожна зустріч стає радісною подією. На кіностудії ім. Довженка я знявся в одному з найкращих своїх фільмів «Про кохання» за Чеховим. Мені здається, що в нас вийшла м’яка, трохи сумна й дуже лірична картина.
— Подейкують, що вас занесуть у Книгу рекордів Гіннесса як актора, який найбільше грає й найбільше знімається. Ви особисто самі не рахували, скільки ж ролей зіграно?
— У кіно 200 ролей, а в театрі, гадаю, на половину менше. Скрупульозними підрахунками не займався. Для цього треба перестати працювати, піти з професії й зайнятися мемуарами. Може, колись настане такий час, і я напишу, що вперше на професійну сцену вийшов 24 січня 1955 року в спектаклі «Іван Рибаков» з першою реплікою: «Товаришу капітане, вам телефонограма...» А поки в мене безліч інших планів. Адже роки минають, треба поспішати все встигнути. Я не лукавлю, але, поки, не відчуваю свого віку. І, разом з тим, чудово розумію, що організм не безмежний, і внутрішньо готую себе до того, що, можливо, скоро мені доведеться піти. Я не повинен викликати жаль у глядача. Якщо я на сцені кохаю, то це має викликати захоплення, а не роздратування.
